Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (0 голосів)
1 1 1 1 1 (4 голосів)

(Спроба журналістського розслідування)

Однією з найгостріших та найбільш обговорюваних тем в Україні стало самогубство підлітків. Його причини - вплив «групи смертників», які ведуть активну діяльність в соціальних мережах Тік-ток, ВКонтакті, Instagram та інших. Чому вони піддаються під таку маніпуляцію та вбивають себе? Навіщо «група смертників» спонукає їх до таких вчинків?

Спочатку розглянемо питання: «Яка роль соціальних мереж у нашому суспільстві?».

Саме ця праця фахівців з програмного забезпечення відіграє феноменальну роль у людському середовищі. Адже завдяки їхнім розробкам («додаткам») ми можемо спілкуватися з рідними, друзями на далеких відстанях, переглядати дослідницькі та мотиваційні відео, самі їх створювати, публікувати наші творчі напрацювання, здобутки... Такими мережами можна і доречно користуватися.

Однак не всі так роблять. Більшість українських підлітків, які користуються додатками Тік-ток, Instagram чи додатком для знайомств Badoo не отримують корисну інформацію для себе. Вони переглядають різні світлини, відео, які негативно впливають на мозок. Згодом підлітки стають залежними від цих соціальних мереж. У них уже напрацьовуються звичка кожних 5 хвилин «заходити» в якийсь додаток, переглянути «смішні» світлини чи відеопранки. Таким чином підлітки стають жити у віртуальному середовищі. А це вже є хвороба, яка називається - цифрова деменція, і сильно впливає на розвиток підлітків. Коли, переглядаючи такі недолугі (здавалося б «безпроблемні») відео, у них з'являється інтерес, «захоплення» видовищем. Це щоразу посилюється і згодом підлітки також повторюють так звані «пранки», але вже на камеру, не усвідомлюючи небезпеки для життя, або (то кращий випадок) виставляють себе на посміховисько. Потрапивши під маніпуляцію, навіть можуть скоїти самогубство.

1 1 1 1 1 (5 голосів)

(З циклу «Рідна природа»)

Водій поставив своє авто на стоянці біля продуктового магазину, а сам пішов за покупками.
Бокове (дверне) дзеркало легкового автомобіля привабило синичко. Мабуть, не так дзеркало, як її ж (синички) відображення у ньому. Пташка спочатку чіпко сіла на каркас дзеркала і стала придивлятися, туди-сюди крутила головою. Потім подумала, що це інша синичка глузує з неї, повторює рухи. Ох, не сподобалося їй таке! Отож почала «лупцювати» нахабну сестричку. А та не поступалася... То дзьобом, то крильми била об дзеркало щосили, невдоволено пищала, сварилася, та все марно. Нагадувала папужку у клітці з дзеркальцем, який інколи так само чинить. (Свого часу жив у нас такий Фенімор, був на рік старший від мене; батьки завели ще до мого народження).
Перехожі зупинилися, завмерли і стали посміхатися. Уже ніхто не поспішав за покупками в магазин. Навіть власник авто не став підходити до дверей легковика і проганяти синичку. Також сміявся, тримаючи у руках дві важких торби. Так тривало хвилин десять.
Коли синичка зрозуміла, що не подолає свого двійника, облишила цю справу та й полетіла.
...І це була маленька краплинка радості, щасливої миті для всіх, хто спостерігав кумедну пригоду синички. Виявляється, як мало потрібно для цього! Умійте побачити прекрасне!

1 1 1 1 1 (4 голосів)

novruz tabriki

Çox hörmətli həmkarlar! Sizləri Bahar bayramı- Novruz bayramı münasibətilə ürəkdən təbrik edirəm! Havanın istiləşməsi ilə tezliklə bütün arzularınız gerçəkləşsin. Qəlbiniz və ruhunuz oyansın, baharın isti şüası sizləri isitsin. Novruz-Şərqin yeni ilidir, onu həm uşaqlar, həm də böyüklər qeyd edirlər. Süfrələriniz bol olsun və bütün ailənizlə süfrə arxasında toplanmaq nəsibiniz olsun! Əsrlərin dərinliklərindən gələn müqəddəs Novruz bayramına xoş gəldin deyin! Sizlərə əmin-amanlıq və firəvanlıq arzulayıram! Bayramınız mübarək!

1 1 1 1 1 (6 голосів)

barnucha moja

Маленька теличка-первістка появилася на світ весною. І таке було гарне телятко – не надивитися. Мало воно на лобі дві зірочки неправильної форми. Від того моя мама хотіла назвати її Зорькою.

–Ой не буде вона Зорькою, не   буде, – казав батько моїй мамі і продовжував: – Ось дивися, Зорька є уже в нашої куми-сусідки Томихи і у твого брата Федора Барничівського. Цілий марадик, а коли скотарі гукають свою    Зорьку – відкликаються і прибігають до пастушка всі Зорьки.  А Барнуші у кичерянському стаді немає.

–Правду маєш, Федоре, – одповіла моя мама, пораючись на кухні.
Того літа Барнуша вперше була на пасовиську – смакувала запашною травою і, як усі корови, пережовувала її навіть у стайні. На моїх очах виростала корівка. Уже незабаром привела у життя і нове потомство – маленького бичка.

У Барнуші, на відміну від інших корів, була своя особливість – вона нікому  не дозволяла панувати над собою.

Кожного літа, коли пастушки виводили свою худобину на пасовище, між коровами розпочиналася війна з приводу того, хто із них буде старшою.
Першою серед претендентів розпочала бій Барнуша. Вона, наставивши роги на Барничівську Зорьку, пішла на неї у наступ. У тім двобою ледь не зламала собі рога, коли ним добряче стусонула у бік свою супротивницю.
Поміряла сили і перемогла вона і ще двох корів, у тому числі й моєї хрещеної матері Томихи.

У нелегкій боротьбі завоювала наша Барнуша право бути  командиршею. Відтоді вона ступала попереду стада, пасла траву, де їй тільки заманеться, першою пила воду із жолоба чи криниці… Мала й інші привілеї серед коров’ячого  стада.

Я любив свою корівку, і вона це відчувала: часто підставляла свою голівку, аби її погладити, любила поласувати дрібкою солі або окрайцем хліба, який в мене був завжди у полотняній торбинці. Часом і сам був голодний, але з Барнушею ділився  останніми крихтами, зате вона ніколи не втікала від мене.

У дощову погоду зазвичай ховалася під густими хвойними деревами, махала головою, немов запрошувала постояти у сухому місці разом із нею. Стояти біля неї було справжнім блаженством, бо можна було спертись на неї і погрітися, почути, як ритмічно б’ється  її гаряче серденько.

Минулося ще одне моє скотарське літо. Після закінчення сінокосів і забраної з поля картоплі та інших овочів Барнуша з маленьким телятком і вівцями паслася  біля нашої хати. Старший брат Федір навіть не викосив отаву, аби вдосталь насолодилася соковитою, м’якенькою травкою худобина. І мені було легше. Тепер міг вивчити уроки і навіть написати кілька заміток до газети, або ж погратися у прядки зі своїм меншим  братом і сестрою Калиною.

Наближалося надвечір’я – час для водопою. Я погнав Барнушу і телятко до Барничівського жолоба. І хоч багато у ньому було води, але наша  корівка опорожнила  жолоб майже наполовину. І пила воду так жадібно, неначе відчувала, що уже більше їй піти не буде ніколи. Ніколи…

Відірвала голову від жолоба і такими жалібними очима подивилася на мене, що стало моторошно на душі. Підійшов до своєї корівки, погладив її, почесав за рогами, але чомусь вона відвернула убік голову і попленталась туди, де ніколи не ходила.  Раптом, ні з сього ні того, зупинилися і якусь хвилину стояла, наче вкопана.

Я помітив, що живіт корови став миттєво збільшуватися і заокруглюватися, і так, що уже не було видно навіть лопаток. Зібравши останні сили, Барнуша голосно замукала. Певно, надіялась, що хтось прийде і врятує її, або таким способом вона прощалася зі мною, високими горами і долинами і жалкувала, що у таких молодих літах йде із життя.

Раптом упала бідолашна на сиру і холодну землю. Гепнулася прямо хребтом на неї, підняла догори усі чотири ноги і заволала: «Му-му-му-му!»

Ревіла нещасна худобина доти, поки горстки слизу з кров’ю не перекрили  її дихання.

У нестерпних муках і покорі Барнуша чекала своєї погибелі.  Вона уже не могла навіть поворухнутися. Це уже був жахливий кінець, коли розірвався навпіл живіт і з нього  почала витікати густа темно-зелена рідина.

Тварина ще кілька разів махнула ногами, немов нагадувала, шо вона так любила ходити на пасовище, але тепер уже йде від нас в інші незвідані світи.

Від побаченого в мене нестерпно заболіло серце і я гірко заплакав. Став навколішки біля уже мертвої «Барнуші» і просив у неї пробачення за те, що не доглядів за нею, не доглядів…

Хоч і загиблою була наша Барнуша, але я дивився у її ще не стулені очі і відчував, що вона чує мене і вибачає за все.

Не чуючи під собою ніг і ридаючи, побіг додому. Назустріч мені вийшла мама і запитує:

–Що сталося, Васильку? Чи хтось раптом не побив тебе? І де Барнуша з телятком?

А мені неначе в горлі кістка застрягла, сказати не можу нічого – плачу, ридаю.

–У тебе щось вкрали, чи що? – дуже занепокоєно мама.

–Вкрали, – кажу їй, – але не від мене, а від усіх нас. Здохла наша Барнуша, а телятко пасеться саме біля Барничівського жолоба.

–Ой, Боженьку святий, Боже, що з нами буде? Єдину годувальницю втратила я з маленькими дітками. Тепер де молочка їм візьму, Боженьку, де? – запричитала мама й, гірко заридавши, почала ревно молитися, щиро благаючи Всевишнього, аби він дав сили таке велике горе перенести.

У нашій оселі був такий смуток і біль, неначе  помер хтось із близьких і рідних.

–Мамо, а може мені до ветеринарного лікаря поїхати? – запитав у неньки старший брат Федір.

–Се добре кажеш, дитино, їдь до ветеринара.

Федір сів на велосипед і покотив до Новоселиці.  Через невеликий час він повернувся разом із добре знаючим свою справу колгоспним ветлікарем. Той оглянув загиблу корову й мовив:

–Шкода, що мене поруч не було. Їй би повітря з бебехів випустити – проколоти трокаром поміж лопаткою дірку – і вся робота. Жила би тварина... – оглядаючи її, мовив лікар. – Худобина цілком здорова. Можу навіть вам довідку дати і м'ясо від неї можете спокійно продати. Так хоч якусь копійчину матимете. Докладете ще трохи та й купите собі іншу молоденьку корівку.

–Ой, іншу, кажете докторе! Не купимо ми вже такої, не купимо, мій дорогенький, бо Барнуша була найкращою корівкою за все моє життя, ціле-цілісіньке.

На другий день все м'ясо Барнуші купили кухарі у міжгірській їдальні. У нас появилися хоч і невеликі, та все ж гроші. Більшу суму зі свої заробітків на лісоповалі у автономній республіці Комі надіслав мамі поштовим переказом мій батько.

Не знаю точно, але у когось із добрих сусідів ми купили корівку-первістку і ще кілька місяців чекали, коли вона принесе телятко і почне давати молоко. Для мене, а особливо для менших моїх брата Юрка і сестри Калини, це було найбільшою мрією. Ми звикли до молочної їжі, особливо смакувала усім рисова каша, мамалига і макарони, їли кисле молоко з картоплею, кип’ячене з білим хлібом чи булкою.

Нарешті уже й наша корівка привела малесеньку і ніжну теличку й почала давати їй і нам молочко, і було воно  для нас найсмачніше у цілому світі.

Але й ми, дітлахи,  відробляли перед нашою годувальницею трудодні: давали їй пійло, сіно і воду, вичищали з-під неї гній, настилали на підлогу стружку, солому і непридатне для худоби сіно.

Мама в пам'ять про загиблу Барнушу назвала нову корівчину її іменем.

Щоправда, у малої Барнушки був інший характер, ніж у колишньої. Ця виявилася аж занадто капризною, і хоч голодною або ситою була – весь час ні з сього ні з того мукала. Нам здавалося, що у нашій стайні почувається вона  не зовсім комфортно. Чи, може, оплакує загибель своєї старшої подруги. Хто знає?..

У кого тільки не питала про це мама – усі знизували плечима і нічого путнього не могли сказати і порадити.

Але якось зайшла про це мова з ветлікарем, коли мама попросила його оглянути худобину. – Знаєте, що я вам скажу: а часом не носила ця корівка дзвіночок на шиї?

–Носила. Її навіть попередня господиня Дзвінкою назвала, – відповіла мама.

–Так ось, раджу вам придбати дзвоник для  своєї корівки, але такий самий на звук, який був у неї перед тим, коли ви цю корівку купили.

–Добре, що порадили. Ми так і зробимо.

Того ж дня мама принесла додому дзвіночок Дзвінки, зачепила на її шию і набридливі «му і му»  припинилися.

Була і ще одна проблема. Дзвінка довго не відкликалася на нове ім’я «Барнуша», але коли ми почали ласкаво до неї звертатися і пригощати хлібом та дрібками солі – прийняла, як і слід, нове ім’я.

Чув я і про таке, що у деяких країнах корови, як і люди, живуть до глибокої старості і ніхто не наважується  завчасно вкоротити  їм віку, аби продати м’ясо чи з’їсти  самим. Молочна корова – годувальниця наша, і це є істина з істин…

 

1 1 1 1 1 (3 голосів)

(З фенологічного щоденника)

Сонце ніжно усміхається. Тане сніг, поступово скресає крига. Побігли струмки. Радісно на душі. Весна прийшла! Хоч цього року вона трохи припізнилася. Вночі і вранці ще бувають морози, але не дошкульні. Давні фенологічні спостереження підтверджують таку істину: чим пізніший Великдень - тим пізніша весна. А Великдень прийде аж 2 травня.

Першими відчули весну птахи. Повеселішали горобці і синички, жваво стрибають по гілках, цвірінькають, насвистують. У пернатих настала шлюбна пора. Весною вони «переживають» інтимні почуття. Граки, що прилетіли, влаштували на деревах гучний галасливий пташиний ярмарок. Тільки й чути гамір. Невгамовно скрегочуть сороки, сваряться між собою, наче не можуть чогось поділити.

Обабіч дороги на ледь позеленілій травичці зустрів ворону. Та пильно дивилася на мене і... щось наспівувала грубим хриплим голосом. Ні, не каркала, як зазвичай, а саме наспівувала.

Яка радість сповнила серце, коли спостерігав, як у синьому чистому небі летять перші журавлі! За ними невдовзі повернуться лелеки. Здивуванням було зустріти так рано серед напівзамерзлих боліт сіру чаплю.

Вільно почуваються на плесах Західного Бугу лебеді, які не відлітали у вирій. Вони вже не бояться бути скованими кригою. А траплялося й таке, що мешканці Червонограда, інших міст і сіл Прибузького краю визволяли лебедів з крижаного полону.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

brat yrko tato

106 років прослужили ми у війську!

Василь Тарчинець
10 червня 2021

Напевно на Закарпатті, а може й Україні не знайдеться сім'я у якій би чоловіки прослужили у...

Оплакування

Маркіян Лехман
08 червня 2021

(Невигадана історія)

На околиці міста, у парковій смузі росте білокора красуня береза, висока,...

Понеділок 1941 року

Софія Сорока
02 червня 2021

Війна – найстрашніша річ! Вона приносить розруху, голод, смерть, насміхаючись грається людськими...

Життєвий план

Софія Сорока
02 червня 2021

Кожна людина робить «свій» план на реалізацію свого життєвого шляху. План на життя це пазли мрій...

krajina talantiv

Щo є найважчим у моїй роботі?

Василь Тарчинець
27 травня 2021

Слово головному редактору журналу
Василю ТАРЧИНЦЮ

Напевно багато читачів скажуть, що це вичитати...