Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (0 голосів)
1 1 1 1 1 (0 голосів)

Розмаж останки сліз на полотні.
Змінила колір певна кількість ниток.
Візьми й кричи. А власне, чом би й ні.
Малюєш тіні сонцем на стіні,
Кидаєш тіні. Ото й весь відбиток

Тебе в тобі і в сонячній кімнаті.
Образишся й підеш, хоча не хочеш
Міняти ритми кроків. Проти ночі,
Так й не кричавши, тихо прошепочеш:
"Межа моменту". Варто записати.

1 1 1 1 1 (0 голосів)

Вона любила ночі, а ще ходити босоніж по мокрому асфальту. Після денно-вечірнього дощу на бруківці відблискували промені теплого світла ліхтарів. Сама й наодинці з думками, не самотня, проте лише поодинокі машини були тимчасовими супутниками у цьому напів рандеву із містом. Трохи нерозумно, трохи по-дитячому, але так в її манері, що якщо й можна випадково когось побачити вночі після дощу, то це абсолютно точно буде вона.
Босі ноги залишають сліди. Мокрі сліди сохнуть швидко. Проте якщо бажаєш залишитись непоміченим, ходи мокрим по мокрому.
Тому вдень її ще роки ніхто не знайшов.

1 1 1 1 1 (0 голосів)

Ніч кінця і початку

Вона не знала, що трапиться далі.
Тиша, і вона в тиші, як вада.
Що трапилось перед цим, знало лише її несвідоме. У пам'яті залишились тільки відчай, страх і біль. Спогади, як сон в перші моменти ранку, вони є, та вловити їх, пригадати хоч якісь деталі, було неможливо.
Тут і зараз. Вона і тиша. Напружений спокій. Початок історії, народжений із обірваного кінця.
Потрібно було йти, вперед, вперед, вперед, далі, далі звідси, швидше, чим швидше. Чому?
В беззвучність зухвало вторглось тертя коліс об бруківку, що видало звук під час гальмування. «Дурна, ти чого по дорозі ходиш?!» – крикнув роздратовано-наляканий водій. Це був перший голос, який вона почула сьогодні. Принаймні, так здавалось. «Зійди з проїжджої частини! Хвора якась», – сказав той чоловік, посигналив та об'їхав босу й загублену в часопросторі Ірен.
Вона не знала, що далі. Та й навіть те, що тепер. Тим більше що-небудь про минуле. Таки дослухалась до водія, вийшла на тротуар, і пройшовши ще кілька хвилин, сіла біля входу в парк. Під куполом рідно-чужого міста, життя й початку травня, лягла на холодну землю й віддалась сну.

Менше доби тому

Шоста ранку. До відкриття офісу ще дві години, та вона вже прийшла . Охоронець вже звик, що "Пані-керівник" приходить останнім часом так рано. Вже вшосте за цей місяць.
Третій поверх офісного центру. Ірен відчиняє двері, заходить всередину свого кабінету, зачиняє зсередини на ключ і стоїть, тримаючи дверну ручку. Певний час не змінює положення, стоїть зі розфокусованим поглядом, напямленим униз. В голові не то думки, не то холодна порожнеча. Ірен не може бути в квартирі, не відчуває там безпеки, яку повинен забезпечувати дім. Вона втікає звідти сюди. А що тут? Тут книжкова шафа навпроти входу, перед нею стіл із хаотично відсортованими папками різного кольору, які лежать на темному дереві, як листопадове листя на мокрому асфальті, кавового кольору килим і світліші, кава з молоком, стіни. На стіні праворуч від столу (якщо дивитись на двері) – гола стіна, на якій мало б щось висіти, але це зайве. Нехай палітра кабінету строга, як і сама власниця сього приміщення, та половину лівої стіни займає панорамне вікно, що зверху донизу відкриває вигляд на дорогу, сусідні будівлі, парк Постмодерну по той бік вулиці. Тому в кабінеті доволі світло. Світло в темних стінах.
Ірен поклала сумку на досить дешевий, та все ще білий, диван, що стояв за кілька метрів від входу, повільно підійшла до столу, сперлась руками на нього і подивилась на книги, які роками стояли за її спиною. Художня література, в якій кохалась ще підлітком; наукові фахові і не тільки видання; подарунки від клієнтів, колег та коханців, сторінки яких ніколи не будуть опрацьованими зоровим аналізатором жінки, бо так вже повелось. Ці книги нізащо не триматиме вдома. Очі намалювали уявну доріжку по цілій довжині полиць з літературою та зупинились на столі. «Зелена папка? Хіба я не віддала її Марті?..» Проте ця думка розвіялась так само швидко, як і виникла.
Килим приглушував стукіт тонких підборів. Кілька кроків до вікна. Рука на холодному склі залишила слід. Глибоко сіра приталена сукня Ірен майже бездоганно вписувалась в інтер'єр цього невеликого приміщення, та от із свіжим зеленим листям дерев у парку контрастувала.
Кілька кроків від вікна, у бік дверей. Тишу, яка домінувала тут останні хвилин двадцять (не враховуючи часу абсолютної тиші за відсутності тут Ірен), безцеремонно порушив звук розбитого скла. На висоті 10 сантиметрів від підлоги на вікні красувалось місце від кулі, навколо якого скляна квітка з тріщин. Жінка без жодних емоцій підійшла туди, де стояла ще мить тому. Куля застрягла в боковій панелі столу. Ірен побачила її, торкнулась пальцем, та не стала витягувати. Підійшла до дивана, сіла, поклавши голову на спинку. Погляд на стелю. Тишу вдруге порушено, на цей раз істеричним сміхом самої пані І. Сміх, за звучанням так схожий на щирий, по-юнацькому радісний і легкий, який насправді таїв в собі щось, що виганяло І з квартири та не давало спокою ні думкам, ні життю, нічому.
Стукіт у двері. Ірен прийшла до тями. «Хто там так рано?» – не сказала вголос. Відімкнула двері. За ними стояла молоденька працівниця.
– Марто, що ти так рано тут робиш?
– Доброго ранку, пані ... Ірен. Перепрошую, що так рано, просто я бачила, що ви йдете сюди, коли вранці гуляла з собакою парком, але це деталі. Оскільки є час перед початком роботи, то чи можна, будь ласка, зелену папку, яку я Вам вчора віддала? Там потрібно дещо виправити, це не займе багато часу.
Ірен зачинила двері. Через кілька секунд вийшла, стала спиною до входу в кабінет, мовчки віддала папку і провела поглядом Марту до її робочого місця. Більше не було нікого.
Ірен сиділа за столом і перечитувала вміст решти папок, щоб врешті-решт їх скласти на свої місця. Досить швидко Марта принесла зелену назад. «Зроби нам кави і приходь сюди, маю до тебе розмову», – трохи хриплим голосом сказала І Марті. Дівчина звернула увагу на місце від пострілу, проте швидко відвела погляд, кивнула та вийшла. Жінка відкрила папку. На першій сторінці не вкладеним у файлик лежав аркуш паперу з одним цікавим реченням. «Клятий поет», – вирвалось мимоволі.
Ірен впустила Марту всередину, коли та обережно постукала ліктем, оскільки руки були зайняті чашками. Дівчина поставила чашки на стіл, одну з яких трішки присунула до керівниці, підставила стілець ближче до столу та сіла. Сама І повернулась на своє місце і мовчки подивилась Марті в очі, після чого змінила положення горнят, переставивши їх місцями. «Давно працюєш на нього?» – Ірен була голова до цієї розмови давно, лише не знала, з ким саме вона буде. Дівчина скинула маску: лише зверхньо усміхнулась, вдарила ногою по столу так, щоб куля вилетіла з панелі. Вміст горнят трохи розлився. Марта взяла ту чашку, кава в якій була призначена для пані І, й вилила її на стіл, після чого кинула горня так, що якби траєкторія його руху була трішки вищою, воно б розбило вікно остаточно, проте розлетілось на осколки за кілька сантиметрів від вікна, дрібні частинки кераміки застрягли в килимі. Ірен взяла з папки той листок, зім'яла його і кинула дівчині вслід, коли та виходила, демонстративно залишивши двері відчиненими.
Текст на аркуші: «Твоє минуле дихає на вухо».

Квартира

«Давно мене не було тут, Ірен, давно. Ти мій коханий ліричний ворог. Ти моя історія, яку я хочу завершити. Ірен. Шаленію від твого імені і від того, як ти його вимовляєш. Ти занадто. Тебе одної забагато. Так не можна»

Схожі листи приходили на електронну пошту, їх підкидали під двері квартири, інколи навіть закладали в кишені верхнього одягу в транспорті. Спершу це лякало її, вона не могла заснути, боялась бути серед натовпу, щоб раптом не зустріти його - автора листів. На жаль чи на щастя, з часом людська психіка дозволяє звикнути до будь-чого.
Дім – коробка – ненаповненість. Безатмосферність. Музика на фоні, яка перетікає з композиції в композицію, без кінця і початку, по колах. Мелодія, під яку пишеться, і яка асоціюється з...
Повідомлення, які відволікають від концентрації на тиші в її голові. Робота.
Додому, точніше в квартиру і з неї. Сумно? Сіро. Така її історія.
Так не було завжди

Зниклі фото

П’єр був у полі зору її пам'яті скільки вона себе пам'ятала. Першим чітким кадром на плівці спогадів Ірен був момент, коли на дитячому майданчику хтось кинув у неї камінець. Дівчинка тоді розплакалась, а до неї підійшов той, хто це зробив, обійняв і по-дитячому сказав «Вибач». Таким видалось їх знайомство. І саме так зароджується те, що заведено називати дружбою з дитинства. Проте те, що було між ними, було більше дружнього зв'язку, чи навіть кровної спорідненості.
Вони довго йшли пліч-о-пліч. Були одним розумом, єдиною ідеєю. Однакові думки, схожі жести, одні захоплення, навіть схожість зовнішня. Співзвучні мелодії. Таємниці на двох. Це неможливо? Це неможливо. Вони були не винятком, ні. Це єдиновипадок, глибше унікальності.
Ніхто не знав, куди зникли фото із галереї у виставковому центрі тієї весни. Ніхто, окрім них.
Те, що докорінно відрізнило їх одне від одного, вийшло з тіні в юнацькому віці. Різна інтерпретація самої їх ситуації, різниця у сприйнятті схожості. В Ірен залишилось те дитяче почуття спорідненості, щире й позитивне. Вона сприймала П’єра частиною себе, без якої в житті буде не так весело, не так цікаво.
Коли, а головне чому, настрої змінили напрямок у П’єра, І визначити так і не змогла. Спочатку ніби в жарт, просто так, вставками в розмовах хлопець почав говорити про конкуренцію між ними, двох кандидатів на одну позицію в історії, змагання, достойність і так далі. Приблизно тоді П’єр відкрив у собі здатність красиво гратися словами. Хоча виглядало на те, що самі слова граються ним. Ірен не хотіла вірити у те, що все, що тепер говорить той, кому вона довіряла більше, ніж самій собі, є правдою чи навіть чимось близьким до правди.
П’єр взяв на себе відповідальність кинути й останній камінець уже в бік руїн їх дружби.
«Або ти, або я. "Ми" - це помилка. Врешті решт лише хтось один займе місце. Ти надто схожа на мене, мені тісно в одній ніші історії поруч з тобою. Хтось із нас знищить іншого. Обов'язково»
Ірен не пам'ятає їх останньої розмови. Хоча іноді їй здається, що саме це він тоді й сказав. Те саме, що продубльовано в першому листі.
Вона просто втекла. Залишила минуле життя позаду. Втративши його, вона втратила й себе. Таку себе, яку знала завжди. «А може, воно й на краще», – якось сказала психологу, після чого більше не приходила на консультації.
Все, що залишилось там, стало театром тіней. Лише одне чорно-біле фото в старій книжці як доказ реальності примарного «колись».
А потім продовжились листи.

Архів

У кожного свій. Окрім спільних (на яких зображені самі вони), порівну поділені викрадені фото. Чорно-білі фото насправді яскравої весни.

Театр тіней

«Ти нічого не пам'ятаєш. Моя хороша, ти нічого не пам'ятаєш. Я відділив наші ролі. Дякую, що дозволила мені. На це пішло дуже багато часу».
П’єр сидів на колінах поруч з Ірен і гладив її по голові. Вона лежала на холодній траві непритомна. Чоловік уже викликав швидку, сказав, що на західному вході парку Постмодерну знаходиться непритомна жінка, яка потребує медичної допомоги.
«Ми ще зустрінемось».
Він дістав з кишені їх дитяче фото, зроблене на якесь зі свят. Розірвав навпіл. На тій частині, де зображений він сам, на зворотному боці підписав: «Я збрехав собі, ти б мене ніколи не знищила. Ти ніколи навіть не намагалась. Також і я не знищив тебе. Тепер ми різні». П’єр вклав цю половину фотокартки в долоню Ірен. Почувши здалеку звуки сирен, встав, витер коліна та пішов углиб парку.
Після ночі настав день кінця і початку. Вони надто такі, які є, аби завершитись простою втратою пам'яті. П'єр, Ірен. π = 3,14159...


Нескінченне

В історії Ірен не описано багатьох моментів. Здається, що їх вирізали з сюжету, або просто забули вставити між рядків. Вони зникли, як фото з галереї у виставковому центрі, залишились між сторінок старої книги на полиці у П’єра. Це їх таємниця на двох.
У чому ж конфронтації?

1 1 1 1 1 (0 голосів)

23 червня — свято преподобного Варфоломія (Вартоломія), єпископа Прутського, мучеників Нікопольських, а також преподобного Антонія. За цим днем в українській народній традиції закріпилася назва - Антонія, або Антона Червневого.

У цю пору на більшості терен України селянин мав косити сіно і звозити його, підгортати картоплю. У давніші часи це робили мотикою, або плугом, запрягаючи коней. Це вже потім з'явилися трактори...

Ще один клопіт для селянина - колорадські жуки. Їх неодмінно потрібно кропити отрутою, і то не один раз. Інакше залишишся без бульби. У 60-х роках (аж не віриться: минулого століття) мої батьки навчалися у сільськогосподарському технікумі на агрономічному відділенні. Практику проходили у колгоспах. Хто зі студентів знайшов колорадського жука чи його личинки, тому давали зайві копійчини винагороди. На них можна було купити не один пиріжок чи булочку. Ох, які вони були смачні!

Це і час боротьби з бур'янами. Інколи вони рясно ростуть.

Народні прикмети:

- На Антона тиха ніч - десять днів будуть погожими.

- Хмара дощова, вітер шумить - буде град.

- Туман густий, теплий сповіщає про початок грибної пори (можна збирати печериці).

- Ранковий дощ дрібний - вдень буде хороша погода.

- Грім гримить, а вітер стихає - гроза невдовзі припиниться.

- Вітер посилюється в кінці дня або вночі з одночасним збільшенням хмарності - до погіршення погоди.

- Кульбаба стискує свій пухнастий шар - до дощу.

 

1 1 1 1 1 (0 голосів)

 

Із Трійцею пов'язаний Петрівський піст. Він припадає на другий тиждень після Зелених свят і завжди розпочинається у понеділок, а триває до свята Петра і Павла (12 липня). Отож, Петрівський піст може бути довшим, або коротшим, залежно від того, коли припала Трійця (радше сказати - «рухоме свято» Великдень). Цього року Петрівський піст (Петрівка - така назва поширеніша) розпочинається 20 червня.

У народі особливо не дотримувалися застережень посту (щоправда, уникали вживання алкоголю). Зважаючи на тяжку фізичну працю, селяни навіть вживали молочні продукти, подекуди м'ясні. Потрібно було відновлювати сили. Адже з Петрівкою, як правило, співпадають сінокоси. Проте постійно готували борщ з молодої городини.

Сіно косити розпочинали в перший вівторок посту. Напередодні в понеділок намагалися не працювати.

Дівчата з початком Петрівки йшли до річки і пускали за течією клечальні вінки, спели на Трійцю спеціально для цього обряду.

Вважалося, що у цей день справляють свої ігри дикі звірі.

Багато розваг молодь дозволяла собі перед святом Різдва Івана Хрестителя (у Купальську ніч з 6 на 7 липня).

На Петрівку припадають найкоротші ночі та найспекотніші дні.

Побутують такі приказки:

- У Петрівку день, як рік. Тут ідеться не тільки про тривалість дня, а й про те, що день (праця) рік годує.

- Мала нічка-петрівочка...

- Хочеться у Петрівку льоду.

- Петрівка - на хліб голодівка (вичерпуються торішні запаси хліба).

- Навіть ледар у Петрівку не замерзне.

- Нема снігу на Петрівку...

 

 

Коментарі

Новеньке у блогах

Пшеничне поле

Тарас Лехман
29 червня 2022

(Етюд)

За селом, повз лісосмугу розкинулося широке пшеничне поле. Шелестить на легенькому...

Сповіщає Юліан

Тарас Лехман
26 червня 2022

 

4 липня вшановують Священомученика Юліана Тарсійського, який загинув за Християнську Віру 288...

Спекотний липень

Тарас Лехман
26 червня 2022

 

- Липень — найспекотніший місяць року і його перевал.

- Липень — літу маківка, року середина.

...

На вітрилах

Тарас Лехман
26 червня 2022

 

(Етюд)

Літній ранок. З-за обрію піднімається червоне сонце, додаючи щомиті землі світла, але...

Злий Онуфрій

Тарас Лехман
23 червня 2022

 

Літо вже у розпалі. Жаркі спекотні дні. Минув час літнього сонцестояння. Але ночі ще короткі,...