Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (0 голосів)
1 1 1 1 1 (2 голосів)

Чому ж ти, вітре, сумом обіймаєш?
Чому пригнав у гори вечори?
Мене зустрів – і вже не відпускаєш.
То як мені із небом говорить?

Чому ж ти, вітре, знов приносиш осінь?
Чому кидаєш сонце в далечінь?
Мої дороги – голі, наскрізь босі:
уже нема фіалкових видінь.

Чому ж ти не ведеш мене додому?
Чому мене тримаєш в самоті?
Ти бачиш: я, мов недопита втома,
що все ж не підкорилась темноті...

1 1 1 1 1 (2 голосів)

Про неї можна вічно говорити.
Вона, немов весняний цвіт.
Я хочу надихатися, творити,
Полинуть з нею у ліричний світ.
І хочеться, так хочеться писати
Інтимні вірші, лірику, пісні...
Та от боюся їй про це сказати...
Втім, кожні миті з нею чарівні.

1 1 1 1 1 (2 голосів)

   Вона шукала сюжет і вірила в випадковість. Також була закохана в заходи сонця і запах випічки. Її романтична натура не дозволила розпочати розповідь про неї не настільки стандартно.
   Вона була доброю та теплою, настільки «солодкою», що аж нервувала цим Автора. Проте просилась бути саме такою, а Автор не встояв перед її ніжно-зеленим суто дівочим поглядом. «Ех, нехай так вже й буде», – сказав він хриплим від втоми голосом і почав працювати над повістю про шматочок Її життя.
   Того вечора ми сиділи довго, слухали Її та заглядали в ті красиві очі, аж поки вона не пішла, залишивши по собі ромашковий спогад.
   Часом Тепла Муза приносить чай, а часом свариться, що ми сидимо довго, чи тому, що не провітрюємо студію від запаху фарб, якими я малюю ілюстрації до книг Автора.
   А студія пахне старим папером, як би не було. Жоден інший запах не затримується тут надовго. Найдовше протримався парфум того Чоловіка, який розповідав про свого батька і море. Від нього пахло чимось стійко-пряним. Напевно, так і пахнуть подорожі.
   А ще нещодавно був один Хлопець, який розповідав страшні історії про страшні події. І звідки він їх знає? Моментами здавалось, що Автор знає наперед, про що скаже Хлопець, і доповнював його фрази. Чи просто здавалось?.. Словесний творчий процес незрозумілий мені, хоча я завжди радий бути його частиною в ролі першого слухача, першого редактора, першого радника і єдиного ілюстратора. А ще я грішу тавтологіями, про що неодноразово отримував зауваження навіть від Теплої Музи! Та що я можу з собою зробити, коли ці слова мають наді мною владу і самі собі повторюються, особливо коли я захоплений чимось.
   Найчастіше я малюю людей. У парку, на площі, біля моря, у квітах, звичайні і незвичайні портрети. Але зрідка головними героями історій Автора є неживі створіння, як от цього разу. Сьогодні я особистий художник для зір. «Зорі живі, живіші за деяких людей, навіть не сумнівайся в цьому», – почув я сьогодні від Автора. Тому п'ю ягідний чай та створюю ілюстрацію живого нічного неба. Вікно відчинене, за що Тепла Муза навіть похвалила, а за ним літо і шум, шумить літо, по-літньому шумлять далі мої повтори. Дивно було вдень малювати зорі не з натури, проте завершив я тоді, коли їх було добре видно. І тоді вікно вже було зачиненим. Хоч за ним досі гуділи поодинокі мотори та неодинокі пари на лавці при вході в під'їзд.
   Маленька дівчинка сьогодні розповідала свої казки, а стіни і книжкові полиці студії, люди, вікна і чашки з трав'яним чаєм в той час наповнювались кольоровими чарами її дитячої щирості, наївної творчості, наповненістю юного мистецтва. Навіть старий Автор помітно помолодшав, піддавшись хвилі казковості. Саме так в його надто дорослому романі про серйозність та інші сіруваті речі з'явилась кольорова пляма – світлий персонаж.
   До нас часто приходять люди, а точніше їх історії. І люди-історії також приходять.
   Часом сумніваюсь, хто із них був реальним у дійсності, а хто існував лише у стінах нашої імпровізованої студії, тобто кімнати в старій атмосферній квартирі, що належить моїм бабі з дідом, тобто Теплій Музі та Автору. Я не вмію не розкривати закулісся історій, саме тому я досі просто асистент, записую сказане Автором, коли той вже втомиться писати.

1 1 1 1 1 (5 голосів)

Уривок із книги "Життєві перехрестя"

Мені й наймолодшому брату Юркові хотілося якомога швидше стати дорослими. Після того, як я закінчив десятий клас, вирішили під час літніх канікул, за порадою бувалих односельчан, гайнути на заробітки на велику Вкраїну. Юрко був тоді ще малим: закінчив лише сім класів, який же із нього заробітчанин? Але разом зі мною він завжди почувався впевненим і дорослим.

У Львові придбали квиток на поїзд до Харкова, бо ж не мали призначеного місця роботи – їхали навмання. А тут раптом познайомилися і розговорилися із такими ж, як і ми, заробітчанами-дорослими. Вони й запропонували приєднатися до їхнього гурту.

На другий день усі ми дісталися міста  Краснограда, а звідти електричкою до невеликої станції, на якій потяги зупиняються лише на кілька хвилин.

Вийшли ми з вагона й побачили за високими деревами невеликий будиночок, до самого порога якого від колії була викладена бетонними плитами вузенька доріжка. Побачили тут, біля колодязя, на одній ніжці журавля, якого змайстрував дбайливий господар. Пізніше дізналися, що тут разом із сім’єю вже десятки літ мешкає обхідник колії.

На пристанційній площі було чимало зустрічаючих, які приїхали сюди хто на чому: автомобілях, колісних тракторах, мотоциклах, але найбільше возами. На одному із них сиділи чоловік зі своєю дружиною й двома хлопцями-студентами, які поверталися додому після навчання в Красноградському технікумі.  Їхній батько, побачивши серед пасажирів нас, найменших, запропонував сісти на їхній віз.

– А ви, хлопці-молодці, – звертаючись до нас, поцікавився фірман, - у  гості до когось у Залінійне їдете чи де? – Немає у нас часу гостювати, а їдемо до вас на заробітки, - відповіли ми.

– Ось бачите, парубки, час і вам свої гроші заробляти, не ганяти м’яча і байдикувати, поправляючи рядно на возі, промовила до синів їхня мама. Але почувши таке, вони навіть і вигляду не подали, що то їх стосується. Дістали із кишені карти і «різалися у дурачка». Кожен був зайнятий своєю справою. Фірман провадив польовою дорогою віз, а ми із Юрком милувалися чудовими краєвидами: широкими полями, царинами, за якими виднілися перші будівлі колгоспних ферм і найвища споруда – водонапірна вежа. Коли під’їхали  ближче, побачили жінок, які порались  біля корів і телят – годували їх і напували пійлом. Чоловіки виконували більш важку роботу: прибирали приміщення, завозили щойно скошену соковиту траву. За всім цим пильнували й давали настанови зоотехнік і бригадир. Підійшли ми до них і розповіли про те, що хочемо влаштуватися на роботу.

Раді були такій новині сільські чиновники, тим більше що їх бригаду поповнили молоді заробітчани.

… Надвечір до ферми привезли солому, яку ми швидко закидали на горище, а решту - в приміщення між проходами. Після дорожньої втоми і випитого горнятка молока із білим хлібом нам хотілося відпочити. Полягали ми на ту солому й заснули.

Десь опівночі нас розбудив сторож, який пильнував за телятами. Він і каже до нас:

– Що ви спите, хлопці, не чуєте, як двоє бичків, заплутавшись у ланцюгах, на смерть б’ються.

Відверто скажу, лячно було до них підходити. Та все ж заспокоїли круторогих, розплутали ланцюги й уже після цього не спали до ранку, бо о десятій годині, як велів бригадир, мала  відбутися розмова із головою колгоспу ім. Карла Маркса.

1 1 1 1 1 (3 голосів)

Одинокі душі бродять по землі,
Шукають щось на чорному тлі.
Починають відчувати когось наскрізно
Лише тоді, коли, на жаль, занадто пізно.

Одного разу дві душі зустрілись,
Одне одному щиро довірились.
Із того часу дружити почали,
Хоч неймовірно різними були.

Це ніжні й тендітні душі дівчини хлопця,
Що любові раділи, як наближенню сонця.
Це стрімке й нове почуття їх чарувало,
Проте згодом серця їхні пошматувало.

Зараз можна згадати про те, як вони говорили,
Швидко й беззастережно свою душу відкрили.
Заради того, щоб підтримати щире спілкування,
Одне від одного не відходили від самого рання.

Любов цю палку недовіра зруйнувала,
Усе потрозила, усе поламала.
Зараз же йдуть по дорозі, як чужі люди,
На радість для одного заздрісного юди.

Той юда кохав нашу дівчину шалено,
Коли бачив їх поруч, лютував скажено.
Його друзі хлопця взагалі не впівзнавали,
При кожній зустрічі будь-зо обминали.

Для того, щоб привернути до себе увагу,
Юда постійно шукав якусь перевагу.
Проте дівчина на нього взагалі не дивилась
І з кожною зустріччю все більше злилась.

Не витримавши цього, юда пустив чутку,
Що х злопцем вона ходить заради прибутку.
Дізнавшись про це, хлопець одразу її покинув,
Відтоді суток і жаль обох поглинув.

Юда дуже радів зробленій справі,
Проте забрати дівчину не був він у праві.
Дівчина хотіла, щоб кохання відновились,
Проте бути разом їм ще нескоро судилось.

Одинокі душі бродять по землі,
Шукають зось на чорному тлі.
Починають відчувати когось наскрізно
Лише тоді, коли, на жаль, занадто пізно.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

national day of press

Azərbaycanda Milli Mətbuat və Jurnalistika Günü - 146 il

Seyyub Asadov
21 липня 2021

Azərbaycanda Milli Mətbuat və Jurnalistika Günü - 146 il

Национальный день прессы и журналистики...

Клекіт

Маркіян Лехман
18 липня 2021

(З циклу «Рідна природа»)

Обабіч дороги на телефонному стовпі – лелече гніздо. Двоє пташенят з...

Кебе́та

Катерина Говера
09 липня 2021

Кебети мого розуму й ества,
Закладені Творцем з початку.
Дар ніжності, любові, материнства,
В житті...

Вона і її глибоководні листи

Олена Федюра
02 липня 2021

«Є багато чого, що б я хотіла сказати, проте мовчатиму. Мовчатиму тобі, мовчатиму їм. Скажу,...