Все в блогах

Автор: Олена Федюра

27 червня 2023

Перегляди: 20

Протилежністю гуманізму в мистецтві є жанр антиутопії. Роботи цієї течії викривають все неприємне, антиморальне, «хворобливе», проте людське. Найбільш відомими анти утопічними літературними творами є роботи Дж. Орвелла, які мають в центрі сюжету тоталітарні режими – це роман «1984» та повість «Колгосп тварин». Аналіз суті тоталітаризму з точки зору на нього як на хворобу людства, опираючись на сюжетні лінії згаданих вище творів, а також гіпотези вирішення проблеми хвороби тоталітаризму, лежать в основі написання цього есею.

Існує кілька визначень тоталітаризму:
- централізований контроль з боку автократичної влади;
- політична концепція, згідно з якою громадяни повністю підкоряються абсолютній державній владі;
- централізована, диктаторська система управління, яка вимагає повного підпорядкування державі;
- форма правління, за якої правитель не обмежений конституцією, законами чи опозицією;
- принцип повноти і необмеженості влади в уряді;
- абсолютна, несправедлива або/і жорстока, влада.
Орвелл осмислює тоталітаризм як загальносвітове, глобально небезпечне явище. Особливо загрозливим він вважав те, що відбувається інтелектуалізація зла.
Інтелектуалізація зла розуміється як відхід від концепції злодійства заради зла на перевагу продуманій стратегії здобуття влади над людьми, побудови та управління цілісної ідеологічної системи – тоталітарної держави. Зло не просто хоче захопити світ. Воно прагне до повного панування, підпорядкування собі якомога більшої кількості людей, які б вірили йому, боялися, сліпо слідували кожному його правилу та страждали при порушенні законів.
Різноманіття розуміння тоталітаризму як концепту та феномен інтелектуалізації зла лежать в основі підміни понять а політиці Океанії та створенні Новомови у «1984». Зокрема всі слова, пов’язані з поняттями «воля», «рівність» тощо, підпадали під одне визначення – «думкозлочин». Свобода думки, ідеї, вибору неприпустима. Найбільша свобода, можлива в Океанії, це вибір, з якого екрану бачити та слухати Великого Брата. А він дивиться і слідкує. Постійно. «Війна – це мир, свобода – це рабство».
В творчості Орвелла пропаганда ідей, потрібних владі, зображена на максимальному рівні – вона охоплює весь інформаційний простір Океанії, успішно переконуючи населення в тому, що війна з ворогами виправдана, жорстокість суспільного устрою працює на благо кожного, не залишаючи місця в розумі людей на роздуми та переосмислення цього постійного всюдисущого потоку. Не вигідно, щоб раби системи мали почуття та розум, тоді ними буде важче керувати.
Єдиноправильність ідеї «згори», виняткове право на владу, «крок вправо, крок вліво – розстріл» не лише метафоричні засоби. ХХ століття реальної позалітературної дійсності особливо було багате на автократичні режими. Саме цей контекст і став поштовхом до розвитку антиутопії як мистецького жанру. Зокрема алюзія на Сталінський режим в СРСР проглядається в рядках «Колгоспу тварин», що дуже помітна тим читачам, які вивчали історію. Якщо людина не відповідає системі, то система цю людину нищить. В Радянському Союзі це ГУЛАГ та розстріл, в Океанії – піддавання тортурам та зникнення людини, так ніби її ніколи й не існувало.
З одного боку, Орвелл відкидає антропологічні типології. За його словами, «кожний з нас і Дон-Кіхот, і Санчо Панса», тобто водночас і мрійник, і стратег. З іншого боку, він виділяє «абсолютну меншість людей» (в «1984» це всього 5% населення Океанії), для яких сенс життя полягає в отриманні всеохопної влади над іншими людьми.
Прагнення отримати владу залежить не від здібностей, а тільки від бажання людини, тому досягають панування лише люди з психічними відхиленнями.
Звідси виникає ще одна проблема тоталітаризму в творах Орвелла – псевдорівність між членами суспільства. Особливо яскраво цю рису описує зміна в одній зі заповідей «Колгоспу тварин»: від «Усі тварини рівні» до «Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші».
Згідно з книгою «Природа упереджень» Ґ. Олпорта, легше судити негативно про тих, хто відрізняється від нас (кольором шкіри, місцем проживання, культурою тощо), водночас мати узагальнене ставлення до всіх, хто схожий між собою. Саме це можна побачити у первинних заповідях тварин у «Колгоспі»:
1. Усе, що ходить на двох ногах – ворог.
2. Усе, що ходить на чотирьох ногах, або крилате – друг.
3. Хай жодна тварина не носить одежі.
4. Хай жодна тварина не спить у ліжку.
5. Хай жодна тварина не п’є алкоголю.
6. Хай жодна тварина не вбиває іншої тварини.
7. Усі тварини рівні.
Проте, як відомо, згодом за сюжетом свині стали уподібнювати свою поведінку до людської, що нівелювало саму суть зміни влади на фермі, і що, власне, призвело до, так би мовити, громадянської війни, між свинями та іншими тваринами.
Як зазначив А. Адлер у праці «Розуміння людської природи», особа, яка жадає влади, йде шляхом самознищення.
Причини розвитку тоталітарних спрямувань лежать в самій природі психіки людини. Експеримент С. Мілґрема, описаний в «Покорі авторитету», є черговим підтвердженням проблеми цього есею – тоталітаризму як хвороби людства.
У парі «Вчитель»-«Учень» під наглядом експериментатора, Учня прив’язували до крісла й давали йому завдання. Якщо він відповідав неправильно, Вчитель бив йог струмом, при чому щоразу напруга підвищувалась.
Коли Мілґрем опитував людей, які не були учасниками експерименту, більшість респондентів прогнозували, що Вчителі не завдаватимуть ударів після того, як Учень попросить припинити.
Насправді більшість досліджуваних в ролі Вчителя зазначали, що відчували сильний стрес під час експерименту і заявляли, що людина, яка сидить у кріслі, не має далі терпіти біль. Попри свої зауваження, більшість продовжували виконувати накази експериментатора і завдавали Учням все сильніших ударів струмом.
Гіпотеза 1. Розвиток нонконформізму – шлях до вирішення слідування авторитету як аспекту проблеми.
Нонконформізм – це прагнення людини зберегти та відстояти свою індивідуальність, не дотримуючись встановлених в суспільстві правил та норм. Нонконформні люди є рушіями прогресу, оскільки вони постійно знаходяться в пошуках альтернативних рішень на противагу загальносуспільних.
Виходячи з цього, можна вирішити проблему рівності в тоталітаризмі.
Гіпотеза 2. Відмова від однорідності.
Людство ніколи не є однорідне, воно і не повинне таким бути. Чим більша кількість людей знаходяться під одним куполом, тим вищий шанс зіткнення сторін з варіативними, навіть полярними позиціями. Режим, який не дозволяє відхилитися від основної течії та вважає злочином все, що не йде за протоколом, приречений на розпад. Дозвіл не 5%, а 100% мати свій внутрішній голос та відмові від накладання на них клейма «думкозлочину» є характеристикою здорового суспільства. Проте варто зазначити, що рамки закону в діях громадян обов’язково повинні залишатися непорушними, адже у випадку повної свободи можна дійти від одної крайності в іншу – від тоталітаризму до анархії.
Ідея протидії розвитку тоталітарних держав висвітлена в праці Б. Скінне-ра «По той бік свободи і гідності». Людство власне й створило таке суспільство, в якому є можливість розвиватися диктаторам. Замість активної боротьби проти тоталітаризму та його покарання, «найліпший спосіб змінити поведінку людини полягає в альтернативних способах впливу». Саме створення кращого середовища, яке спонукає поводитися на користь суспільству, і створює кращих людей.
Гіпотеза 3. Спонукання, не лише засудження.
Ідея полягає в тому, аби не йти від протилежного: акцент у вихованні та просвітництві робиться на заохоченні та винагородженні прояву позитивних рис, які сприяють особистісному розвитку конкретної людини та загалом соціуму, в якому вона зростає. Такий підхід не перечить покаранню за деструктивну поведінку, просто не ставить це покарання як головне правило у формуванні особистості як частини суспільства. Знову ж, якщо людина лише відповідає вимогам, вона зраджує себе. Альтернативний підхід стосується також пошуку соціально прийнятних виражень негативних емоцій та імпульсивних дій. Доступ до різних варіантів самовираження (як спорт, мистецтво) без осуду збоку знижує шанси накопичення так званої негативної енергії й вираження її в деструктивній формі.
Звертаючись до нонконформізму, люди, які не бояться проявити себе світу, мають досвід прийняття власних особистісних проявів (думок, ідей, поведінки тощо), які не бояться осуду, проте усвідомлюють дозволені межі, мають значно вищу схильність до протистояння віянням більшості. Нонконформні люди мають можливість відокремитися від загальної думки, аби послухати себе та сформулювати своє ставлення.
Хвороба тоталітаризму має свої методи лікування та профілактику там само, де й свою причину – власне у природі людини. Людство мінливе. Тоталітаризм можна прирівняти з генетичним ризиком до розвитку, наприклад, діабету. Коли в історії настає відповідний час, коли складається низка чинників-каталізаторів, хвороба прогресує.
Перший крок у приборканні хвороби – її виявлення. Коли діагноз поставлено, знайдено її причини, починається лікування. Нонконформізм, висвітлення позитивного, дозвіл бути іншим можна назвати просвітницьким інсуліном.
Попередній абзац міг би бути висновком есею. Власне, так і задумувалось. Проте в темі тоталітаризму як хвороби не можна не згадати вплив його на людську психіку.
Люди, які народилися та жили першу половину свого життя в умовах тоталітарного режиму, не знали іншого, окрім того, що транслювалося пропагандою та безпосередньо відбувалося навколо, досі відчувають на собі наслідки тогочасної політики. Навіть із досвідом життя в демократичному світі, після реформ, після викриття правди про злочини, конкретно, Сталінської влади, після глобального переосмислення СРСР як політичної структури, люди, народжені в той час, не можуть остаточно перевчитися сприймати негативно світ, в якому вони зростали. Попри чітке розуміння та усвідомлення тоталітаризму як злочину людства проти людства, цим людям важко сприймати тодішню політику як погану. Зі слів моєї бабусі: «Нам казали, що нам живеться добре, і ми вірили».
Гіпотеза 4. Різностороннє просвітництво. Навчитись думати.
Від сучасних школярів часто можна почути бідкання про те, що наче б то вони вчать надто багато, що ніколи їм в житті не знадобиться. Хоч питання системи освіти є окремим дискусійним питанням, її незаперечними перевагами є те, що вона:
- відкрита та доступна (можливість вчитися всім без винятку, не залежно від статі, віку, статусу, культури, місця проживання; можливість вчитися офлайн, онлайн чи в змішаному форматі);
- вчить аналізувати та самостійно шукати рішення проблем;
- знайомить з різними сферами науки та з їх прикладним застосуванням;
- спонукає співпрацю, при якій кожен голос має враховуватися.
Якщо коротко, сучасні освіта та просвіта вчать думати різні вікові групи: від школярів до учасників тренінгових груп, враховуючи тих, хто побачить та почує інформацію з ресурсів інтернету.
В здоровому інформаційному суспільстві немає єдиного великого екрану, де говорить Великий Брат, і немає групи свиней, які без наслідків проголосять себе рівнішими. Чим більше ідей та ідейників, думок та лідерів думок, які аргументовано доносять інформацію слухачам та співрозмовникам, тим важче закрити суспільство під один купол.
Уточнення щодо здорового суспільства зроблене не просто так. Історія сьогодення має свій відповідник великих екранів в Океанії – екрани в сучасній росії.
Після розвалу СРСР, російська федерація почала проводити реформи з демократизації внутрішнього політичного устрою та зовнішньої політики, але дуже швидко повернулась до тоталітаризму, поступово відродила «сталінський режим» у вигляді «путінського режиму», який має більше можливостей, ніж попередній, щодо ідейної пропаганди свого населення за допомогою екранів телевізорів чи інших ґаджетів. Різноманітні телепередачі, канали в Телеграмі, сторінки на платформах Фейсбуку, Інстаграму, Тік Току та інших соціальних мереж, новинні портали виконують ту ж функцію насичення потоками «правильної» інформації, потрібної пропагандистській машині «русского міра», що й великі всюдисущі екрани антиутопічного роману.
Минуле є минулим. Воно безумовно впливає на людей, проте не повинне їх визначати. Знову повертаючись до погляду на тоталітаризм як на хворобу, ваду, люди, які мають у своїй історії перенесені захворювання, травми, операції, не мають робити основою своєї особистості роль пацієнта. Люди, держави, суспільство, які «вирізали» зі свого теперішнього тоталітарне спрямування, ніколи не виріжуть ці сторінки з історії. Шрами завжди залишаються. Але варто пам’ятати і те, що шрами формуються зі сполучної тканини, яка з’єднує частини здорової шкіри.

Автор: Олена Федюра

27 червня 2023

Перегляди: 20

Дискусія щодо несприйняття українським суспільством сучасного мистецтва, окрім проблем слабоінтегрованості в європейський артпростір, невизначеність понять тощо, я вважаю, базується на пропущенні точки зору на мистецтво як на вид терапії, звернення до чогось близького кожному.
Коли мова йде про Art, часто це сприймається як саме мистецтво заради мистецтва, щось далеке від «звичайних людей». Мистецтво заради людини метафорично є колажем, що склеює в спільну композицію на фоні чогось вищого та неосяжного те, що є власне людським, рідним, яке сидить всередині нас та проситься у бодай яке вираження. В авторів виставок вираження знаходиться в перформансах, інсталяціях, композиціях тощо. Хоча й на сеансі арт-терапії почуття-переживання-думки, які стають основою роботи (малюнку, колажу, виліпленої фігури, ...) є тим самим мистецтвом. І тоді воно вже не здається віддаленим, не ховається за ширми «Я не вмію малювати», «Я не розумію сучасне мистецтво», «Для чого воно мені треба, в цьому нема змісту».
Виставка «Генезис Буття», що відбувалась у Пороховій Вежі у Львові у березні цього року, представила глядачу аналогові колажі українських авторів.
Хтозна, скільки цих робіт не просто мали в основі цікаву ідею до створення чогось, а були терапевтичним моментом і для свого творця, і для споглядача. Зроблю припущення, багато.
Хоча мистецтво не є лише тим, що створюється з уяви чи душевних поривань. Фото – це умовний заморожений момент життєвого досвіду, це пам’ять, яку можна побачити чітко перед собою та якою можна поділитися зі зовнішнім світом.
Як зазначає психологиня І. Борейчук у статті «Самоідентифікація у фотографічних зображеннях як форма соціалізації особистості», фотографія – це своєрідний спосіб самовираження, спроба як самопрезентації, так і самоідентифікації особистості.
На фотографії можна не лише дивитися та захоплюватися власністю зловленого кадру. Споглядання себе на фото, пропрацювання різних ситуацій із психологом за допомогою візуальних зображень, розвивають (особливо в дітей) самоідентифікацію та соціальні навички. Це ще один приклад мистецтва заради людини.
Людина певною мірою і є мистецтво. Способів опрацювання емоцій та думок існує безліч, від згаданих вище колажів та фото, до того, що є найближчим до кожного з нас – тіла. Стресові переживання мають здатність «застрягати» в тілі, особливо коли на реакції тіла людина свідомо уваги не звертає. Окрім прикрашання себе здоровою формою обов'язково потрібно час від часу заземлюватись, виходити з голови та прислухатись до того, що говорить саме тіло. Як воно фізично реагує на емоції, як прагне їх прожити.
Людина – заради самої себе, яким би мистецьким чи будь-яким іншим способом вона не виражалась.

Автор: Олена Федюра

27 червня 2023

Перегляди: 22

Сьогодні я тебе не впізнала. Не впізнала очима. Серцем здалося, що від тебе віє до болю знайомим, але чим? Це все було так далеко, ми жили надто давно. Наче впізнаю ритм твоїх кроків. Ти проходиш повз.
Ні, я тебе не пам'ятаю. Забула твої думки, твою творчість, ідеї та плани. Не пам'ятаю, як виглядає світ твоїми словами. Загубила розуміння твоєї парадоксальності.
Ми просто дурні люди, кожен, хто ступив хоча б один крок.

Автор: Олена Федюра

27 червня 2023

Перегляди: 21

Нотатка зі зображенням твого підпису.
Поміж тріщин тече невиправдане "Нормально".
Старі скатертини.
Ти більше не пишеш віршів,
Принаймні таких, як раніше,
Коли кричала до світу.
А тепер слухаєш.

Пастка
Народжена і названа,
Натхненна,
Навчено-невивчена,
З рештою алітерацій.
Що в ній свого?
Зрештою, чи тільки одна
Носить подароване ймення

Глибоководне міжмістя ширше, ніж вчора,
Вище рівня вчорашнього неба.
Не треба, сонце, не треба.
Це значно далі, ніж осягнеш зором.
Ця пастка для живого –
Видимий міст між дахами

Автор: Олена Федюра

27 червня 2023

Перегляди: 15

Ні тобі, ні мені, не пасують наші імена. Нас так просто назвали. Нас так просто бачать ті, хто дивиться збоку

Дослівний переклад кількох вистав
Замотаний у сувої –
І тільки почувши своє ім'я,
Я раптом стану живою.
Співали ті ноти чужі вуста
Як бути мені собою.
Закрити би їх своїми та
Заткати нитками з солі.
Я знаю наймення реальних гір
На кожній десятій мові.
І знаю тебе тільки до тих пір,
Допоки душею голий.
Нас просто назвали чиїсь батьки,
Хоч підписи ставить пам'ять.
Дослівний переклад кривий таки.