Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (0 голосів)
1 1 1 1 1 (2 голосів)

Сьогодні осінь стукає в віконце,
На дворі листя опада.
І вже не гріє, тільки світить сонце,
А теплий плед і чай надійно зігріва.

Пірнаю в красоту осінніх барв,
Любуюсь сонцезарністю природи.
Жива енергія пульсує і це скарб,
Дарує віддчуття свободи!

1 1 1 1 1 (2 голосів)

(верлібр)

Осінь
Теплом на долоні,
Вітром між пальців,
Вологістю очей
Свідчить про свою присутність.
Трохи замерзлі руки
З-під рукава плаща
Ловлять холодне сонце,
Сухість повітря
І сирість доріг.
Чи сивість доріг?
Чи старість вулиць
І людей на них,
Навіть молоді,
Такої різної,
Колоритної,
І все ж, такої жовтнево-тихої...
Осінь
У всьому винна.
А в тому її вина,
Що (кожен скаже своє).
Осінь не винна ні в чому?
Вона між тумани і мряку
Ховає під дахом людей,
Або ж розділяє містами.
Моя
Не моя
Осінь
Нічия і кожного
Недопроблема та перезначущість.
Не ховай руки в кишені,
Поки сонце цілує носа.

1 1 1 1 1 (3 голосів)

У прекрасному селі Добрячин Червоноградського району біля церкви Воздвиження Чесного Хреста росте старий кремезний дуб, високий-високий, широкий у кроні, а щоб узяти в обійми його, то знадобиться троє дорослих людей, бажано довгоруких...

З-поміж інших дерев він останнім зацвітає, що свідчить про прихід фенологічного літа, й останнім скидає листя, коли інші дерева вже стоять голі. Траплялося, що випав перший сніг, а руде зморщене листя на дубі ще тримається. Восени дерево щедро обдаровує птахів жолудями. Сороки, сойки люблять влаштувати тут бенкет. Йому не страшні найсильніші буревії, витримає всілякі стихії. Аж не віриться, що такий велетень виріс з маленького жолудя.

Цікава історія цього дуба. Мешканці Добрячина посадили його молодим деревцем, коли у 1870-х роках почали будівництво церкви. Завершили будівельні роботи у 1880 році, а освятили храм у 1881 році за участю Митрополита УГКЦ Сильвестра Сембратовича. Отож, тоді дуб навіть трохи старший за 140-літню церкву. Про це переповідають старожили села, посилаючись на розповіді-спогади своїх пра-прадідів, уже спочилих у Бозі. Побутують й інші версії, що посадили його після завершення будівництва й освячення храму. Та так чи інакше, але йому понад сотню років! Про вік дерева достеменно можуть сказати тільки біологи-ботаніки.

Дуб і церква. Є в цьому поєднанні щось язичницьке (адже наші предки поклонялися деревам), і християнське (вся Природа – творіння Боже). Українці завжди були боголюбивими і закоханими у природу.

1 1 1 1 1 (5 голосів)

Поетеса, перекладач, член Української асоціації письменників Людмила Антонівна РЖЕГАК відсвяткувала 90-річний ювілей!

Вона народилася 24 вересня 1931 року на Волині, у благословенному Лесиному краї. Закінчила філологічний факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка. Тривалий час працювала на педагогічній ниві у Червонограді. Та волею долі кілька років тому їй довелося залишити шахтарське місто. Тепер вона проживає у м. Дніпро. Однак ніколи не пориває зв'язків з друзями з Прибузького краю. Друкується у місцевій періодиці – «Панорама», «Франкова світлиця», «Солокія».., в інтернет-виданнях.

У творчому доробку автора три десятки збірок для дорослих і дітей. Серед них: «Печальний пам'яті естамп», «Життя невпинна течія», «У вересневій заметілі», «Я живу у місті, у Червонограді», «На осонні долі», «Літав метелик», «Рідного поля зернятко», «Ку-ку-рі-ку!», «Любімо Отчий край», «Минулих літ нетлінні сторінки» (історичні поеми), переспіви Давидових псалмів, численні переклади.

Її вірші щирі, ніжні, сповнені доброти, любові до Бога і ближнього, рідної природи, України. Почасти це глибокі філософські роздуми. А ще – надзвичайно ліричні мотиви. На вірші Людмили Ржегак створено півсотні пісень. Вона – естет, закоханий у все прекрасне: музику, художнє мистецтво, літературу... Не раз звертається з добрими, корисними порадами до творчих дітей, молоді, допомагає їм розвинути таланти, удосконалитися у художньому Слові. Тому юні автори люб'язно називають її хресною Мамою у своїх літературних починаннях. Людмила Ржегак запам'яталася дітям з Червонограда, як строгий, вимогливий і водночас доброзичливий (отаке поєднання!) член журі конкурсу «Мій перший вірш». Проводила заняття зі слухачами Червоноградського відділення МАЛіЖ. Яке натхнення отримували від неї юні автори! Годі злічити скільки передмов-благословень написала вона для збірок юних поетів і прозаїків!

1 1 1 1 1 (6 голосів)

murgorod toiНе той тепер Миргород…

Брат Юрко після закінчення восьмого класу у сусідньому селі Лісківці разом із нашим Михайлом Соляником, сусідом, чоловіком старшого віку і двома кичерянськими парубками Іваном та Юрком Поповичами поїхали на заробітки на Полтавщину. Знайшли роботу у селі, неподалік станції Миргород. Жили у родичів Ганни Тарчинець і Павла Григорьєва. Та зима виявилася сніжною і дуже холодною. Такою була вона і на Закарпатті.

Восени я позбувся сезонної роботи інструктора-екскурсовода Міжгірської туристичної бази «Карпати». Знайти собі тоді іншу роботу було вкрай важко, а тим більше взимку. Порадився зі своїми батьками і вирішив поїхати до брата Юрка, привезти йому теплі речі, а може там знайти собі також роботу.

Через пару днів я вирушив у дорогу. Знав, що Юрко зрадіє, написав йому телеграму.

У визначений день і час наш родак Павло, брат Юрко і його колега Юрко приїхали до станції Миргород конями на санях.

У теплих обіймах вони зустріли мене. Особливо зворушлива й незабутня була зустріч із меншим братом Юрком. Сіли ми на сані, а тут повертається до мене Павло і промовляє: «Не той тепер хлопці, Миргород, Хорол – річка не та…»

І з чого б це раптом, таке. Але менше із тим, подумалося, добре що чоловік цитує поетичні рядки відомого класика української літератури Павла Тичини. Але як потім виявилося, ті слова не даремно сказані були, не даремно…

Ферма та якій працювали була далеко від села - добиралися до неї, степом, а холодний і рвучкий вітер пронизував аж до самих кісток. Не було на фермі навіть елементарних засобів механізації. Все доводилося робити вручну. Від скирт носити солому, а на одній підводі за чергою вивозити на поле гній, часто у трубах перемерзала вода. І для того щоб напоїти худобину змушені були розпалювати вогонь і у бочці підігрівати сніг аби видобути із нього воду.

Не було у нас особливого вибору і у харчуванні. Із колгоспної комори могли отримати кілька кілограмів крупи, борошна та олії. А між тим за свою пекельну працю отримували невеликі заробітки.

Бідкалися ми один-одному і продовжували далі тягнути важкий віз. Так було аж доти, поки не запропонував своїм односельцям змінити наш тимчасовий адрес прописки на інший – поїхати до колгоспу у село Залінійне. До нього не така вже й далека дорога, а головне мали хоч якусь надію на краще.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

Від снігових гроз до теплого дощу

Олена Федюра
28 січня 2022

Давно вже не писалось так, як сьогодні. Хоча були думки, були розмови про думки, стаються...

Про весни й провесніння

Олена Федюра
28 січня 2022

Провеснилося всередині у січні.
Останнім часом вдосталь провеснінь –
Давно вже схоже не здавалось...

Автентичне. Листи

Олена Федюра
28 січня 2022

"Я читаю твої листи, а за вікном падає сніг. Чари?

Поруч із тобою відчувається як вдома. Я вже...

Розбиваються криги

Тарас Лехман
25 січня 2022

29 січня — свято Поклоніння чесним веригам (оковам) апостола Петра; у народі – свято Петра...

Виглянь, сонечко!

Тарас Лехман
23 січня 2022

25 січня – свято Тетяни. Колись у цей день загадували на прийдешні весну і літо.

  • Якщо на Тетяни...