Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (0 голосів)
1 1 1 1 1 (1 голос)

Дихай, як людина,
Яка ходить по землі
І розповідає про сни в снах.
Навіть коли болить там, де сонце,
Навіть коли страшно,
Навіть коли руйнуєш обидві зі стін.
Дихай, як людина,
Яка шукає одяг для себе,
А не себе для одягу.
Яка дихає по-різному в кожному з убрань
І без нього,
В кожній з масок
І перед дзеркалом.
Я знаю себе так,
Як ти бачиш мене в моєму диханні перед тобою,
І знаю тебе такою, коли ти затримуєш подих
Перед тим, як зануритись глибоко собі в голову,
І чую тебе, коли врешті-решт
Ступаєш ногами на камені
І шукаєш холодної скляної стіни,
Аби торкнутись зап’ястям.
І дихаєш
Як власне ти.
Як торкаєшся пальцями вітру,
Який теж дихає як мільйони людей одночасно,
А ти – як людина,
Сама собою така.
Як при народженні любові
Чи народженні іншої з людей.

1 1 1 1 1 (3 голосів)

 

7 січня — Різдво Христове, друге після Великодня за значенням свято церковного календаря.

До Різдва готуються заздалегідь, а напередодні відзначають Святий вечір. Цих два дні вважаються «сімейними святами». Отож, після відвідин Богослужіння у храмі, всі «сидять удома». Колядувати ходять, навіть для церковних потреб, починаючи з 8 січня - свята Собору Пресвятої Богородиці.

Спозаранку перед Святим вечором господиня бралася до приготування дванадцяти пісних страв - борщ, голубці, вареники, риба (печена, копчена, смажена...), балабухи... Жодної з них не можна було скуштувати аж до вечора. Надвечір'я Різдва Христового - строгий піст! Серед страв, як поминальні, неодмінно мали бути кутя та узвар. Тому після вечері не прибирали стіл, щоб і праведні душі померлих могли повечеряти. Бог у цей час відпускає їх на землю. Для них залишали полумисок з водою і чистий рушник, щоб могли вмитися з далекої дороги.

Роботою, підготовкою до Святого вечора були зайняті всі. Маленькі діточки спостерігали, як мама клопочеться біля печі, старші дівчатка допомагали матусі. Господар заготовляв сіно, солому для худоби, носив їх зі стіжків у хлів, щоб у свята не працювати. Хлопчики відгортали сніг, прокладали стежки, носили воду, дрова. Все відбувалося у мирі та злагоді, не можна було гримнути на когось образливим словом, навіть терпіли «витівки» котика та песика, бо ті у Святий вечір розкажуть Новонародженому Ісусикові, які в них лихі господарі, накличуть на них гнів Божий.

Сідали вечеряти з першою зорею. Запаливши свічку, насамперед молилися за померлих, потім за здоров'я живих, просили у Господа, щоб дав їм дожити до наступного Святого вечора, Різдва Христового.

Особливі дійства відбувалися, коли господар клав під стіл оберемок сіна (Ісус Христос народився на сіні) і вносив дідуха (житній або пшеничний сніп, туго перев'язаний перевеслом) - символ міцності і єдності роду, поколінь, достатку. Коли ж мама ставила кутю на стіл (з неї розпочинали вечерю), усі присутні, насамперед діти, кудкудакали, кукурікали, щоб був приплід домашньої птиці.

За вечерею мали скуштувати всі дванадцять страв, і то неодмінно, хоча б потрішечки, аби не образити господиню. Діти, безперечно, надавали перевагу солодкій куті та балабухам. Потім частину страв діти відносили старим самотнім людям, убогим, малим сиротам. Траплялося, що сусіди гуртом готували для них вечерю, або запрошували до себе в гості повечеряти. Малеча не забувала навідатися до хресних батьків, принести їм гостинці (ту ж часточку святої вечері), привітати, заколядувати. (Це вже окремі випадки, коли на Святий вечір ходили у гості. Таких гостей завжди чекають!).

Після вечері, помолившись, довго колядували. Серед найпопулярніших колядок - «Бог Предвічний народився» (її вважають Різдвяним Гімном, тож з неї починали), «Нова радість стала», «По всьому світі стала новина»...

Вранці на Різдво Христове, або ще й опівночі йшли до церкви на Богослужіння, після якого всім миром віталися:

- Христос Рождається!

- Славімо Його!

У народі кажуть:

- Різдво обходиться без паски, але не без куті!

- На Різдво літають сніжинки - будуть літати бджоли.

- На Різдво загадуй погоду на Петра і Павла (12 липня).

- Молодий місяць на Різдво - рік буде неврожайний.

1 1 1 1 1 (2 голосів)

 

6 січня, напередодні Різдва Христового, коли готуємося до зустрічі Святого вечора, не забудьмо згадати про Свято Євгенію. Адже саме цього дня її вшановують у церквах східного обряду.

Вона загинула за віру в Ісуса Христа 257 року в Римі. Поховали дівицю-великомученицю на цвинтарі Апроніяна, де згодом побудували на її честь церкву-базиліку.

На свято Євгенії ковалі зранку, навіть без потреби, запалювали у кузнях вогонь, щоб «лихого відігнати». Він мав горіти до першої вечірньої зірки, яка сповіщала, що син Божий народився. Але народні повір'я стверджують протилежне: лихий сам боїться ковалів - приборкувачів вогню і металу. Принаймні, згадайте гоголівського Вакулу з «Вечорів на хуторі біля Диканьки», хоч його мама Солоха якраз і була відьмою...

Народна прикмети:

- У Різдвяну ніч відьма місяць сховала і зорі погасила (темна, похмура ніч) - літо буде мокрим.

- Мокрий сніг у Різдвяну ніч - мокре літо.

- Господар радіє на Святий вечір глибокому щільному снігу і міцному морозу, бо вони віщують добрий врожай.

- Перед Різдвом сухий сніг мете - у вулики мед принесе.

1 1 1 1 1 (3 голосів)

rekity gulatkan2 січня 2023 року ректор МАЛіЖ Василь Федорович Тарчинець відзначає ювілей -75 річчя з Дня народження.
Щиросердечно вітаємо його і бажаємо міцного здоров'я, життєвих і творчих успіхів на Многая Літа.

 До 70 річчя з Дня народження планувалося видати колективну книжку присвячену нашому ректору Василю Федоровичу Тарчинцю із розповідями рідних і близьких, колег і друзів. За браком коштів книга так і не побачила світ. Її видання перенесли ще на п'ять років - до 75 річчя. Але  коштів для видання не знайшлося.

За згодою Василя Федоровича Тарчинця, в його блозі, будемо розташовувати розповіді, які підготовлені до нової книги "ЗОРІ і ЗІРКИ Василя ТАРЧИНЦЯ".

Цю розповідь до книги написав:

 

Федір ГУЛАТКАН, екс-редактор газети «СУЗІР’Я», проректор Малої академії літератури і журналістики, випускник академії державного управління при Президентові України та Львівського аграрного університету

Про Василя Федоровича – уйка-стрия мого…

Як лише починаю викладати на письмо деякі думки, спогади про Василя Федоровича, його молоді, кращі за міцністю тіла часи то виникають думки і порівняння натуральні “первоcoздані” красоти лісів і природи  та теперішні рукотворні негативні стани лісу і природи.

Умови життєдіяльності і пунктики висот, яких для героя нашого часу Тарчинця Василя Федоровича треба було здобувати, напрацьовувати у минулі часи зараз є елементарним забезпеченням прогресу, а перелік зусиль на досягнення таких умов (в тому числі побутових) можуть бути охарактеризовані сучасниками як абсурдні. Зокрема встановлення дерев’яних жердин, як короткотермінових опор для проводів із електроенергією до хати, виготовлення дерев’яних елементів покрівлі для будівель (драниць), майстрування дерев’яного дитячого велосипеду, дерев’яних відер для води (цебра), транспортних засобів - візків, теліжок, возів і саней для перевезення - дров, дерев’яних чи інших будматеріалів, врожаю з полів, побутове використання ламп із олії чи дизельного авіаційного палива, гаряче ливарне ремесло із виготовлення воскових свічок.

Окрім таких прагматичних господарських завдань для сім’ї Тарчинців, школяр Василь Тарчинець многогранно розвивав свої ліричні і публіцистичні здобутки то вже на час закінчення 10-го класу Голятинської середньої школи у 1966 році мав до ста вирізок з газет і журналів різних рівнів — закарпатського, українського та всесоюзного видавання.

Справжній творець пера та організатор від Бога і природи Василь Федорович народився п'ятим дітваком у сім’ї “Лісника та Ліснички” — Федора Івановича  і Марії Федорівної Тарчинців (Катунських), сім’ї із сімох дітей — Івана, Михайла, Федора, Марії, Василя, Юрка і Калини. Бо було дуже властиво у сім’ях рекітців періоду 40-60-х років, сім дітей, а деколи шість дітей, зокрема у Дурундів (Дзюндів), Ковачів (Соляникових), Поповичів (Млакових), Рошків (Басарабів), Редеїв (Чумидів), Марковичів (Федоричканів), Поповичів (Складників), Марковичів (Пазяччиних).

На нашій Міжгірській Верховині має місце пізнання рекітців і села Рекіти, як населеного пункту у якому чисельність розумово обдарованих людей у рази перевищує чисельність таких же людей серед інших навколишніх сіл . Усі діти сімї Тарчинців вражали обдарованістю. Дівчата Марія і Калина вчились дуже добре, практично весь шкільний матеріал освоювали, могли знати на пам’ять. Та й до господарювання і різних ремесел усі семеро дітей були охочі і здібні, діяльністю молодих хлопців були: лісогосподарювання і отари — Іван, Михайло і Юрко, садівництво, будівництво і майстрування — Федір і Юрко, фіри і коні — Михайло і Юрко, торгівля і електрика - Іван і Юрко, вишивання, рукоділля і огородництво - Марія і Калина. А Василь з дитинства був майстром слова, оповідей і описування про теми - життя громади, односельчан і однолітків, колгоспного господарювання та суспільних тенденцій. Декілька років він відвідував заняття у літературній студії «Едельвейс», по три рази у тиждень, що у ті часи діяла у райцентрі Міжгір’я, при районній газеті “Радянська Верховина”, керували нею досвідчены прозаїки і поети Петро Скунць і Василь Кохан.

Василь Федорович зараз полковник Збройних Сил України, військовий журналіст - Заслужений журналіст України,  генерал-лейтенант Козацтва України з юних літ мав таке власне психологічне і високе прагнення досягнути високий рівень достойності офіцера у показниках однаковості з братами та дідиком його, прадідом нашим Катунським Іваном (1872-1942) . Унікальну життєву долю мав цей чоловік: у катуни (солдати Австро-Угорської імперії)  насильно на 25 років був узятий за село Пилипець, під час його наймитування помічником мельника у жидівському млині у с.Пилипець, дальше служив з десяток років Відні, а у першій світовій війні на Галичині потрапив у російський полон як і другі 600 тисяч осіб із австро-угорських військ. У числі майже п’ятьох десятків полонених австрійців, що віддані були якійсь барині-сударині у сільськогосподарське батракування на безкрайніх зернових полях у глибині Західно-Сибірської рівнини царської Росії, почував себе може і краще від інших, бо рідна руська мова була близька барині-вдовиці, що її муж-офіцер російської армії погинув був на тій же першій світовій війні. Бариня добре відносилась до солдата Івана, дуже міцного і майстровитого чоловіка, який знав будь-яке столярне та слюсарське ремесло до карети, візочків і теліжок, до сівалок, молотарок і реманентів, до возів і саней, до млину, на якому у селі Пилипець робив у юних легінських літах. І так у полоні, до кінця другої половини 1917 року, коли грянули громи і дуркання збройних ленінських повстань і погромів у російських селах і містах, про наслідки і жертви від яких наш прадід відзивався з жалем. Більшовицькі вожді і вождики звеліли полоненим австрійцім маєте можливість йти додому, пішечком. «Бариня-судариня» просила:
 - Залишайся Іване, будеш за хазяїна у мене.
 - Дома діти, мушу йти. Таку відповідь дав наш прадід.

Йшов тисячі кілометрів понад два місяці. Загадкою так і досі залишилося де він взяв коня, рушницю і торбинку грошей. Вдома застав ситуацію — хвору жінку, яка через кілька місяців померла, два сини сироти на догляді тіток-сестер жінки, голод і бідність. Мисливством і рибальством годував він родину та синів. “М’яса помалу вистає, а хліба ани крихти”, така висловлена ним тоді фраза дійшла до наших часів.

До молодих легінівських  часів  молодого Василя Тарчинця, на час успішного закінчення ним середньої школи, на вік від народження 18 років, його старший брат Михайло Федорович уже мав своїх 28 років та був рушійною дорадчою силою, служив у будівельних військах  на далекій Півночі у місті Кандалакша, при командуванні всією радянською армією міністром оборони Маршалом СРСР Андрієм Антоновичем Гречко, до якого наша бабка Марія Федорівна писала звернення-прохання, але це дещо інша невелика історія.

Бо наш уйко-стрий Мішко, майор Михайло Федорович, як ми у часи 80-х років його називали був рушійним пунктом, прикладом висоти і мудрості, а ще майже самим ліпшим господарником періоду 70-80-х років у будівельних та військових частинах зв’язку колишньої радянської армії  Прикарпатському військовому окрузі та Групи радянських військ у Німеччині і знову у Львові — будівельний військовий загін на “Замарстинові” де він служив разом з іншим закарпатцем, його побратимом командиром будівельного військового загону підполковником Басарабом. Вони обидва з Басарабом по закінченні служби мали вибір місця проживання (або Крим, Львів, Закарпаття). Басараб зробив вибір м.Долина-с.Рахиня де і я у 1992 році служив. Уйко-стрий  вибрав же Львів, алмьма-матер західнословянської, руської народності, де він дякуючи Богові проживав разом з жінкою Лідою (медична сестра заводу ЛАЗ) та донька Ірина (педагог філології-психології), внук Андрій Ковальчук та короткотерміново проживала бабка наша (тобто його мама - Марія Федорівна Тарчинець, “Маркович-Ряба”). Житло наш уйко-стрий Мішко, та жінка Лідія Андреєва з села Крисятичі, що на Київщині, мають на третьому поверху біля ринку «Південний», неподалік аеропорту, у Залізничному районі.  

Уйко-стрий Мішко був високодостойний, найвисокодостойнішший, він много і сильно допомагав уйкові-стрию Василю та ушитким братам і сестрам, а дальше нераз і недва рази Василь помагав і рятував Михайла Федоровича у різних ситуаціях. Дія спасав тут правильна, айбо сам наш Михайло Федорович не міг би змиритися з таким терміном, бо сильним себе вважав, “міцним горішком” себе видів і таким же і був.  

Щось я дуже відхилився та про рід Катунських-Лісникових много пишу, а не про Василя Федоровича . Айбо думка прагне, щоб відхилитися до розуміння Катунського Івана як прикладу для життєдіяльності його нащадка, героя нашого часу Тарчинця Василя Федоровича - генерал-лейтенанта і Героя Козацтва України. Наш прадід Іван та і дід Федір Іванович мали добрі зв’язки і взаєморозуміння з многими сім’ями-родинами, бо були у Катунського Івана сестри та брати: - брат Василь з Кичери, де двір Тарчинців “Калабішків-Білунів”, діти і нащадки — Анна Соляник “Томиха”, Михайло “Цемко-Калабішка”, Іван “Білун”, Федір у м.Мукачево, Євка Пацкун у с.Пилипець, Марія Дубанич у с.Ізки, Федір-другий “Новинський”, Іван-другий “Рошків”; - брат Михайло у с.Ляховиць, зараз с.Лісковець, двір “Калабішки коло теметова”, діти і нащадки — Анна Сідей, Марія Басараб “Талиянчик”, Гафія Литвак, Євка Редей “Журацька”, Василь у Міжгірї, Федір у Львові, Петро у с.Лісковець; - сестра Шекета у верхньому кінці с.Ляховиць, зараз с.Лісковець двір “Шекети на Гати”, діти і нащадки — Довгінка “Славці”, Шекета “Бриньо”, Халус “Миклушові”- дочка Мадяр у с.Лалово, дочка Гаврилко у с.Н.Студений-Потік, син Михайло у с.Лісковець, - сестра Тарчинець, десь у середині с.Ляховиць, зараз с.Лісковець діти і нащадки — Михайло “Приймич”, Федір “Іваньо”; - сестра Заяць у с.Ізки;- сестра Буришин у с. Н.Студений .

Ще варто записати спогад діда нашого “Лісника” — Федора Івановича. Про сім’ю Тарчинців, що у кінці 19 ст. жили у с.Рекіти, може до 1901 р., або до 1911р. Бо цей спогад я знаю, але мало коли, майже ніколи я нечув від теперішніх рекітців. Сім’я Тарчинців “Калабішків”, жили на “Долині”, урочище поряд з Кичерою, що глава їх сім’ї майже братом був з прадідом нашим Катунським Іваном, або стрийом його. На Великдень згоріла їх хата, коли всі у церкві були — паску святили всією сім’єю, згоріла від невідомого мені вогню, може від грому, може від печі. Прийшла сім’я з церкви,  а на місці хати попіл, заплакали, зібрали коней, худобу що паслися на полі, привязали до воза тай поїхали на переселення до Хуста, але родинний зв’язок з ними перервався, нащадки з прізвищом Тарчинці там живуть донині у с.Крива.

“Долина”, “Кошари”, “Головна” то три близькі з’єднані урочища, територію цю мож назвати місце громів і пожарів. Там, на “Долині”, перед Великодня, у квітні 2001 р.. грім убив Марію Тарчинець “Дуласову-Пазяччину”, там, на “Головні” грім убив Хрипту Івана , десь у 1947 р., там у “Кошарах” згоріла хижа від Федора Тарчинця “Новинського” десь у 1950-х роках.  

Інформація про Тарчинців написана мною про відомих мені за датою народження і проживання у першій половині 20-го століття .

Думка часто приходить про Василя Федоровича як господаря многогранного, “шпорівного”, старанного, який хоче тай має, тай забезпечує щоби кожне господарство, “обійстя”, будівля, діяло, зберігалося, “фунгувало”. Така властивість голови сім’ї львівських Тарчинців (до слова третя сім’я із відомих мені львівських Тарчинців ) проявляється  у добрячих вирощених ним врожаях ягідних кущиків і овочів на городику недалеко від квартири проживання Василя Федоровича, у добре забезпеченому завезенні ним експонатів до музею літератури та журналістики у с.Рекіти де наявні експонати, прилади, предмети і засоби діяльності, артефакти, раритети, апарати та навіть декілька землемірських, триножних, жовтопокрашених дерев'яних основ для приладів — нівеліра, теодоліта або тахеометра. 

Вищезазначені слова про три сім’ї із відомих мені львівських Тарчинців доповнюю даними уже вищезазначеними про смію другого львівського підполковника Михайла Федоровича  Тарчинця (1939-2001), нашого уйка-стрия, відомостями, що нечасто згадуються у нашому великому родинному колі, про сім’ю другого львівського полковника Тарчинця Федора Івановича,  народженого у с.Ляховиць . 

Значну частину своєї діяльності, власної житєвої енергії, вільного часу полковник Василь Тарчинець уже понад 20 років після виходу у відставку із службової посади начальника прес-служби- прес-секретаря командувача Західного оперативного командування (раніше ПрикВО) віддає справам молодих і дорослих учасників діяльності очолюваної ним громадської організації, для публікацій дописувачів, для великого об’єму повсякденної діяльності Малої академії літератури та журналістики, нині Міжнародної академії літератури і журналістики заснованої ним разом зі мною та рядом добрих людей  у 2002 році та Міжнародного фестивалю юних талантів «Рекітське сузір'я», заснованого у 2003 році.

Много можна написати з того, що відомо про позитивні сторінки життя і діяльності многогранної людини,заслуженого журналіста України Тарчинця Василя Федоровича, про добрі започатки його життя у родинній основі — двір на гірці “Кичера над Церквищем” де тепер живе сім’я брата його Юрка Федоровича — жінка Раїса Петрівна, діти Соляники - Зіна, Іван, Катерина і Наталка,  але ряд відомостей можуть повторюватися бо уже зазначені у енциклопедичних джерелах Вікіпедії у многочисельних публікаціях ЗМІ, у виданих книгах. Як сказав про нього один відомий чоловік, літературний закарпатський  класик, наш односельчанин Аноій Ількович Дурунда: “Щасливий, що поруч з ним – його вірна супутниця життя Валентина Здіславівна”.  Але короткими словами проситься побажати йому доброго здоров’я на много років життя і сказати, що достойність, чесність і мораль його є високі та заслуговують на повагу і шану.   

1 1 1 1 1 (2 голосів)

Не кажи, що знаєш мене, коли знаєш моє ім'я.
Ти просто марна спроба зловити вітер.
На цій дорозі надто багато ям
І чомусь недостатньо цвіту.
Я роблю тобі послугу, не кажу своє справжнє.
Сьогодні твій подих холодний, сьогодні ти також грудень.
Лінія одна, але так їй не важко
Самій бути завжди і всюди.
Цензура запотілих вікон не показує облич пасажирів,
Всюдисущий погляд шукає тебе серед них.
Ти створив себе і думки поширив
І, як сни на світанку, зник.

Коментарі

Новеньке у блогах

Запічник

Тарас Лехман
22 січня 2023

 

10 лютого вшановують Преподобного Єфрема Сиріна.

Християнський достойник походив родом з...

Доротея-Болотея

Тарас Лехман
22 січня 2023

 

6 лютого - свято Ксенії Римлянки, християнки, яка померла молодою близько 450 року.

У давнину...

Мороз і сонце

Тарас Лехман
22 січня 2023

 

- У лютому — то мороз, то сонце, то припече, то потече...

- У лютому зима не відступає - весна...

На весь рік...

Тарас Лехман
22 січня 2023

 

1 лютого — свято Преподобного Макарія Єгипетського-Старшого (народився близько 300 року -...

Віншування на мир і перемогу України!

Катерина Говера
18 січня 2023

💙Сієм сієм посіваєм, 💛

Вольної волі українцям бажаєм.
Посіваєм пшениці на добро,
Щоб все в мирі в...