Все в блогах
Косять сіно косарі…
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 298
І тільки після Троїцьких свят українські селяни починали косити сіно. Вважали, що до Трійці трави косою краще не чіпай, бо добра не буде. Втім, не всі дотримувалися (і це цілком виправдано) такого безглуздого принципу. Коси тоді, коли трава дозріла, але ще не перестояна. Адже Трійця, Зелені свята можуть бути пізніми, а трава перезріє, стане твердою, цупкою. Така для сіна не годиться.
Косарі мали свої давні непорушні традиції. Якщо це була громадська косовиця (спільно косили для багатого власника великої сіножаті), то попереду (право першого покосу) йшов найвправніший косар села чи округи, а за ним – інші. Замикали ланку косарі-початківці, які вперше вийшли на громадську косовицю. Безперечно, до того вони «стригли» траву для кізоньки, телятка, кроликів… Але це ще не вважалося «професійною» косовицею. Початківцям інколи влаштовували випробування: за косарем-новачком ішов досвідчений косар, «підрізав» йому п’ятки, підганяв, квапив хутчій косити.
Навчити хлопця косити мав батько. А якщо сталося так, що тато завчасно відійшов у Вічність, тоді брав на себе таку місію хресний батько, найближчий родич, сусід.
До речі, допоки парубок не навчився вправно косити у гурті з іншими косарями, доти не мав права йти на вечорниці…
У народі кажуть:
-Сіно косити – не в гості ходити (не гостей просити)
-Коси з росою, бо по росі – то по косі.
-Рано-вранці на зорі косять сіно косарі.|-Радий косити, та нема кому косу носити.
-Гультяй сіно косить, а лихий по полю носить.
-Косять порою, а жують зимою.
-Хто не годен косити, той у танці не буде дівку носити.
-Хто косить в дощ, той в погоду збирає.
-Увесь день косив, а ввечері коза з’їла.
-Язиком сіна не накосиш.
Народний жарт:
-Тату, щось ми мало сіна накосили…
-Синку, я старий, а ти малий, тому й мало накосили.
-Але ж, тату, ми макітру вареників змолотили.
-Так ж бо я хлоп і ти хлоп, ото й змолотили…
Дерево літа
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 90
Дуб – символ сили, чоловічої могутності, священне дерево бога-громовика. У давні слов’ян – бога Перуна, якого з прийняттям християнства, замінив Святий пророк Ілля. Дуб - велетень. Він – вікопомний.
Наші предки-язичники особливо шанували дерева дуба, спалені блискавкою. На їх місці будували капища, де горів «вічний» вогонь. Згодом стали вірити, що під дубом ховаються від Божого гнів чорти. Саме тому стріли-блискавки часто влучають у його стовбур. Тому під час грози під дубом краще не ховатися. А грози, як відомо, найчастіше припадають на літо.
Отож, згідно фенологічного календаря українців, дуб – це дерево літа. Також вважають, якщо дуб зацвів – літо прийшло. Влітку він найбільше пишається своєю красою і величчю.
Молодим гіллям дерева перед Трійцею (також символ літа) прикрашають стіни хат, ворота, плоти, криниці… На народні традиційні свята, які відзначають після Трійці, зокрема, Проводи Русалій, Водіння куща, коли плетуть вінки, виготовляють імпровізовані кущі, то неодмінно додають дубові гілочки.
У народнопоетичній уяві дуб виступає в ролі Світового Дерева. Він символізує світову вісь, яка єднає верхній і нижній світи – живих людей і померлих предків, знаменує центр Всесвіту. У казках герой, який відбуває випробування, має потрапити «на той світ» під дубом, адже там, «за міркуваннями» пращурів, розташований вхід до підземного царства і по дубу можна залізти на небо.
Шанували дуб і як родюче дерево (на ньому багато жолудів). Тому обрядові дійства проти безпліддя відбувалися саме біля дуба. На Поліссі зберігся давній звичай садити дубок, коли народилася дитина.
Кажуть : дуб – це парубок, береза – дівчина.
Народні прикмети:
-Пізно розпускається дуб – на пізнє літо.
-На дубі довго тримається листя – зима не скоро прийде.
-Багато жолудів на дубі – на холодну і сніжну зиму.
-Якщо багато гнилих жолудів – на зиму з відлигами.
У народній медицині з подрібненої кори дуба і ядер жолудів готують відвари для полоскання ротової порожнини, щоб зміцнити ясна і припинити їх кровотечу.
Завінчати корову
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 216
До давніх українських звичаїв та традицій належать і народні дитячі ігри, забави, розваги. Аби урізноманітнити дозвілля, весело і цікаво провести час, не нудьгувати, діти самі ж їх і придумували. Таких ігор, розважальних занять особливо багато з’явилося у середовищі сільських дітей, зокрема тих, кого влітку «спіткала кара» щоденно пасти корів. Ні, не тільки своїх, а й чужих. Пасли, звісно, не «за так». Але одноманітна праця у дитячому віці доволі швидко стає нудною. Хочеться розваг!..
Одна з таких дитячих розваг, яка, зрештою, органічно пов’язана з добрими українськими народними традиціями, щирими побажаннями усіх гараздів, називалася – завінчати корову. У різних регіонах України це дійство, попри його єдину сутність, відбувалася у різні дні: у свято Трійці, у свято Різдва Івана Хрестителя (Івана Купала), у свято Петра і Павла (завершення Петрівки)… В основі дійства – сплести вінок з живих трав, квітів і почепити його на роги корові, та так, щоб корова не скинула цей витвір народної флористики. Коли увечері приганяли корів з пасовиська у село, кожен господар мав віддячити дитині за сплетений для корови вінок чи то грішми, чи то солодощами.
Не обходилося і без прикрих пригод, утім, також веселих. Траплялися норовисті, пихаті, гонорові корови, які не підпускали до себе чужого та ще й розмахували рогами. Такі вінок на роги не почепити. Доводилося нести його у руках. Але і за це платили вдячні господарі, не скупилися.
Неабиякий розпач охоплював, коли корова корові стягнула вінок просто з рогів і з’їла. Однак порядні хазяї вірили дитині на слово, що був такий вінок, і дякували не лише добрим словом. Справді, цікава дитяча забава! І корів пасли, і розважалися, і час швидше минав, не доводилося нудьгувати, і користь для себе мали. Водночас, виготовляючи вінки і «коронуючи» ними корів, потрібно було ретельно пильнувати, щоб ті, бува, не чкурнули на посіви, ділянки сінокосів, бо тоді вже не до винагород буде.
Такі вінки господарі зберігали впродовж року, до наступного «коронування». Чіпляли їх у хліві на видному місці. Вони ставали своєрідним оберегом для захисту домашніх тварин. Адже дитяча рука – легка, а помисли і душа дитини – чисті, її наміри – щирі і добрі!
Особлива ніч
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 89
24 червня – Різдво Івана Хрестителя, Предтечі. Але це ще й багатоаспектне народне свято Івана Купала, якому передує Купальська ніч.
У давніх віруваннях українців вона – особлива. Природа розкриває небачені таємниці: відчиняються небо і земля, сонце грає, птахи і тварини розмовляють людською мовою, дерева і кущі можуть гуляти, де їм заманеться, вода у криницях перетворюється на вино, а закопані скарби виходять на поверхню. Дівчата ворожать, пускають на воду вінки. В ніч на Івана Купала цвіте папороть – чарівна квітка. Хто її знайде, зірве і зможе попри всі перешкоди нечистих сил (адже вони пильно стережуть її), донести додому, той розумітиме мову тварин і птахів, навіть шепіт рослин, бачитиме крізь землю й воду.
Цієї ночі відьми злітаються на Лису гору, де влаштовують свій шабаш. Зірвана там тирлич-трава має особливі приворотні властивості.
Розгулюють у лісі, підбираються ближче до людських жител упирі, чорти, ті ж відьми. Тому напередодні Івана Купала господині ретельно обсівали домівку маком-відуном (самосівом), обтикували полином і обкурювали торішнім купальським зіллям. За поясом або в кишені носили часник і полин, які відлякують усю нечисту силу.
У Купальську ніч знахарки збирали цілюще зілля. Адже цієї пори воно набуває найбільшої цілющої сили. Лікарські рослини (найцінніший купальський скарб!) збирали, виголошуючи тихцем особливі замовляння. Робили це до моменту, поки на них не впаде перший промінь сонця. Перед сходом сонця люди качалися по росі, бо, за віруваннями, вона має магічну силу, дає користь здоров’ю (а це – справді так!).
Усю ніч, «очищаючись», молодь перестрибувала через купальське багаття.
Купальська ніч – це свято кохання, прояву щирих почуттів. Саме цієї ночі парубки і дівчата шукали собі пару…
Зелений рай
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 93
На 50-тий день після Великодня – свято Зіслання Святого Духа, П’ятидесятниці; а наступного дня – свято Пресвятої Трійці. Їх в народі об’єднали в єдиний цикл і називають Трійцею, Зеленими святами. У Карпатах кажуть: «Зелені свята – в горах рай», бо вся рослинність буяє, набуває свого найактивнішого розвитку. Отож, прийшов час Зеленого ра.
Зелені свята – давнє народне, а пізніше християнське свято, яке пов’язане з «накликанням» врожаю. Тільки з прийняттям християнства Трійцю прилаштували до Зелених свят, а саме до Святої Неділі. Тиждень перед Трійцею називали зеленим, клечальним, русальним.
У три останні дні цього тижня, за народними віруваннями, прокидаються мерці, виходять з рік та озер русалки. За фенологічними спостереженнями, зацвітає жито, у якому також начебто ховаються русалки, але польові. Щоб умилостивити їх, уберегтись від злих сил, мати добрий врожай, люди квітчали оселі зіллям та гіллям, встеляли долівки аїром, ставили букети запашних квітів. Робили це у суботу. Але перед тим у четвер юнки плели для русалок вінки з чебрецю, незабудок, волошок, ромашок. Для цього рано-вранці йшли на поле, леваду, у ліс. Вінки мали бути зі щойно зібраних рослин. Потім дівчата одягали їх на голови, йшли до річок та озер і пускали по водоймі – подарунок русалкам.
У неділю, святково зодягнені, з троїцькими букетами миряни збиралися у церкві. Після Богослужіння ці букети освячував священик і їх потрібно було зберігати протягом року, до наступної Трійці. А вже у другій половині дня починалися молодіжні розваги з хороводами, піснями, іграми, сценічними дійствами. Не залишалися осторонь і старші…
У неділю дівчата ворожили про довговічність наречених, рідних. «Священодії» відбувалися при розвиванні вінків, які плели у суботу. Як вінок не зів’яв – рідні будуть довго жити, ніхто в сім’ї цього року не помре, а після Трійці і шлюб можливий.
