Все в блогах
Вовки «Правди» не читають
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 132
(Зі спогадів колишнього листоноші)
Наприкінці 50-х – початку 60-х років минулого століття Володимир Овсійович (тоді ще парубок моторний) розносив пошту у рідному селі, розташованому на межі Сокальщини і Жовківщини Львівської області.
Село було віддалене від траси обласного, навіть і районного значення. Мешканці нарекли його «Глухим Кутом».
Щодня, чи то сніг, чи то дощ, чи то мороз дошкульний, чи то спека, йому доводилося долати кілька кілометрів до містечка, де у централізованому поштовому відділенні він забирав кореспонденцію, періодику, для декого готівку мізерної пенсії, потім вертати у рідне село, щоб віддати людям належне.
Аби мав додатковий вихідний (бо і вдома клопотів удосталь), тим паче відпустку, Володимир Овсійович просив «на підміну» сусіда – колишнього військового фінансиста, офіцера у відставці, ветерана-пенсіонера. Адже сільським листоношам законний вихідний передбачався лише раз на тиждень. І то не завжди. Особливо перед новорічними святами. Так тоді вирішило керівництво пошти. Сусід завжди зголошувався допомогти. Йому довіряли. Ще б пак! Знається на фінансах і відповідальний.
…Добре, коли листоноші траплялася випадкова машина. Але тоді у селах транспорту було обмаль (як правило, колгоспного), маршрутні автобуси майже не курсували.
Щоб скоротити шлях, Володимир Овсійович не раз ішов колгоспним полем, навколо якого поросли густі ліси. Таке «задоволення» було небезпечним. Тоді у цій місцевості водилися вовки. Хоч небагато їх було, та таки… вовки! Люди не раз бідкалися, що далеко на вигоні пропало телятко, кізонька, на берегах річки гуска, качка… Потерпали від них і лісові звірята. Вовчі завивання, від яких аж моторошно ставало, особливо було чутно у селі у холодні зимові ночі.
-Взимку, затримавшись допізна у поштовому відділенні, - згадує Володимир Овсійович, - ішов я з «набитою» поштовою сумкою у рідне село через колгоспне поле. Сніг був неглибокий, морозець скріпив його, тож легко торував стежку, тільки під ногами потріскувало. З неба підсвічували дорогу повний місяць і ясні зорі. До найближчої хати села залишалося метрів двісті. Та враз побачив чотирьох вовків. Зненацька обступили мене, взяли в облогу. До кожного з них було з половину сотні метрів.
Чув колись, що вовки остерігаються (а, може, бояться) вогню. Витягнув з поштової сумки першу ж газету, яка потрапила у жменю, скрутив її у трубку і тремтячими руками з першого ж разу (аж лосі дивуюся) підпалив сірником. Став розмахувати «факелом».
Сіроманці оторопіли, люто засвітили очима, проте трішечки відступили. Позираю на них, а сам поволі, без різки рухів, крокують у напрямку села. Тут уже й собаки загавкали. Це також насторожило вовків. Допоміг і церковний дзвін, який зненацька залунав. Так у селі сповіщали лиху новину: хтось помер. А враження склалося, що це по мені дзвонить дзвін, заживо мене хоронять. Через якусь мить вовки чкурнули у найближчий ліс.
…Нарешті йду вулицею села і молюся, дякую Богу за порятунок. Ішов біля самих плотів. Якщо знову негаразд, то шмигну у перші ж ворітця. Тоді звірюки може й не дістануть мене.
Бачу, що в колгоспній конторі у кабінеті парторга ще світиться настільна лампа. Зайшов до нього. Розповів про свою зустріч з вовками, про спалену газету. Дістав з поштової сумки і поклав на стіл газети, листи, тобто все те, що мав віддати парторгу. Але чогось не вистачає. Далі нишпорю у сумці, шукаю ще одну газету, однак там її нема. Виявляється, що я спалив перед вовками передплачувану парторгом московську «Правду». А в цьому номері була надрукована архіважлива постанова ЦК КПРС, з якою він мав сам ознайомитися й оперативно поінформувати колгоспників про чергові рішення партії. І зробити це тільки з трибуни клубу, і тільки з «Правдою» в руках. Телефоном уже надійшла відповідна вказівка з райкому партії. Телефон у селі не працював, не працював, а тут враз запрацював…
-Ото халепа! – подумав я. – Якщо вовки не з’їли, то парторг відправить на «той світ»…
-Пусте! – натомість заспокоїв парторг. – Головне, що ти живим залишився. А примірник «Правди» візьму бібліотечний, потім завідувачу бібліотеки поясню, що і до чого. Зрештою, окрім мене, цієї «Правди» ніхто в селі не читає. Та і я читаю «на мус», бо так потрібно…
Я тоді аж здивувася, що українські вовки також не читають московської «Правди». Ось чому вони залишили мене у спокої. (Звісно, це вже жарт).
Після сказаного парторг розчулився. Взяв із сейфа пляшку оковитої, два шматочки сала та два окрайці чорного хліба. Горілкою «по вінця» наповнив дві стограмові склянки і запропонував мені відігрітися, заспокоїтися, зняти стрес. Відверто кажучи, я не відмовився, хоч не зловживав і не зловживаю алкоголем, чого і вам раджу дотримуватися. Та тоді, мабуть уперше в житті, залюбки перехилив чарку. Адже пошту буду розносити завтра вранці. Сьогодні вже пізня година, дехто спить. А ранок, як кажуть, вечора мудріший. Отож пороздаю пошту і знову у містечко за «свіжою» кореспонденцією. Але перед тим заберу з поштової скриньки, що висить на стіні колгоспної контори, листи, написані моїми односельцями. Ні, не піду, а поїду у містечко, так само назад у село. Щоб не наражатися на небезпеку, парторг пообіцяв забезпечувати мене транспортом. Заради правди, слова він дотримав!
…Тиждень тому (до моєї зустрічі з вовками) з нашим парторгом, заповзятим мисливцем, також трапилася кумедна пригода. (Про це він сам зізнався мені).
-Так ось, - розповів парторг, - Зібрав я з навколишніх сіл мисливців і вирішили ми покласти край цій банді вовків. Тим паче, що за вбитого вовка держава платить. Зробили, здавалося б, усе, як належить. Заздалегідь вистежили сіроманців, прорахували їхні шляхи, порозвішували червоні прапорці, обрали зручні для стрільби місця… Уже й вовки наблизилися на відстані пострілів. Стріляли ми, стріляли, але в жодного вовка так і не влучили. Хижаки зникли у лісових гущавинах, навіть прапорці, яких вони бояться, не зупинили їх. А не влучили тому, що ми, недолугі, пішли на полювання на добрячому підпитку. І хто таке з мисливців робить?!. Щастя, що один одного не перестріляли…
Через кілька днів після моєї неймовірної пригоди на прохання того ж парторга прибули вправні мисливці з Карпат. Ось тоді сіроманцям стало непереливки…
Квапить дівчат
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 67
19 грудня (1 січня) – свято Боніфатія. До Різдва Христового залишаються лічені дні…
Жартують, що Святий Боніфатій квапить дівчат, так само і парубків, щоб ті підшукали собі пару. Адже у часі Різдвяних свят, Коляди дівчатам і парубкам випадає слушна нагода ближче познайомитися. А вже після завершення Різдвяних свят, їх проводів (посвяток) і до початку Великого посту можна засилати старостів і справляти весілля.
Тому у ніч на Боніфатія дівчата ворожили. Клали під подушку засушену квітку і лягали спати. Якщо приснилося, що цю квітку (але живу, а не засушену чи, навіть зів’ялу) поклав під подушку парубок, у якого дівчина закохалася, то він і стане її судженим. Не наснилося, або наснилося щось гірше, тоді, дівко, не чекай скорого шлюбу…
У народі кажуть:
Якщо на Боніфатія день ясний, то і рік буде такий.
Зажурений Боніфатій (хмарно) – чекай тривалої негоди.
Боніфатій скупий на сніг – поле буде скупе на хліб.
На Боніфатія недоспати – щастя не проспати.
Що Боніфатій наснить (сном навіє) – так і буде. (Стосується молоді, ідеться про шлюб, про суджену другу половину).
Сонце мерзне…
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 59
-Грудень – найтемніший місяць року.
-У грудні день короткий, а ніч довга.
-У грудні навіть сонце мерзне…
-У грудні дика птиця тулиться до людських осель.
-Горобці і синиці шукають місця на нічліг між густими ялиновими гілками – до морозу, завірюхи.
-Зима холодна – до літа пригожого.
-Часті відлиги в грудні – на недорід.
-Без глибокого снігу не буде доброго врожаю.
-Багато інею на деревах і кущах – на врожай садовини.
-На небі зорі ясні – до морозу; як миготять – до відлиги.
-При повному місяці часто буває відлига.
-Білка утеплює гніздо перед похолоданням.
-Сороки неспокійні – перед відлигою; мовчать – буде мороз.
-Заєць не вилазить зі своє схованки – очікуй морозів.
-Багато заячих слідів на снігу – перед потеплінням.
-У коня пара йде з ніздрів – мороз посилиться.
-Протягом дня вітер постійно змінює напрям – невдовзі встановиться тиха погода.
-Лисиця активно полює на мишей – відчуває наближення похолодання.
-Миші вилазять з-під снігу – до відлиги.
-Куріпки ховаються глибоко у сніг – буде мороз.
-Сухі гілки падають з дерев перед відлигою.
-По небу пливуть темні густі хмари і сильний вітер – на снігопад.
-У мороз гучно барабанить дятел – мороз не спаде.
Миколая всі чекають...
- Автор: Святий Миколай
- Перегляди: 179
Цього вірша отримав щойно від поета із Червонограда Ігоря Даха. Уважно перечитав його і зрозумів, що це поезія вищої проби, а тому і розташовую вірш у своєму блозі.
Ігор Дах, м. Червоноград, Львівська область
Де видніє неба край,
Живе в замку Миколай,
В Україні його знають
І ще з літа виглядають.
А він прийде, як сніжок
Ляже в нас на моріжок.
Вітер стане голосити,
Щоб солодко спали діти.
Щоб не чули, як він йде.
Подарунки як кладе
Під підушку, біля ліжка -
Чемних, ще й погладить трішки.
А на ранок, як один,
Жалуватимуть за ним:
Миколая так чекали
А тут на! І знов проспали!
Література завжди на часі!
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 182
Третій горизонт: альманах. – Червоноград: ТзОВ «Червоноградська міська друкарня»; Додаток до газети «Літературний Червоноград», 2023 – 96 с.
**
«Україну огорнемо любов’ю,
Долілиць не впаде. Так і знайте!
Наше слово обагрене кров’ю,
Та в нім твердь незборимої фальти».
(Ольга Голузинець)
Червоноградське літературно-мистецьке об’єднання «Третій горизонт» засноване у лютому 2008 року. Чому обрали саме таку назву? Є географічний горизонт (обрій), є підземний – шатний, а третій – це духовний, мистецький. Він підноситься над усіма горизонтами.
За цей період творчою спільнотою видано п’ять однойменних альманахів, у т.ч. тематичний, присвячений 200-літтю від дня народження Тараса Шевченка.
Війна, розпочата росією проти України у 2014 році, яка з новою хвилею триває й досі, епідемія коронавірусу дещо перервали творчі плани й видавничі проекти «третьогоризонтівців». Можливо, хтось спитає: «А чи на часі тепер видавати альманах». Відповімо ствердно: «На часі! Друковане слово, Слово Правди завжди потрібне суспільству!». Таки влучно звучить в епіграфі слово «фальта» (закарпатський діалект) з вірша Ольга Голузинець. А це – рід, сімейство, родина, це вся Україна!
Отож, література завжди на часі! Письменник передбачає події, письменник випереджає час, творить не тільки для сьогодення, а на століття вперед. Він – Пророк! Та найважче для творця слова, коли передбачуване ним же «імовірне» лихо перетворюється на реальність і вже доводиться писати новий текст про те, що сталося. Однак справжній автор ніколи не стане рюмсати: «А я вас попереджав, я передбачав!..». Він і далі буде боротися проти зла Словом. Слово – це зброя!
Письменники ніколи не залишаються байдужими до усіх складнощів життя, перепитій та тривог, людського болю. Їхня вдача ще й у тому, що вони ніколи не живуть одним днем, а сміло дивляться у майбутнє, шукають у ньому щось оптимістичне, вони завжди позирають на «третій горизонт» - горизонт високої духовності, любові, взаєморозуміння. Творити високе, духовне закликають й інших.
Наш альманах об’єднав різні покоління – і старших авторів, і молодих. Та у кожного з них превалює тема України, її історії, патріотизму народу, героїзму воїнів-захисників Батьківщини. Так сталося, що лихо війни, яку ми ніколи нікому не нав’язували, відгукується ледь не у кожному дописі. Бо ми не байдужі до своєї Держави! Є тут і художні твори, які торкаються глобальних проблем духовності, моралі, загальнолюдських цінностей, складних філософських та психологічних питань. Звісно, ніколи не зникають інтимна лірика, розповіді про сокровенні, найпотаємніші почуття (своєрідна сповідь душі автора перед читачем), образи рідної природи; завжди залишаються потрібними вірші та проза для дітей.
Видання стало трибуною для поетів і прозаїків з Червонограда, Соснівки, Сокальщини, Радехівщини… Його авторами є Ольга Голузинець (голова літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт», редактор альманаху), Леся Гук, Леся Гумен,Богдан Демчук, Наталія Кічун-Лемех, Дарія Коберник, Ганна Кузьмак, Тарас Лехман, Марія Лобай, Марія Магдзяк, Надія Марцинюк, Іван Напора, Марія Обшарська, Надія Олійник, Галина Процюк, Надія Самсін, Ольга Бучек, Олена Федюра, Людмила Василенко, Ольга Карпюк, Микола Клебан.
Альманах щедро ілюстрований фотознімками Лесі Гук й Івана Напори, репродукціями картин Миколи Клебана.
***
Цей шостий випуск альманаху приурочено до 15-ліття ЛМО «Третій горизонт».
