Все в блогах

Автор: Василь Тарчинець

18 жовтня 2020

Перегляди: 953

Того літа, перед солдатською службою, старший брат Михайло разом з Іваном Тарчинцем – нашим близьким родичем, випасали вівці у Боржавській полонині в Борилові. Нелегка то праця: дощ чи спека, виганяй худобину на пасовисько, а ще й триразове доїння, виготовлення сиру і вурди, нічна сторожа…

Була у вівчарів і мисливська рушниця. Та все ж найкращим стражем вважався пес Тарко. Він на сто відсотків «відробляв» трудодні за миску молока з кашею. Вночі весь час сумлінно сторожив кошару, а при небезпеці здіймав такий галас, що чути було на всі долини й полонини.

Тарко ніколи не знав утоми, товаришував лише з моїм братом.

Якось Михайло прийшов з полонини додому. Тарка залишив на полонині. Не минуло й години, як собака примчався за своїм господарем. Той насварив його і наказав мерщій повертатися до стада. Та де там?! Тарко тільки махав хвостом і незадоволено гарчав. Далі вести з ним розмову було не варто – міг навіть вкусити. Таке вже траплялося.

Наближалася осінь – кінець вівчарства на полонині. Тепер цілий вересень і жовтень вівці випасалися на сільських пасовищах.

Пригадалося, як на свято «Покрови» сільський листоноша Федір Маркович приніс брату Михайлу повістку на службу до війська.

Одягнувся неборака у стару й поношену одежину, попрощався з батьками і нами, молодшими сестрами й братами, та й поїхав до військкомату. Тарко йшов за ним аж до автобусної зупинки сусіднього села Лісковець.

Песик хотів сісти з братом в автобус, але Михайло безцеремонно копнув його, і так сильно, що Тарко навіть упав у траву і голосно заскиглив. Не чув уже собачого зойку його господар, бо автобус рушив у дорогу. Проте гіркота розлуки з вірним і надійним другом не давала спокою.

Ні того вечора, ані другого, ні третього й четвертого Тарко не повертався додому.

Тато і мама подумали, що забрав його Михайло з собою до війська. Можливо з ним і у прикордонники потрапить. На тому і заспокоїлися.

А собака тим часом всюди шукав Михайла. Бачили його рекітські мисливці на Боржавській полонині в Борилові, сусідніх селах, куди брат частенько навідувався до своїх родичів, знайомих і друзів, чатував і біля крамниці, автобусної зупинки.

Не скоро собака повернувся додому. Худющий-прехудющий, одна шкіра, крізь яку майже просвічувалися ребра. Ні їсти, ні пити не хотів. Поки були сили – ходив навіть на пасовище з худобою. Діти давали йому хліб – не відмовлявся, аби не ображати малечу, але коли вони не бачили – випльовував харч.

Автор: Іван Ісаєвич

17 жовтня 2020

Перегляди: 220

Моя Україно, у серці розпука,
Бо Каїна плем'я в тобі розвелось.
Моя Україно, гріхами закута...
Шевченкові думи згадать довелось.

Моя Україно, ти, матінко рідна,
Вроди нам героя, щоб, як і велось,
Зберіг тебе чисту, багату і славну,
Щоб сонце світило на Тису і Рось.

Моя Україно, ти біль моя й радість.
Дорогою в зрілість намірилась йти…
Багатьом у приклад, а декому - в заздрість...
Це щасна дорога у світ, до мети.

Автор: Іван Ісаєвич

17 жовтня 2020

Перегляди: 188

Я осінь люблю за буяння її кольорів,
За запах п'янкий тих довгих вечорів,
За віяння семи, а чи більше вітрів,
За рідний дим із димарів,
За пісню пізніх цвіркунів…
За зграйки птахів, що зібралися в дорогу,
За щедрий урожай - мозолів нагороду.
За метушню мурашки і бджоли,
За шум шкільної дітвори...
Спасибі осене за молоді літа,
За витримку, чекання й каяття.

Я дякую тобі за підсумки й науку,
За косий погляд сонця,
За блиск калюж,
За літо бабине,
За легку першу стужу.
За сватанки, хрестини і за пісні весільні,
За молоде вино у сина на весіллі.
За тихий спів пташок, за довгі, довгі тіні,
За прохолодні ранки і за пізні світанки…
За яблука червоні і за пахуче сіно,
За зібраний врожай, за те, що можу сміло
Зустрінути зиму.
За музику дощу й прощальний гуркіт грому.
За думку про весну - провісницю живому.

Автор: Іван Ісаєвич

17 жовтня 2020

Перегляди: 201

Осінь пензликом чарівним
Шле етюди нам свої,
То холодні, хроматичні,
То гарячо розписні.
Вчора надто жовтолистим
Мені видася дубок.
Нині вогняно-червоним
Сяйнув звабливий горбок.
Нині стрімко протікає
Милий слуху потічок.
Завтра впалим листям вкрились
Витік потічка й горбок.
Сонце вкрадці п'є в затінку
З роси - веселки бутон,
Осені новий промінчик -
Призми-рйдуги дружок.
Пташки-гості все частіше
Провіряють ключа стрій.
Інші, то аборигени,
Метушаться біля стріх.
Холодком війне в обличчя,
Тільки ступиш за поріг.
Росу вросиш і розбудиш,
Сон травинки скік з-під ніг.
Осінь мила, осінь красна,
Пора холоду і мрій,
На побачення! Цілунком
Губи милої зігрій!

Автор: Іван Ісаєвич

17 жовтня 2020

Перегляди: 211

Бабине літо, бабине -
Літа і осені білий вальс.
То радує, то смутку підкине,
Сонця прощальний реверанс.

Падає, подає сніг,
В бабине літо - пушинки.
Сніг той - прощальний сміх.
Сніжинки - прості павутинки.

Люблю я чомусь снігопад
В бабине літо, у пору,
Коли іще сніг невпопад,
Коли іще тепло надворі.

Сніжинки павут-павутинки
Падуть на долоні й не тануть.
Бабині баби сніжинки,
В зиму немов мене тягнуть.

Падає див-диво сніг
Бабі, на бабині квіти.
Сніг той, неначе сміх.
Сніг той - прощання із літом.