Все в блогах

Автор: Іван Ісаєвич

26 жовтня 2020

Перегляди: 179

Ужгород, замок -
місто над Ужем…
Гункбар, він древній
та завжди - мужем.
Ужгород-серце,
Сакури місто,
Ужгород липи,
З легенд намисто.
Зелені літом,
Золота в осінь,
Срібла на зиму,
Весні - нектар.
П'янке це місто,
Воно барвисте,
Найкраще в світі,
зроблене
з чар…

ПРИМІТКА. За всю свою багатовікову історію Ужгород мав різноманітні назви – Унгвар, Гунгвар, Онгвар, Унгуйвар, Унгоград, Гункбар, Оуггород тощо, але всі вони перекладаються, як «замок або місто на річці Уж». Одна із найдавніших згадок про місто під назвою Гункбар відноситься до 1154 р.

Автор: Василь Тарчинець, м. Львів

26 жовтня 2020

Перегляди: 467

Урок, який проводила з нами наша перша вчителька Настя Костенко, наближався до завершення. А тут раптом піднявся селом такий гуркіт, такий шум, якого ми ніколи не чули. Не почули і шкільного дзвоника про закінчення уроку – усі, як один, висипали на шкільне подвір’я.  Між горами і долинами летіло і відлунювало: «Тр-тр-тр...»

Автор: Василь Тарчинець

22 жовтня 2020

Перегляди: 313

Під час літніх канікул написав невеликий нарис про голятинського сільського листоношу, який опублікувала тодішня хустська районна газета «Ленінська правда» (наш район тоді з'єднали з Хустським). І треба ж було такому статися! Все перевернула з ніг на голову: прізвище і ще дорослу людину представили в газеті… дитиною! Таким собі школяриком, який допомагає своєму батьку листоноші щоденно доставляти на полонину вівчарям свіжу пресу і кореспонденцію.

У листоноші було прізвище Литвак, але сільське прізвисько він мав «Іванко». І дуже сердився, коли хтось з односельців так звертався до нього. Він навіть не відкликався. Для нього це було як червона ганчірка для бика.

Не на жарт, а на біду розлютився він на мій нарис в газеті, а тим більше у нього не було маленького хлопчика Іванка.

Мій герой з нетерпінням чекав, коли нарешті першого вересня переступлю поріг школи. Побачивши мене серед учнів-однокласників, накинувся, мов розлючений звір на жертву. Слів не вибирав, грозив директорською розплатою. І – що найгірше – припинив давати мені листи з редакцій газет та журналів, а також від моїх старших братів, що служили тоді у війську. Лишився я і довгоочікуваних гонорарів, за які міг купити печиво і цукерки, книжки чи зошити, газети, журнали, олівці й ручки.

З часом усе залагодив: забирав належну кореспонденцію прямо у поштовому відділенні.

Не один раз і не два просив пробачення у героя свого нарису, пояснював йому, що помилка сталася не з моєї вини і не я написав заголовок «Наш Іванко», а у редакції. Але розсерджений чоловік і слухати нічого не хотів, навіть при зустрічах не відповідав на моє вітання.

І тут виникла нова ідея: написати замітку під заголовком:
«Іванко то не той, що Іванко». Замітку надрукували, але знову все перевернули і ще більшу кривду зробили.

Яке щастя, що не прочитав цей допис голятинський сільський листоноша…

Автор: Іван Ісаєвич

21 жовтня 2020

Перегляди: 193

Про хлопчика Ола, який врятував ціле королівство

В оточенні вороже налаштованих воєводств, існувало собі маленьке королівство. Звісно, сусіди, то з півдня, то з півночі, із заходу чи сходу часто використовували його слабкість та часто грабували. Але завоювати ніхто з них не наважувався, бо тоді б назрів конфлікт між ними, загарбниками. Такого розвитку подій ніхто й не бажав.

Десь наприкінці літа у дуже бідній, багатодітній сім'ї, цього королівства, народився хлопчик. Його назвали Ол. Він змалечку грався на березі річки. Його улюбленим заняттям було одне-єдине - попадання камінчиками в ціль. Спочатку батьки, а потім уже і сусіди побачили, що Ол не просто кидає камінчики в ціль, але й влучно потрапляє саме туди, де слід або ж куди велять йому спостережливі та заздрісні однолітки.

Невдовзі слух про спритного хлопчика, а вже й не хлопчика, а статного, гарного юнака дійшов до короля. Король був доброю, освіченою і мудрою людиною. Він, як тільки міг, дбав про своє королівство. Його піддані жили в достатку, поки злі сусіди їх не грабували.

Його величність короля не полишала думка, як зхистити королівство. Тримати велике військо не було змоги, бо ж воно, королівство, маленьке. І короля зацікавила звістка про незвичайного хлопчика. Він послав свої гінців, щоб ті запросили юнака до короля. Звичайно, батьки були стурбовані і, водночас, зраділи увазі короля до їхнього чадо. Так як короля любили його піддані, то батьки погодилися відпустити сина. Та й Ол з радістю прийняв запрошення.

Король сам зустрів хлопця з почестями. Його цікавило все: як він живе, чим займається. А потім розмова пійшла про його неперевершені, надприродні таланти. Король запропонував Олу позмагатися зі своїми воїнами у стрільбі з лука, потім вони стріляли з єдиної на все королівство пушки в ціль, яку показував король. Його здивуванню  не було меж. Куди б король не показав - ядро туди падало точно. Та і сам Ол був дуже здивований. Адже він ніколи досі не стріляв ні з військового лука, ні, тим паче, з пушки, яку побачив тут вперше в своєму житті.

«Ось хто захистить наше королівство!» - подумав король і запропонував Олу залишитися в замку. Хлопець погодився, але з умовою, що батьки будуть про це повідомлені і дадуть згоду. На умову юнака король відповів по-королівськи. Він запропонував сім'ї хлопця поселитися в палаці. Сказано - зроблено!

Автор: Іван Ісаєвич

21 жовтня 2020

Перегляди: 220

03 червня 2014
Переглядів: 1215 (на сайті МАЛіЖ - архівна копія)

Я зібрався в Гості до свого дитинства
У, залиту сонцем, Обляську-хутір.
Горами обнята голубінь небесна,
Танцюють там зорі на вершинах гір.
Де прощально потік гуркотить весною,
Ціляться у небо смереки з лісів.
Там, де вечір сонце пряче за горою,
Яблуня старіє в батьковій межі.
Де соєчка в полі, де цвіте кульбаба,
Пахне, пахне терпко молода трава,
Над потоком низько схилилася верба,
Там пісні весняні слухає земля.
Побував у гостях я в свого дитинства,
Мама пригостила смачним колачом.
Батькові поради прийняв урочисто.
Там щастя-дорогу слали рушником.