Все в блогах
Dżok czeka nad Wisłą
- Автор: Vasil Tarchynets
- Перегляди: 419
Opowedanja napisane w Krakowe
Tego starszy pan ranka nie czuł się źle. Jak zwykle, najpierw do jednej z misek wsypał suchą karmę, do drugiej nalał świeżą wodę i postawił obie na podłodze obok lodówki. Czynnościom tym, także jak zwykle, towarzyszyło wdzięczne wymachiwanie ogonem jego czworonożnego przyjaciela plątającego się tuż obok. Następnie pan przygotował sobie skromne śniadanie i wkrótce potem obaj byli gotowi do wyjścia na spacer.
Tradycyjnie przeszli „na skróty” do przystanku tramwajowego, tuż przy Rondzie Grunwaldzkim nad Wisłą. Zatrzymali się przed skrzyżowaniem, a gdy na sygnalizatorze pokazało się zielone światło, ruszyli dalej. Mimo podeszłego wieku mężczyzna chodził dość szybko. Nagle zrobiło mu się ciemno przed oczami, niebo zrównało się z ziemią, zachwiał się, nie mogąc utrzymać się na nogach i upadł na ziemię jak skoszony kłos kukurydzy. Pies rzucił się na pomoc swojemu panu, chwycił zębami rękaw kurtki, próbując go podnieść. Ale jego wysiłki poszły na marne. W rozpaczy i bezradności zwierzę zaskomlało, prosząc o pomoc.
Na szczęście znaleźli się dobrzy ludzie – jednym z nich był sąsiad nieprzytomnego mężczyzny, który natychmiast wezwał pogotowie. Karetka szybko przybyła na miejsce wypadku. Ratownicy ostrożnie podnieśli nieprzytomnego człowieka z ziemi, ułożyli na noszach i zanieśli do karetki. Tutaj, na miejscu, doświadczeni ratownicy zrobili wszystko, aby ratować ludzkie życie. Niestety, nie było to możliwe – rozległy zawał serca zakończył życie mężczyzny.
Po pewnym czasie karetka odjechała, a pies, gubiąc się między nogami przechodniów, pozostał w miejscu, w którym zmarł jego pan. Biegał w różne strony, kręcąc się wokół mostu Grunwaldzkiego niekiedy zatrzymując się, by spojrzeć przechodzącym ludziom w oczy, jakby szukając wyjaśnienia. Gdzie jest jego pan? Przez kilka dni krążył nieustannie, aż w końcu wybrał miejsce, w którym postanowił czekać na swego pana. Na środku ronda, po obu stronach którego nieustannie pędziły samochody, tramwaje i autobusy, był niewielki skwer. Położył się na trawie, pod rosnącym tam drzewem i zaczął czekać. Mijały kolejne miesiące… Nie odstraszały go zimno, deszcze i śniegi. Nocami wędrował w poszukiwaniu pożywienia, często można go było zobaczyć w pobliżu śmietników na przystankach komunikacji miejskiej. Rano, wracał na swoje miejsce, by kolejny dzień oczekiwać na powrót swojego pana.
Wkrótce dzięki prasie pies stał się ulubieńcem nie tylko mieszkańców okolic Wawelu, ale całego Krakowa. Wiele osób zaczęło go „odwiedzać”, niektórzy próbowali robić mu zdjęcia, ale zwykle odwracał się od aparatu, inni przynosili mu coś do jedzenia. Rzadko reagował, chyba że był bardzo głodny. Codziennie psa odwiedzała starsza pani, która mieszkała w pobliżu Ronda. Nazywała się Maria Miller, przychodziła ze swym pieskiem, pudlem imieniem Kajtek i przynosiła psu jedzenie i wodę.
Co zaskakujące, z czasem pies zaczął reagować na nadane mu przez panią Marię imię Dżok, a ponadto zaprzyjaźnił się z Kajtkiem. Czasami sam podbiegał do niego i wtedy mogli szczerze porozmawiać.
–Nie masz własnego domu? Dlaczego mieszkasz na ulicy, marzniesz i mokniesz w strugach deszczu? – zapytał kiedyś Kajtek.
–Nie wiem jak ci to wytłumaczyć… Do niedawna mieszkałem z moim panem, było mi z nim dobrze, spałem w ciepłym korytarzu, jadłem wszystko, na co miałem ochotę, często spacerowałem z moim panem po różnych parkach i lasach, a codziennie tu, nad Wisłą. Nagle wszystko się skończyło, jacyś nieznani mi ludzie pochwycili mojego opiekuna i zabrali go. Nie udało mi się natrafić na żaden ślad… Teraz szukaj wiatru w polu. Czy wiesz, jak długo tu jestem?
–Tego nie wiem… – odpowiedział Kajtek.
–Więc słuchaj – oznajmił Dżok, – to już drugi rok! Na początku jacyś ludzie chcieli mnie umieścić w schronisku dla zwierząt. Myśleli, że uda im się mnie złapać i siłą zabrać gdziekolwiek zechcą, tak jak mojego pana... Ale ja tak łatwo się nie poddaję. Za każdym razem uciekałem i ukrywałem się przed nimi, dopóki nie zrezygnowali ze swoich złych zamiarów.
–Wow – warknął ze zrozumieniem Kajtek.
–A wiesz, przyjacielu – kontynuował Dżok, – śniło mi się, że mój pan się odnalazł. Przyszedł do mnie! Jak zawsze taki łagodny i wesoły, przyniósł mi tyle pyszności do jedzenia, mięso i chleb... Do tego mleko, które lubię najbardziej i położył tuż obok duży biały bochenek chleba – zakończył swą opowieść Dżok.
Kajtek, pod wrażeniem historii opowiedzianej przez swojego przyjaciela, milczał dłuższą chwilę, po czym zasugerował, aby razem poszukali zaginionego pana. Dżok był zachwycony tak wspaniałą propozycją, więc następnego dnia obaj wyruszyli na poszukiwania. Prawie cały dzień przemierzali krakowskie ulice i parki, kilka razy przewędrowali brzegami Wisły, ale bez rezultatu. Tymczasem pani Maria, przerażona zniknięciem psów, rozpytywała wszystkich spacerowiczów i okolicznych właścicieli psów, szukając obu zaginionych, Kajtka i Dżoka. Któryś ze znajomych poinformował ją, że po południu widziano uciekinierów w Parku Krakowskim. Kobieta uspokoiła się trochę i postanowiła wrócić do domu, by trochę odsapnąć, pomodlić się o to, by psiaki do niej wróciły. Kiedy doszła do ulicy, przy której mieszkała, zobaczyła Kajtka i Dżoka siedzących grzecznie przed bramą swojego domu. Kamień spadł jej z serca! Podeszła do nich, przejechała dłońmi po włochatych łebkach i popłakała się z radości.
Od tego dnia przez sześć kolejnych lat Dżok mieszkał ze swym przyjacielem i opiekującą się nimi panią Marią w małym mieszkaniu w pobliżu wiślanych bulwarów. Zdarzało się, że Dżok opuszczał swoją ciepłą siedzibę i znów przez jakiś czekał przy Grunwaldzkim Moście na powrót swego pana. Jak żołnierz na posterunku, dzielnie znosił dotkliwe mrozy, dochodzące czasem do minus dwudziestu stopni, palący upał czy ulewy. I choć pani Marii trudno było pogodzić się z jego cierpieniem, to jednak lepiej niż ktokolwiek inny rozumiała Dżoka i pozwalała mu na to, ciesząc się, że zawsze wracał w końcu do domu. Dziękowała Bogu, że znalazł u niej schronienie, choć nie było jej łatwo zadbać o wszystkie potrzeby tej małej rodziny, którą teraz tworzyli.
Kiedy pani Maria zachorowała, zwierzęta trzeba było oddać do schroniska. Dżok nie potrafił się pogodzić z warunkami niewolniczego życia, więc wkrótce sforsował bramę i uciekł.
Jeszcze długo potem mówiono, że wciąż szuka swego pana, wędruje po mieście, polach i lasach… Ludzie opowiadali sobie o tym niezwykłym psie, szczególnie dzieci lubiły słuchać historii o Dżoku. Z czasem zrodził się więc pomysł, by postawić mu pomnik i tym samym upamiętnić niezwykłą wierność i miłość, jakimi potrafią obdarzyć ludzi nasi „starsi bracia”. Był tej miłości i wierności symbolem. Słynny polski rzeźbiarz, Bronisław Chromy, podjął się realizacji tej zaszczytnej sprawy. To w jego wyobraźni powstał obraz przedstawiający psa, nad którym widać wyciągnięte w opiekuńczym geście ramiona ludzi. Tak powstał pomnik Dżoka – symbol bezgranicznej miłości do najwierniejszego ze zwierząt na świecie.
Łzy napłynęły do oczu wielu obecnych na uroczystym odsłonięciu pomnika psiej lojalności. Na miejsce posadowienia rzeźby wybrano miejsce niezwykłe – bulwary wiślane, pod Wawelem, bardzo blisko Ronda Grunwaldzkiego, gdzie legendarny Dżok przez wiele lat czekał na swojego pana.
Kraków pamięta o Dżoku, wciąż odwiedzają go też dzieci. Widziałem, jak otacza go spory tłumek małych i większych smyków i jak mała dziewczynka wspięła się na podstawę pomnika, chcąc dotknąć jego łapki. Kiedy chciałem sfotografować pomnik, jakaś starsza pani zapytała mnie, czy czasem nie przeszkadzają mi w tym dzieci. Ale kiedy jej powiedziałam, że piszę właśnie dla dzieci, a one rysują do moich opowiadań obrazki, oczy rozmówczyni zaświeciły się. Okazało się, że i ona i jej dzieci również odwiedzały Dżoka i przynosiły mu jedzenie w czasach, kiedy bytował na skwerze. Teraz przychodzi do niego z wnukami. To ich ulubione miejsce w Krakowie, mogą tu spędzić nie godzinę czy dwie, ale nawet cały dzień.
Spokojna i szeroka Wisła wije się i niesie w stronę dalekiego morza swoje wody między dwoma brzegami. Wierny Dżok spogląda na jeden z nich i podziwia swoją rzeczną siostrę. Cieszy się z każdego spotkania z dziećmi i dorosłymi i wciąż marzy o tym, by zobaczyć wśród nich swojego pana. Samotny czuje się tylko w nocy, kiedy słucha oddechu wiatru, każdego szelestu z nadzieją, że usłyszy znajomy, kochany głos. Czasem pyta Wisłę, czy przypadkiem nie słyszała czegoś o jego dobrym panu, czy może wie, gdzie on teraz jest i jak się ma? A Wisła szepcze mu, żeby się już nie smucił, że w końcu nadejdzie czas, że twój pan wróci z dalekiej podróży. I uspokaja go – On dobrze wie, że czekasz tutaj na niego…
Джок чекає над Віслою
- Автор: Василь Тарчинець
- Перегляди: 623
Оповідання написане за реальними фактами в Кракові
Того фатального дня господар ласкавого і відданого песика не відчував нічого поганого. Вранці, як завжди, поснідав, не забув і про свого вірного чотирилапого друга, насипав у його посудину смачного сухого корму і дав напитися теплої води.
Чоловік зиркнув на годинник і став швиденько збиратися, аби встигнути зробити закупи, а заодно прогулятися над Віслою зі своїм улюбленцем. Короткою дорогою, як завжди, вони прямували до трамвайної зупинки Грюнвальдської кільцевої розв’язки в Кракові. Зупинилися перед переходом, а коли на світлофорі загорілося зелене світло, рушили далі. Незважаючи на свій похилий вік, чоловік ішов доволі швидко. І тут раптом в його очах потемніло, небо зрівнялося із землею, чоловік захитався, і, не втримавшись на ногах, впав, немов скошений колос, на землю. Переляканий песик кинувся до свого господаря, вчепився зубами за рукав куртки, намагаючись його підняти. Але марними виявилися його потуги. У відчаї і безпорадності скиглила тварина, шукаючи порятунку.
На щастя, знайшлися добрі люди – хтось із них був навіть сусідом непритомного – і викликав карету швидкої допомоги. Щоправда, на місце пригоди лікар зі своїми помічниками приїхав миттєво. Вони обережно підняли із землі непритомного дідуся, поклали на ноші і занесли до авто швидкої допомоги. Тут досвідчені рятівники робили все можливе, аби зберегти людське життя. На превеликий жаль, не вдалося: серцевий напад вкоротив віку дідусеві.
Через якийсь час карета швидкої допомоги поїхала, а собака, плутаючись між ногами перехожих, залишилась на тому місці, де відійшов у вічність його господар. Не знаходячи собі місця, тваринка кидалася у різні боки, бігала навколо грюнвальдського моста, зупинялася і віддано вдивлялася в очі людей, намагаючись серед них знайти співчутливу людину. Таке продовжувалося кілька днів, аж поки песик не знайшов собі улюблене місце під деревом на клумбі, обабіч якої безперестанно мчали машини.
Довгими холодними і дощовими ночами собачка блукав у пошуках їжі. Його нерідко можна було побачити біля сміттєвих баків на зупинках міського транспорту. А вранці, як завжди, він продовжував пошуки свого господаря.
Невдовзі завдяки пресі песик став улюбленцем не лише Підвавельського мікрорайону, але й усього Кракова. Було багато охочих його сфотографувати, але перелякана тваринка відхилялася від камер, їжу також брала не від усіх. Лише коли зовсім була голодною, вихоплювала з рук ласий шматочок і втікала.
День у день до песика навідувалася одна літня жінка – пані Марія Міллер, яка мешкала поруч і приходила зі своїм песиком-дворнягою Кейтиком, приносячи їжу та пійло.
Дивно, але з часом наш песик став відкликатися на нову кличку “Джок” і, більше того, подружився з Кейтиком. Бувало, той сам прибігав до надійного друга і вже тоді вони могли відверто поговорити про наболіле.
–А чому ти не маєш свого дому, живеш цілий рік на вулиці, мерзнеш від холоду і мокнеш під проливним дощем? – якось несподівано запитав Кейтик.
–Не знаю навіть, як тобі сказати, але донедавна я жив у свого господаря. У нього мені було добре: спав у теплому коридорі, їв усе, що хотів, часто з господарем мандрував лісом і парками. Та ось раптом прийшла біда – якісь невідомі люди схопили і відвезли у засвіти мого опікуна-охоронця. Тепер шукай вітра в полі. Знаєш, скільки часу я тут уже знаходжуся?
–Цього я не знаю, – відповів Кейтик.
–Так ось послухай, – продовжив Джок. – Уже другий рік! Якісь люди хотіли мене прилаштувати у притулок тварин. Думали, спіймають і насильно відвезуть, як і мого господаря, туди, куди їм заманеться. Але я не з тих, хто так просто здається. Кожного разу я втікав і переховувався від напасників, аж поки вони не відмовилися від свого злого наміру.
–А ти знаєш, друже, – продовжував далі Джок. – Приснилося мені якось, що знайшовся мій господар. Він прийшов до мене і був такий лагідний, веселий як ніколи, приніс багато різних харчів. Він налив до великої посудини молока, яке я найбільше люблю, і поклав пишний білий буханець…
Кейтик вислухав розповідь свого друга і запропонував йому разом шукати його господаря. Джок зрадів такій чудовій пропозиції друга, і вони майже цілу добу мандрували краківськими вулицями та парками, навіть кілька разів пройшлися берегом Вісли, але пошуки і на цей раз виявилися марними.
А тим часом пані Марія місця собі не знаходила, шукаючи зниклих Кейтика і Джока. Її знайомі переповідали, що бачили тваринок після обіду у Краківському парку. Як могла заспокоювала себе жінка, продовжувала молитись і чекати. І якою була її несподіванка, коли у дворі біля свого будинку побачила разом Кейтика і Джока. Добра господиня покликала своїх вірних друзів до себе, провела рукою по волохатих голівках і розплакалась від радості.
З того дня у її невеликій квартирі шість років двом друзям жилося добре. Бувало, інколи Джок покидав тепле помешкання і знову чатував на Грюнвальдській дорожній розв’язці, терпляче очікуючи повернення свого господаря. Він, як солдат на посту, мужньо зносив люті морози, які часом сягали тридцятиградусної позначки, спеку і зливи.
Хоч і важко було змиритися з таким випробуванням пані Марії, але вона прекрасно, як ніхто інший, розуміла відданого Джока і дякувала Богу, що він знайшов у неї тимчасовий прихисток.
Лише вона одна знала, як їм трьом нелегко живеться, бо статки у жінки були мізерними. Але, коли Марійка занедужала, тваринок все-таки довелося віддати до притулку. Таке несобаче і невільне життя не сподобалося Джоку і той, розтрощивши ворота, вдався до втечі.
Переповідають люди, що кілька літ він розшукував свого господаря, блукаючи містом, полями, лісами і, напевно, сам там загубився.
Люди довго ще згадували про дивовижну собаку, особливо любили слухати історію про Джока діти. Так з часом і виникла ідея спорудити пам’ятник вірному другові Джоку. За цю добру справу взявся відомий польський скульптор Броніслав Хромий. Саме у його уяві і виник образ песика в обіймах людських рук як символ безмежної любові до найвірнішої у світі тварини.
У багатьох присутніх, що були на урочистому відкритті пам’ятника собачій вірності, на очі накочувалися сльози. Місце для скульптури також вибрали надзвичайне – Вісланський бульвар під Вавельським замком, зовсім близько від Грюнвальдської кільцевої розв’язки в Кракові, на якій десятки літ легендарний Джок розшукував і чекав свого господаря.
Поталанило і мені зустріти Джока в оточенні дітей. Малеча залазила на казкову скульптуру і хотіла, аби він протягнув їм свою лапу, але це аж ніяк не виходило. І тоді винахідливі хлоп’ята і дівчата підсовували свої ноги під Джокові, позуючи перед фотоапаратами.
Мені також захотілося сфотографувати дитячого улюбленця, якого з усіх боків обіймали діти. Їх спостережлива бабуся поцікавилася у мене, чи бува часом не перешкоджають діти моєму творчому задуму. Але коли я розповів їй, що пишу оповідання для дітей, а вони малюють для них малюнки, у співрозмовниці аж очі засяяли. Виявляється, вона зі своїми дітьми також навідувалася до Джока, приносячи йому їжу.
Тепер і я песика приходжу зі своїми онуками. Для них це найкраще місце у Кракові, де вони можуть провести не годину-дві, а цілий день.
Спокійна і широка Вісла змійкою в’ється і несе свої води між двома берегами. На одному із них дивиться і милується своєю рікою-сестрицею незрадливий Джок, який радіє кожній зустрічі з дітьми та дорослими і досі мріє побачити серед них свого господаря. Самотньо йому буває лише вночі. Джок прислухається до пташиного співу, подиху вітру, кожного шурхоту з надією почути знайомий голос.
Часом Джок запитує у Вісли, чи не знає вона часом про його доброго пана, де він і як мається? Вісла заспокоює песика і нашіптує йому, аби він не журився: прийде час і його господар повернеться з далеких доріг, бо він добре знає, що чекаєш його над Віслою.
Весняна радість
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 113
Провідна неділя, Томина неділя, Неділя оновлення, Дарна (Дарча) неділя, Гробки, Могилки, Проводи, Радуниця… (яких тільки назв не існує) – традиційні поминки, що припадають на першу неділю після Великодня й наступний тиждень.
Всі родини збираються на кладовищі, щоб помолитися за близьких, які відійшли у Вічність. У різних регіонах України з цим святом пов’язані свої звичаї, але всіх християн єднає тверда віра у воскресіння та вічне життя.
Традиція поминати померлих сягає ще дохристиянського періоду. У сиву давнину наші предки з цього приводу влаштовували урочисту тризну з жертвоприношенням. Та й тепер поминають померлих за обіднім столом відразу після похорону, на дев’ятий, сороковий дені, на роковини, щоразу на Святий вечір…
Згодом у стародавніх слов’ян весняний час поминання називався Радуницею . Він поєднував увесь весняний цикл свят.
Після прийняття християнства Радуниця відзначалася лише один день – на другу неділю після Великодня. Однак за небіжчиків потрібно молитися повсякчас! Таке у церковнослужителів завжди на устах. Відправляють за померлими і в саме свято Воскресіння Христового. Роблять це священики здебільшого на прохання родичів покійних, які приїхали здалеку. Це не вважається порушенням церковних правил. Хай душі спочилих почують: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!».
Щодо самого ритуалу (обряду), то в день Проводів після Служби Божої в церкві священик і парафіяни з хоругвами, хрестами, іконами йдуть, співаючи, на кладовище, де відправляють загальну панахиду. Далі кожна родина запрошує священика на могили своїх предків, друзів, знайомих, щоб і там відслужити короткі панахиди.
Молитися за померлими ми можемо і зобов’язані самі, як молитвами з молитовника, так і власними словами, що але молитися від щирого серця!
Гадючник
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 86
За давніми народними фенологічними спостереженнями, 21 квітня, у свято Руфа, прокидаються від тривалого зимового сну плазуни — вужі та гадюки. Пробуджує їх весняне потепління і змушує покинути кубла. Не на докір Святому Руфу (він аж ніяк не заслуговує на таке), але цей день у народі називають - Гадючником. Тому вважали, що на Руфа небезпечно ходили до лісу, бо змії стають особливо агресивними, непередбачуваними, можуть вжалити, тим паче, що у них почався шлюбний період.
Кажуть: «На Руфа земля рушиться, стає плодорідною». Відтак - проростають (рушаться) корінці, зернята рослин. А деякі вже проросли. Цієї пори бачимо, як молода зелена травичка вкрила благодатну землю, маленькими сонечками посміхається до нас цвіт мати-й-мачухи, зацвів барвінок. На полях хлібна злаки рушаться (рухаються) до сонця... Та й сама планета Земля рушиться до сонця, до літа. Отож, уже навіть не йдеться про ранні весняні квіти - проліски,підсніжники, які давно відцвіли.
У господинь були свої клопоти. Якщо рано вилупилися курчата, гусенята, індичата, то саме у свято Руфа господині виносили їх на сонечко погрітися, бодай на годинку-дві. Але виносили їх «наосліп», із зав'язаними очима, щоб потім шуліки не крали домашню птицю, не завдавали шкоди сороки-злодійки.
Народні прикмети:
- Якщо цього дня добра погода - буде погоже літо, а сльотава - літо буде дощове й холодне.
- Якщо наступного дня поггода не встановиться, то рік буде сухий.
Сіверко
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 88
18 квітня - день вшанування святих мучеників Феодула й Агапофода.
Народні прикмети:
- До Феодула віє сіверко (холодний північний вітер), а з Феодула теплом тягне.
- Прийшов Феодул - теплом подув.
- Коли непогода на Феодула, то Феодул надовго губи надув. (Непогода триватиме кілька днів, а то й тижнів).
- На Феодула раніше вставай і віконниці відчиняй. (Забирай подвійні рами, які виставляють на зиму).
- На Феодула погожий день - на погоже літо. (І навпаки).
- Нема доброї погоди на Феодула, то й літо буде негожим.
- На Феодула хитка, непевна погода, то й літо буде хитким, непевним.
- Дощ на Феодула - початок травня буде дощовим, а літо буде мокрим.
Найбільше на Феодула боялися холодного дня і північного вітру (сіверка), бо тоді влітку тепла не чекай.
