Оповідання написане за реальними фактами в Кракові
Того фатального дня господар ласкавого і відданого песика не відчував нічого поганого. Вранці, як завжди, поснідав, не забув і про свого вірного чотирилапого друга, насипав у його посудину смачного сухого корму і дав напитися теплої води.
Чоловік зиркнув на годинник і став швиденько збиратися, аби встигнути зробити закупи, а заодно прогулятися над Віслою зі своїм улюбленцем. Короткою дорогою, як завжди, вони прямували до трамвайної зупинки Грюнвальдської кільцевої розв’язки в Кракові. Зупинилися перед переходом, а коли на світлофорі загорілося зелене світло, рушили далі. Незважаючи на свій похилий вік, чоловік ішов доволі швидко. І тут раптом в його очах потемніло, небо зрівнялося із землею, чоловік захитався, і, не втримавшись на ногах, впав, немов скошений колос, на землю. Переляканий песик кинувся до свого господаря, вчепився зубами за рукав куртки, намагаючись його підняти. Але марними виявилися його потуги. У відчаї і безпорадності скиглила тварина, шукаючи порятунку.
На щастя, знайшлися добрі люди – хтось із них був навіть сусідом непритомного – і викликав карету швидкої допомоги. Щоправда, на місце пригоди лікар зі своїми помічниками приїхав миттєво. Вони обережно підняли із землі непритомного дідуся, поклали на ноші і занесли до авто швидкої допомоги. Тут досвідчені рятівники робили все можливе, аби зберегти людське життя. На превеликий жаль, не вдалося: серцевий напад вкоротив віку дідусеві.
Через якийсь час карета швидкої допомоги поїхала, а собака, плутаючись між ногами перехожих, залишилась на тому місці, де відійшов у вічність його господар. Не знаходячи собі місця, тваринка кидалася у різні боки, бігала навколо грюнвальдського моста, зупинялася і віддано вдивлялася в очі людей, намагаючись серед них знайти співчутливу людину. Таке продовжувалося кілька днів, аж поки песик не знайшов собі улюблене місце під деревом на клумбі, обабіч якої безперестанно мчали машини.
Довгими холодними і дощовими ночами собачка блукав у пошуках їжі. Його нерідко можна було побачити біля сміттєвих баків на зупинках міського транспорту. А вранці, як завжди, він продовжував пошуки свого господаря.
Невдовзі завдяки пресі песик став улюбленцем не лише Підвавельського мікрорайону, але й усього Кракова. Було багато охочих його сфотографувати, але перелякана тваринка відхилялася від камер, їжу також брала не від усіх. Лише коли зовсім була голодною, вихоплювала з рук ласий шматочок і втікала.
День у день до песика навідувалася одна літня жінка – пані Марія Міллер, яка мешкала поруч і приходила зі своїм песиком-дворнягою Кейтиком, приносячи їжу та пійло.
Дивно, але з часом наш песик став відкликатися на нову кличку “Джок” і, більше того, подружився з Кейтиком. Бувало, той сам прибігав до надійного друга і вже тоді вони могли відверто поговорити про наболіле.
–А чому ти не маєш свого дому, живеш цілий рік на вулиці, мерзнеш від холоду і мокнеш під проливним дощем? – якось несподівано запитав Кейтик.
–Не знаю навіть, як тобі сказати, але донедавна я жив у свого господаря. У нього мені було добре: спав у теплому коридорі, їв усе, що хотів, часто з господарем мандрував лісом і парками. Та ось раптом прийшла біда – якісь невідомі люди схопили і відвезли у засвіти мого опікуна-охоронця. Тепер шукай вітра в полі. Знаєш, скільки часу я тут уже знаходжуся?
–Цього я не знаю, – відповів Кейтик.
–Так ось послухай, – продовжив Джок. – Уже другий рік! Якісь люди хотіли мене прилаштувати у притулок тварин. Думали, спіймають і насильно відвезуть, як і мого господаря, туди, куди їм заманеться. Але я не з тих, хто так просто здається. Кожного разу я втікав і переховувався від напасників, аж поки вони не відмовилися від свого злого наміру.
–А ти знаєш, друже, – продовжував далі Джок. – Приснилося мені якось, що знайшовся мій господар. Він прийшов до мене і був такий лагідний, веселий як ніколи, приніс багато різних харчів. Він налив до великої посудини молока, яке я найбільше люблю, і поклав пишний білий буханець…
Кейтик вислухав розповідь свого друга і запропонував йому разом шукати його господаря. Джок зрадів такій чудовій пропозиції друга, і вони майже цілу добу мандрували краківськими вулицями та парками, навіть кілька разів пройшлися берегом Вісли, але пошуки і на цей раз виявилися марними.
А тим часом пані Марія місця собі не знаходила, шукаючи зниклих Кейтика і Джока. Її знайомі переповідали, що бачили тваринок після обіду у Краківському парку. Як могла заспокоювала себе жінка, продовжувала молитись і чекати. І якою була її несподіванка, коли у дворі біля свого будинку побачила разом Кейтика і Джока. Добра господиня покликала своїх вірних друзів до себе, провела рукою по волохатих голівках і розплакалась від радості.
З того дня у її невеликій квартирі шість років двом друзям жилося добре. Бувало, інколи Джок покидав тепле помешкання і знову чатував на Грюнвальдській дорожній розв’язці, терпляче очікуючи повернення свого господаря. Він, як солдат на посту, мужньо зносив люті морози, які часом сягали тридцятиградусної позначки, спеку і зливи.
Хоч і важко було змиритися з таким випробуванням пані Марії, але вона прекрасно, як ніхто інший, розуміла відданого Джока і дякувала Богу, що він знайшов у неї тимчасовий прихисток.
Лише вона одна знала, як їм трьом нелегко живеться, бо статки у жінки були мізерними. Але, коли Марійка занедужала, тваринок все-таки довелося віддати до притулку. Таке несобаче і невільне життя не сподобалося Джоку і той, розтрощивши ворота, вдався до втечі.
Переповідають люди, що кілька літ він розшукував свого господаря, блукаючи містом, полями, лісами і, напевно, сам там загубився.
Люди довго ще згадували про дивовижну собаку, особливо любили слухати історію про Джока діти. Так з часом і виникла ідея спорудити пам’ятник вірному другові Джоку. За цю добру справу взявся відомий польський скульптор Броніслав Хромий. Саме у його уяві і виник образ песика в обіймах людських рук як символ безмежної любові до найвірнішої у світі тварини.
У багатьох присутніх, що були на урочистому відкритті пам’ятника собачій вірності, на очі накочувалися сльози. Місце для скульптури також вибрали надзвичайне – Вісланський бульвар під Вавельським замком, зовсім близько від Грюнвальдської кільцевої розв’язки в Кракові, на якій десятки літ легендарний Джок розшукував і чекав свого господаря.
Поталанило і мені зустріти Джока в оточенні дітей. Малеча залазила на казкову скульптуру і хотіла, аби він протягнув їм свою лапу, але це аж ніяк не виходило. І тоді винахідливі хлоп’ята і дівчата підсовували свої ноги під Джокові, позуючи перед фотоапаратами.
Мені також захотілося сфотографувати дитячого улюбленця, якого з усіх боків обіймали діти. Їх спостережлива бабуся поцікавилася у мене, чи бува часом не перешкоджають діти моєму творчому задуму. Але коли я розповів їй, що пишу оповідання для дітей, а вони малюють для них малюнки, у співрозмовниці аж очі засяяли. Виявляється, вона зі своїми дітьми також навідувалася до Джока, приносячи йому їжу.
Тепер і я песика приходжу зі своїми онуками. Для них це найкраще місце у Кракові, де вони можуть провести не годину-дві, а цілий день.
Спокійна і широка Вісла змійкою в’ється і несе свої води між двома берегами. На одному із них дивиться і милується своєю рікою-сестрицею незрадливий Джок, який радіє кожній зустрічі з дітьми та дорослими і досі мріє побачити серед них свого господаря. Самотньо йому буває лише вночі. Джок прислухається до пташиного співу, подиху вітру, кожного шурхоту з надією почути знайомий голос.
Часом Джок запитує у Вісли, чи не знає вона часом про його доброго пана, де він і як мається? Вісла заспокоює песика і нашіптує йому, аби він не журився: прийде час і його господар повернеться з далеких доріг, бо він добре знає, що чекаєш його над Віслою.
Коментарі