Оповідання
Вранці у неділю восьмирічний Мартін вирішив прогулятися понад Занкінгберським озером. Його улюбленим місцем був невеликий місток над потічком, який впадав у озеро.
Хлопець зупинився і, схилившись над перилами, розглядав у чистій, прозорій воді кожен камінець, намагався вхопити звуки і розгадати, про що так лагідно і довірливо розповідає струмок.
Зверху будо добре видно і водну гладь всього озерця, посередині якого добрі господарі облаштували фонтан. І хоч був він не дуже великим, проте гармонійно вписувався у місцевий ландшафт.
Недалеко від містка знаходився дитячий майданчик із розмаїттям атракціонів і забав. Серед усіх Мартін найбільше полюбляв міні-батут, під яким обслуга зажди підливала воду у гумову посудину. Стрибки на ньому – одне блаженство. І чим вище стрибав, тим більше під ногами у різні боки розліталися бризки води. І не біда, що штани і сорочка Мартіна були мокрими, проте емоцій і драйву – на всі сто!
Але скоро такі забави набридли і він, зістрибнувши з міні-батуту, взув черевики і знайомою стежиною прямував над озером, на березі якого завше вигрівалися цілими сімействами дикі качки, гуси, індики і навіть гордовита й недоступна одинока чапля. Проте, як на диво, сьогодні тут нікого не було. Травичка на березі виросла невелика і на полянках, разом із дрібненькими камінчиками, можна було побачити майже кожну пелюстку ромашок.
Мартін не встиг намилуватися вранішньою красою, бо тут раптом під невеликим кущиком побачив каченя, яке тремтіло від переляку чи то від холоду, і жалібно квиліло, благаючи про допомогу.
Хлопчик обережно взяв у руки пташечку, розправив долоні, аби їй було зручно стояти. Він чув навіть, як калатається серденько. Але згодом пташка трошки заспокоїлася і на душі Мартіна полегшало.
–Не хвилюйся, знайду я твою маму, – лагідно промовив хлопчик і, підійшовши ближче до берега, показував каченя батькам із дітками, які плавали. На превеликий жаль, ніхто з них не реагував.
Розгублений і безпорадний хлопчик кілька разів обійшов озеро, але все виявилося безрезультатним. Мартін вирішив повертатися із знайдою додому, аби порадитись з батьками, що далі робити…
Коли мама побачила у Мартіна в руках пернату крихітку – здивовано спитала:
-Що ти наробив? Навіщо забрав беззахисну пташку?
–Мамо, я її не забрав, а підібрав на березі у густій траві, врятував від частого у наших краях дощу і голоду. Хлопчик не виправдовувався, а переконливо говорив далі: – Давай краще її нагодуємо і залишимо в себе на якийсь час, поки оговтається. Я нічого поганого їй не зроблю…
Почувши слова запевнення, мама, звісно, погодилася. Знайшла у домашній аптечці піпетку, набрала у неї води і, відкривши дзьобик, витиснула кілька крапельок води.
Пташеня жадібно проковтнуло воду. Певно, кілька днів не їло. Але що то за їжа – вода.
Ненька швидко в інтернеті знайшла, чим можна годувати маленьких каченят. Розбила куряче яйце, видалила з нього білок, а жовток виклала у невелику фарфорову мисочку.
Каченя жадібно ковтало жовток, але наїстися досхочу дбайлива німецька господиня не дала: відклала убік мисочку, а замість неї у невелике іграшкове дитяче коритце знову налила води.
Мартін, уважно спостерігаючи за цим дійством, благав матусю залишити пташеня хоча б на кілька днів удома. Але його ненька і слухати про таке не хотіла – наполягала разом із нею піти на озеро і пошукати заблукалому каченяті його батьків.
Винахідлива жінка майнула до магазину дитячих іграшок і купила свисток із голосом каченяти.
Вранці, як тільки на горизонті виглянуло сонечко, Мартін з мамою пішли до Занктінгберського озера. Стояли на березі і хлопчик щосили свистів качачим голосом, а мама тримала в руках пташку.
Качки та їх дітки від такого свисту перелякалися і поховалися. Цього тільки й чекав Мартін.
–Бачиш, мамо, вони нічого не тямлять і не хочуть забирати свого малюка. Може за неслухняність батьки відмовились від нього й прогнали від себе…
–Що ти таке кажеш? – запитала мама і продовжила: – У пташок і тварин такого не буває.
Але про себе подумала, що нерідко трапляється таке у людей. Одначе говорити про це сину не хотіла …
Після кількох невдалих спроб знайти батьків нещасного каченяти мама з Мартіном повернулися додому.
Хлопчик був на сьомому небі від щастя, що відтепер маленький пернатий друг буде жити з ним разом. Мама від того також була рада, бо Мартін уже не грався у своєму смартфоні, а лише опікувався своїм новим і найдорожчим другом.
Цією чудовою новиною він навіть поділився з сусідськими хлопцями, але мама заборонила їм приходити додому, бо ж пташка уже призвичаїлася до своїх опікунів і зовсім не відомо, як би відреагувала на чужинців.
Було десь опівночі, коли раптом перед брамою входу до будинку здійнявся такий галас качок, що мертвий міг прокинутися.
Вдягнувшись господарі швидко вийшли надвір і побачили качачу сімейну пару, яка відчайдушно кричала.
–Ти знаєш, Інго? – ласкаво промовив до своєї дружини її чоловік Герхард. – Це вони, певно, за своїм дитям прийшли. Мерщій неси його сюди. Але близько не підходимо, бо можуть навіть покусати, або, чого доброго, і очі виколоти. Хіба вони розуміють, що нічого лихого їм не зробили, врятувавши їхнє дитинча.
Від того шуму прокинувся і Мартін. Коли побачив у руках мами каченя, розплакався і почав благати не віддавати пташку.
Але мама навіть чути про таке не хотіла і винесла жовтодзьобика, поклала на східці й зачинила за собою двері, потім ввімкнула світло на подвір’ї і стала спостерігати. І диво сталося. Батьки підійшли до заблукалої донечки, мама взяла її під крило, зігріла своє рідненьке дитятко. Буквально за якусь хвильку усі троє попрямували до Занкінгберського озера.
Мартін від усього цього почав плакати. Він гірко промовляв крізь сльози:
–Мамо, я ж просив тебе, так просив – залишити у нас каченя, а ти?..
Мама підійшла до свого синочка, поклала йому руку на плече й тихо і лагідно сказала:
–Знаєш, Мартіне, у кожної дитини є батько й мати, у звірят і пташок – також. Я дуже рада, що батьки знайшли своє дитя. Хіба ти не так думаєш, Мартіне?
Якусь мить подумавши, у відповідь хлопчик лише згідливо кивнув головою
Після цієї розлуки довго не міг заснути. А вранці підійшов до своєї матусі, обійняв її і тихо мовив:
–Добре ми все зробили. Тепер я приходитиму до озера, виглядатиму і обов’язково впізнаю свого маленького друга.
Мама поцілувала в щічку Мартіна і ствердно відповіла:
–Так, ти обов’язково його побачиш і впізнаєш щасливчика зі своїми рідними.
У той же час Інга подумала, що добрим і співчутливим до чужого болю є її Мартін А це – велике щастя для кожної матері й батька. Адже недарма в народі кажуть: «Будь добрий, то й тобі буде добре»…
Коментарі
Дякую, Василю Федоровичу! Читатиму п'ятикласникам.