— Як ти?
— Та знаєш, тримаюсь.
Балансую на межі флешбеку і щастя.
Ці місяці поїдають мене,
знерухомлюють запʼястя ,
проте
До флешбеків звикаєш, як до дурної звички.
Як до кома в горлі, як до мухи над вухом
Як до вироку долі, як до виразки шлунку.
Як до жахливого хлопця, від якого нема порятунку
Ти живеш із ними, часом у них.
А часом, пробачте, в безчассі.
До флешбеків звикає й норадреналін
Це звичка, яку ти не набув, та зберіг
Вони як не прохані гості,
імпульсивні загарбники,
І, на жаль, ще живі вороги
Це знерухомлені мʼязи і мразотна тінь
Що окутує внутрішню псевдо-лінь
Це шось на дотичному і вже майже звичному
І такому, навʼязливому, проте стабільному
А от до щастя, ти знаєш, не звично звикати.
Тому балансую ,
Тримаюсь в балансі
