Громовиця розрізає струменем землю. Як і мене, відверто. Часом здається, що я плачу дощем, а моє тіло розʼятрюється й напувається зливами.
Виверження миттєвостей і відлік хмарин транслює: ще трохи й тяжкість у скронях мене переповнить.
Залежність, що не лікується. Змінотворець буденності — мій гуркотливий супутник. Дощ. Він визначає, коли я перетворююсь на цукрову субстанцію й почну розчинятися у подушках і крайдатах.
Загалом, відколи я в Балтії, постійно супроводжуюсь цукровістю буття. До оніміння. До хрускоту. До завмирання.
Перетворююсь на летку матерію поволі, бо схоже, я дощем сотворена. І немає на те інших пояснень. Дощ нашіптує мені плітки й марення. Пеленою застеляє очі та покращує слух. А дріботіння, мелодика та ритмочуйність його кроків вистеляється моїми аортами.
Він різкий і помірний. Тривкий та методичний. Дощ? Миттєвість.
