Все в блогах

Автор: Маркіян Лехман

13 березня 2020

Перегляди: 106

(Картинки з життя)

Нашого героя звали Денис. Він уже навчався у старших класах, відвідував студію шкільного драмтеатру. Ще у дитинстві полюбив колядку «Народився Бог на сіні». Ходив з нею колядувати до сусідів, хресних батьків, щоб сповістити радість про народження Дитятка Божого. Завжди очікував різдвяного дива. Адже Святий Миколай, Дитятко-Ісусик приносили йому подарунки, клали під подушку, під ялинку. Навіть, коли дізнався, що це роблять батьки, то не зовсім розчарувався. Не мав сумнівів: цю добру традицію започаткував саме Святий Миколай. На це й свято, щоб дарувати один одному радість. У церкві ревно молився за здоров'я батьків, удома дякував їм за турботу і ласку.

...Сталося, що Денис потрапив під вплив «сумнівної» компанії. Занедбав навчання, перестав займатися у шкільному драмтеатрі, забув дорогу до храму. Як тільки не вмовляли батьки - все марно. Отож, як наслідок, перестав очікувати різдвяного дива, не було батьківських подарунків.
Випадково (а, може, й не випадково, бо на все Воля Божа!) на вулиці біля церкви Дениса зустрів священик. Він хрестив його немовлятком, завжди був радий бачити дитину під час Богослужіння, покладав на нього великі надії-сподівання.

Тим часом у храмі відбувалася репетиція дитячого хору.

Автор: Маркіян Лехман

13 березня 2020

Перегляди: 154

Коли горять вогні у Львові,
Луна мелодія весни,
Відчуєш пахощі медові...
Ой, зачаровувались ми!
Львівська весна, немов кохання,
Яке прийшло десь звіддаля...
А, може, ще й розчарування?..
Ні, не повірю у це я!
Ось день. Мелодія - буденна.
А вечір - знову ліхтарі.
Весна! Весна! Ти - незбагненна!
Чекаю дива до зорі.

* * *
Побачу тебе тільки в снах,
Коли засну я втомлений.
Згадаю у своїх думках
У стані, вкрай ізморений.
Хай кажуть, що Любов мине...
Так не завжди трапляється!
Отож, згадаєш ти мене,
А мрії всі збуваються!

Автор: Маркіян Лехман

13 березня 2020

Перегляди: 164

(Картинки з життя)

Відверто кажучи, не хотілося про це писати. Але такі реалії нашого життя. На жаль, до цього інколи вдаються діти, підлітки, молодь... Не хочеться, щоб це перетворилося на масове явище. Краще не ставати на слизьку дорогу «білої смерті». Адже тоді не доведеться зупинятися у процесі руху. Зупинись перед дорогою! Не хотілося писати... Однак не можу не висвітлити деякі нотатки зі свого журналістського записника.

* * *
- У тебе через дві години презентація книги. Ти готовий? - Віталік почув голос приятеля Дмитра з сусідньої кімнати, який нишпорив у його бібліотеці, звісно, з дозволу господаря.
- Так! Але мені потрібно дещо пригадати, занотувати. Встигнемо! - запевнив у відповідь.
Віталік став згадувати про неприємний епізод свого життя, як все почалося, і що цієї книги, презентації могло й не бути, бо не стало б самого автора.

* * *
Тоді він уже навчався на четвертому курсі факультету музеєзнавства у політехніці. Ретельно відвідував пари, сумлінно готувався до занять. Ще рік тому взявся писати книгу про митців рідного міста. Знайшов підтримку викладачів.
Професор кафедри застеріг:
- Надто важка праця - написання книги. Та й досвіду у тебе - «нуль». Юний за віком... Друкував і друкуєш замітки, рецензії у пресі... Але це не те, на що замахнувся. Раджу підготувати до друку поки що не вельми обсягове видання, однак чітке за змістом, з пізнавальною інформацією, висвітленням маловідомих і розкриттям невідомих фактів. Останнє має бути здивуванням для наукового загалу. Адже ти багато працюєш в архівах, музейних фондах. Тоді книга стане потрібною. Нею неодмінно зацікавляться, принаймні, краєзнавці. Гляди, а то після захисту дипломного проекту, зібраний матеріал використаєш для написання магістерської роботи, а потім кандидатської дисертації... Ось тоді напишеш солідну книгу. Тільки сумлінно вчися, не будь ледарем!

Автор: Маркіян Лехман

13 березня 2020

Перегляди: 167

(Етюд)

Вокзал. Очікування. Метушня. Хвилі і хвилі людей... На станцію прибув потяг, який після нетривалої зупинки попрямує до наступної станції, потім до іншої... і після кінцевої зупинки повернеться назад, до тієї станції, з якої почав рейс-маршрут. І так, здавалося б, безупинно. Але ж і на його шляху трапляються непередбачувані випадки, ситуації...

Потяг, що зветься Життям, рухається тільки вперед і щоразу швидше та швидше. На відміну від інших потягів, він ніколи не зупиняється і не повертається назад.

Життя - це своєрідний потяг, у якому ми - пасажири. Кожен у своєму вагоні, кожен у своєму купе... Потрапили ми на нього, навіть не усвідомлюючи, від самого народження. І чим далі рухається цей потяг, тим більше ми фіксуємо у своїй пам'яті подій, вражень від побаченого і почутого, пережитого. Трапляються на нашому шляху перешкоди, негаразди, успіхи і злети, падіння, надії і розчарування... Але цей потяг ніколи не зупиниться, допоки не довезе нас до станції Відхід у Вічність. Рано чи пізно кожному з нас доведеться на ній зійти. І вже не буде пільгових місць, купе вищого класу... Буде Вищий Суд.

Отож, поки наш потяг рухається по колії, краще насолоджуватися цією мандрівкою, а не впадати у відчай, гнівити один одного, насолоджуватися кожною миття Життя, однак не порушуючи прав, свобод, вподобань інших пасажирів. Творити тільки добро! Хтось у цьому потязі інженер, хтось хлібороб, хтось лікар, хтось журналіст (пише, розповідає про всіх і все), хтось митець, який дарує насолоду співом, музикою, картинами... Але всіх пасажирів повинна об'єднувати - Любов до Бога, до ближнього.

...Головне - сподіватися тільки на щасливе завершення мандрівки.

Автор: Василь Тарчинець

11 березня 2020

Перегляди: 230

“Життя триває доти, доки зали­шається хоч в одинокій пам’яті"

М. Грай

22 березня 2003 р. йому б виповнилось 90. У свої поважні літа його життя було сповнене вболіван­ням за людей, непримиримою боротьбою за правду і справедливість, національну ідею. Ніщо не змогло змінити ставлення Володимира Кашицького до своєї Батьківщини, традицій народу, його історії, культури і мистецтва.

При його житті наша та зарубіжна преса писала, що свідомий дух патріотизму сформувався у Володимира ще з рідної домівки. І це дійсно так.

Напевне один раз на тисячоліття народжу­ються великі, талановиті і нескорені люди. Така радісна і приємна подія в родині Кашицьких відбулася 22 березня 1913 року. У невеликому селі Підбуковина поблизу Перемишля у багатодітній, бідній сім'ї, де виховувалось аж шістнадцятеро дітей, народився хлопчик, якого охрестили і назвали Володимиром.

З юнацьких літ він належав до молодіжної гро­мадської патріотичної організації "Пласт”. Спільно з видатними особистостями Галичини започаткував у Перемишлі товариство "Плай" і був його активним провідником. Володимир Кашицький часто згадував про це і гордився, що належав до людей спортивних уподобань та здорового способу життя. У душі він був романтиком, за покликанням — виваженим громад­ським діячом, на рідкість скромним, чутливим до людського болю.