Все в блогах
Нема травня краще травня…
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 95
-Травень – найгарніший місяць року.
-Краще травня тільки травень.
-Нема травня краще травня!..
-У травні земля вологи просить.
-Травневі дощ і роса на вагу золота.
-Суха земля зерна не прийме.
-Сухий травень – хліб негожий.
-Прийшов май – до праці ставай!
-Травневий холодок – хліба візок.
-У маю не спиться і не сниться.
-Хоч і май, але кожуха далеко не ховай.
-Що й травні буяє – те у червні дозріває.
-Травень зеленню багатий а червень копицями сіна.
-Весна швидкокрила не любить сонного Кирила.
-У травні дуб одягається – худоба наїдається.
-Хлюпоче у травні дощ сердито – добре вродить жито.
-Рано конвалія зацвіла – на раннє літо.
-З мокрим травнем голоду не буде.
-Травень землю висушить, то літо не допоможе.
-Травень дерева пишно одягає, бо літо у гості чекає.
-Зозуля почала кувати – морозам більше не бувати. Зозуля кує – морозам прийти не дає.
-Іволга плаче у травні на дощ.
Всюди однакова…
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 103
30 квітня – свято апостола Якова, брата Святого Івана Богослова.
Якщо у свято Юра (23 квітня) господарі здійснювали перший вигін корів на пасовища, аби ті «припасалися», то з дня Якова починали масово випасати корів на луках, адже вже повсюди росте трава. З цього приводу жартували: «На Якова трава всюди однакова…». Тому корова напасеться будь-де, на кожному лузі.
Перед тим, як виганяти годувальницю на пасовисько, її окроплювали свяченою водою (йорданською або стрітенською), а замість палиці чи кнута брали освячену у Квітну неділю вербову галузку.
У цей день власники корів остаточно домовлялися про чергу, хто і коли буде пасти череду, або винаймали пастухів на сезон. Якщо на таку «службу» зголошувалися діти, то їх відразу частували гостинцями, неодмінно солодощами, обіцяли плату.
Народні прикмети:
-На Якова схід сонця ясний – на погоже літо; а якщо ще й виблискує ранкова роса – згодом запасеш доброго сіна для корови.
-На Якова теплий вечір і зоряна ніч – літо буде сухе, погоже.
-За сприятливої погоди з дня Якова можна садити картоплю, бо впору дозріє і щедро вродить.
-На Якова сонце блисне – болото висхне.
-Якщо на Якова ще дрібна трава (корова не наїсться, а лише телятко напасеться), то сінокіс буде пізнім.
-На Якова нема трави – не стане вдосталь сіна і для кози.
-Дощовий Яків – перші покоси будуть з дощем, але трава виросте високою.
Вербна неділя
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 109
Церковне свято Вхід Господній до Єрусалима, яке у народі називають Вербною неділею, завжди відзначають за тиждень до Великодня, Воскресіння Христового.
Події Входу Господнього докладно описані у Святому Письмі. Саме цього дня Ісус Христос воскресив у Віфанії Лазаря, який помер кілька днів перед тим. Очевидці відразу поширили звістку про диво по всій країні. Тому, коли Ісус Христос завітав до Єрусалима, люди вже знали про Нього, сердечно вітали Спасителя, співали Йому пісні, величали, а під ноги кидали пальмове гілля, як знак особливої пошани та поваги. Цей день настільки запам'ятався, що святкується донині.
Коли хрестили Київську Русь і запровадили тут церковні свята, вирішили замінити пальмове гілля на галузки верби, яка була ближчою нашим предкам і символізувала воскресіння природи, пробудження землі. Та й пальми у нас не ростуть…
Люди здавна вірили в цілющу силу верби. Отож наші предки часто садили її біля криниці чи хати, щоб вона очищала воду, а оселю захищала від нечистої сили.
Також освячені у храмах гілочки верби несли додому і не лише ставили їх у хаті, але й клали до курників, у хлівах, біля вуликів, вважаючи, що так можна захистити домашню птицю, тварин, бджіл від хвороб.
Після церковної відправи на Квітну (Вербну) неділю легенько били вербовими галузками себе і своїх рідних, примовляючи: «Не я б’ю, верба б’є, за тиждень – Великдень, на здоров’я, на красу, на добро!».
Щебечуть під вікном…
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 107
Щовесни з нетерпінням чекаємо на повернення з вирію ластівок. Прилітають вони здебільшого в третій декаді квітня – на початку травня. Відразу ж беруться до справи – будують гнізда під стріхами, у хлівах, ліплять їх на стінах балконів чи повертаються до старих і обновлюють їх, ремонтують. Добра, чуйна людина ще й дощечку прикріпить під гніздечком, щоб не впало. І тільки берегові ластівки селяться та виводять потомство у виритих на високих крутих берегах водойм нірках.
Ластівка давно стала для нас одним із символів України. Вона оспівана у піснях, віршах (насамперед дитячих). Українці взагалі люблять пернатих. Матір порівнюють з ластівкою (часто і з голубкою) за її любов, ніжність, лагідність, турботу про дітей, невтомну працю.
Ці птахи безкорисливі, крихти хліба чи зернятка не попросять, харчуються виключно комахами – дошкульними шкідниками.
У народі кажуть:
- Рано прилетіли ластівки – на тепло; пізно – будуть похолодання.
- Прилетіли ластівки і встановилася прохолодна погода – тепло невдовзі повернеться.
- Прилетіли ластівки – весна остаточно встановилася (прийшла справжня весна).
- Чим вище берегові ластівки облаштовують свої нірки – тим вище підніметься вода у річці.
- Ластівки літають низько – на дощ; високо – на погоду.
- Під час грози ластівки не ховаються – гроза невдовзі вщухне.
- Ластівки сідають на дроти «живою вервечкою» - віщують про наближення осені, готуються до відльоту.
- Чим пізніше відлітають ластівки – тим довше триватиме тепла осінь.
- Ранній відліт ластівок – на холодну й дощову осінь.
- Ластівка – пташка Богородиці!
Колись дітей застерігали (радше – лякали): «Зруйнуєш гніздо ластівки – корова не дасть молока!..». Але так їх виховували берегти ластівок, любити усе живе.
І тільки марновірні люди стверджували: «Якщо ластівка залетить у хату, стане битися об шибку, то принесе нещастя…».
Та ця мила пташка хіба може принести нещастя?!.
Вівчарі ідуть на полонини…
- Автор: Тарас Лехман
- Перегляди: 94
Як тільки полонини вкрилися зеленим килимом трави, гуцули виганяли овечі отари на літні пасовища. Пастухів-вівчарів урочисто проводили всім селом, адже розпочинався їхній нелегкий трудовий сезон. Як дехто вважає, такі проводи не завжди співпадало зі святом Юрія. Це – умовна дата. Все залежало від погоди. Бо тієї пори у Карпатах ще може місцями лежати сніг. Отож, вигін отар розпочинався як наприкінці квітня, так і в першій декаді травня.
Але вівчарство, як тваринництво, було поширене ледь не по всій Україні, а не лише в Карпатах. Грубововних овець розводили здавна. Місцеві українські породи були представлені чорними решетилівськими та сірими сонільськими вівцями. З другої половини XIX століття на Полтавщині почали розведення тонкорунних мериносів та каракульських овець. У Карпатах розводили невеликих на зріст, але невибагливих і доволі витривалих овець так званої старої гуцульської породи, а також «середніх» білих, чорних, попелястих овець.
Взимку цих тварин утримували в утеплених закритих приміщеннях. За достатньої кількості сіна їх годували 4-5 разів на добу.
На Південній Україні та у Карпатах, де утримували великі отари овець (інколи по 800-1200 голів) застосовувалася відгінна форма випасу, за якої вівці перебували на віддалених пасовищах протягом усього літнього сезону, аж до осені.
Перед вигоном на пасовиська тварин стригли.
Вівці давали селянинові вовну для одягу, килимів, наліжників, м'ясо, жир. Гуцули ще й доїли овець, виготовляючи з молока бринзу, гуслянку.
Часто кількість овець визначала майновий стан селянина.
