Все в блогах
Про те, що зовсім поруч
- Автор: Семенова Євгенія
- Перегляди: 230
Райдуга в очах, а на обличчі – карнавали фарб. Кров у венах пульсує в такт зі свіжою мелодією барв. Атласна стрічка на зап’ясті, у долоні – тисячі дрібниць, і всі на згадку про щасливі кадри, увіковічені на плівці пам’яті. У кишені пензлі причаїлися, а по колінах в’ються у віночок тендітні ріки акварелі. Яскраві плями перетікають одна в одну, відтворюючи дотики душі на полотні безкрайого неба.
Розсипалися літери сіруватим папером. Історії героїв, що живуть в уяві, так і просяться побачити безмежний світ, розказати кожному про своє існування. «Ні, ми реальні!» І кожна хоче взяти в руки кольорові олівці й провести неповторну лінію, залишивши згадку в паперовому місті про себе. Пихаті, невгамовні, енергійні… А може, скромні, наполегливі й тендітні. Усі неповторні, але, у той же момент, і схожі, бо їх сама Доля наділила можливістю жити.
Пальці танцюють на клавішах буття у вирі казкових нот. Переливається пісня мерехтінням срібних вогників нічного простирадла. Віти-охоронці обіймають кожне серце й не розчавлять, не знищать, не заплямують отрутою тернового болю жодну людину, яка вірить і творить добро. Бавляться сніжно-шоколадні клавіші, сплітаються зі струнами душі у вічній мелодії життя.
Барви щастя загасити не вдасться. Історію не перекреслити. Мелодію серця не зупинити. Ні, це не завершення! Це лише початок!
Перемогти себе
- Автор: Семенова Євгенія
- Перегляди: 219
Забилася в куток. Змучилася. Втомилася. Задихаюся, сидячи в полі серед зів’ялих квітів, покритих солоною росою з грозових хмар, що оселилися в моїх очах. Для напівмертвих рослин краплини перетворюються в еліксир, що дарує життя, але для мене…
Болісно. Млосно. Одна за одною рвуться ніжні струни душі. Через раз вдається віднайти серед всілякого мотлоху в думках такий акорд, який не зістрибнув би з грифу, а легко кружляв на вцілілих струнах. З кожним разом пошуки видаються ще важчими, а лабіринти підсвідомості – непрохідними.
Здається, я остаточно загубила єдиний кінець пурпурової стрічки, який мав привести мене до початку дивної гри на чорно-білих клавішах життя. Залишилася лише темрява. Осінь кружляє в ніжному вальсі під ритми опалого листя, а я промокла вщент під зливами власних думок.
Одна зів’яла квітка в букеті пишних багряних троянд. Обламані шипи з мого тіла змішалися з прахом у каміні. Дарма в найпотаємнішій скрині сховала краплину надії. Ще крок у забуття – і настане фінал.
Зупинилася. Заплющила очі. Що я бачу? Імлу. Крижаний вітер прокрадається всередину тіла, пробирає до кісток. Чутно крик переляканих воронів та власне серцебиття. Ступаю крок уперед. Нічого не змінилося. Ще один. Ніяких змін. Біжу, а куди – не бачу. У голові вирує справжній калейдоскоп емоцій: біль і сум, жаль і злість. І, на диво, – з’явилася надія. Збираю крупиця за крупицею кристали сподівань, може, вистачить, щоб розправити напівцілі крила.
Час не чекає. Думки не покидають. А я – лечу…
Вальс Шопена «Весні назустріч»
- Автор: Бучек Ольга
- Перегляди: 319
Під звуки вальсу виростають крила,
Я відчуваю неземну, для мене силу,
Гарячу, як любов.
В душі моїй акорди розквітають,
П’янкими нотами до серця долітають,
Замінюючи кров.
Шопена вальс так солодко лунає,
Вогнем весни в душі моїй на струнах грає
І кличе в небо знов!
«Весні назустріч» птахом я летіла,
Під звуки вальсу виростали крила…
