Знов розчарую свої сльози:
їм не відкрию я очей.
Пробачте, сивії морози.
Вони – мої, а не людей.
І не просіть, не відпущу я:
це ниточки мого життя.
Я б їх порвала, та не рвуться:
у нас єдине каяття.
Я б їх поклала поміж роси,
та їх не приймуть у цей рай.
Занадто голі, хтиві, босі –
Неначе спалений врожай.
Я б їх пустила в синє море,
та згинуть, втонуть як човни.
В собі несуть чимало горя
і свіжі раноньки весни.
Я б віддала їм чисте небо –
нехай летять у далечінь.
Але ж вони – моя потреба,
без них ніщо я, лише тінь.
Ні, не дивіться мені в очі
і не просіть, їх не віддам.
Не рвіть ви, люди, жаль дівочий,
бо він призначений не вам.
Все в блогах
Мої сльози
- Автор: Каріна Товтин
- Перегляди: 365
Коментарі
Пропоную до збірки "КВІТИ ДУШІ"
"Знов розчарую свої сльози:
їм не відкрию я очей..."
У цих рядках пояснюється чому я розчаровую свої сльози. Адже сльози линуть з очей не тільки, якщо серце крається або радіє. Сльози- це частинка душі, яку не всім хочеться відкривати...Ти м більше, тут же все сказано з метафоричної точки зору...)