Ландшафти міст наклалися на риси твого лиця. Обличчя ввібрало зрізи будинків і картатість архітектури. Пейзаж приховує порух зіниць, а портрет – церковні шпилі. Вулиці міст блукають хвилями твого волосся, поки написи зі стін татуюються між моїх ребер.
Наша історія викарбувана бруківкою міст, які перестали бути сторонніми: ми стали їхнім клеєм. Бурштинові очі дивляться на мене з-понад хмар, а вітер обіймає знайомими парфумами.
Автопортрет видніється на стику обріїв: невже твоє личко ще й тріщину світів зшиває?
Торую наші звиклі маршрути, аби нейронні зв’язки звикли до нових обставин. Раніше блукали тут, коли нас було двоє. Нині – лише я і твій образ у хмарах. Усміхаєшся кутиками вуст, що вигулькують в небі замість сонця.
Ти стала частиною цього міста кохання. І як дурний поет питаюся: «Як мені тепер тебе забути?»
