Узимку хутір Грицалі замітало зі всіх боків. Снігу навівало по самісінькі стріхи. Одні тільки дахи та димарі чорніли і нагадували, що там живуть люди.
У хаті більшу частину займала піч – годувальниця і лікар від усіх простуд та болячок. Ми, діти, у сильні морози майже не злазили з неї, лиш тоді, коли у вікно заглядало сонце і сніг іскрився так, що аж очі сліпило, вибігали на подвір'я.
Батьки після снігових завірюх очищували прокладені стежки до стайні, криниці, сусідської хати. На хуторі їх було аж чотири. Усі стояли рядочком, віконцями на вигін.
На хуторі у мене була трійка друзів: Грицько, Іванко і Миколка. Якщо хтось із нас із санчатами виходив гуляти, то інші бачили це у вікно і теж просилися на вулицю.
Поруч з нашою хатою мешкав дід Андрій. Він був рідним дядьком моєї матері. Я, допитливий хлопчисько, часто вечорами заходив з мамою до них. Дядина, усі її так називали, пекла у брайтрурі пресмачний духмяний хліб, яким завжди мене частувала. Так уже повелося, що у зимові вечори до хати діда Андрія сходилися сусіди і парубки та дівчата з інших хуторів. У нього була донька Марія – сестрінка моєї матері. Вона в ті часи ще була дівчиною, тому і молодь приходила до них на вечорниці. Коли в хаті залягали сутінки, дядина приносила з сіней лампу, протирала шкелко, доливала з пляшки гасу. Лампу підвішували над столом, і в хаті по стінах зайчиками вистрибували тіні. Лунали колядки. Молодь притихала лише тоді, коли з роботи приходив дід Андрій. Він працював фірманом у колгоспі – возив на ферму корм для худоби і мав, чимсь схожі на себе, лінькуваті коні. Дід ніколи не піднімав на них батога та завжди ходив за ними пішки. Тому й часто спізнювався, за що і перепадало від бригадира...
У сінях щось грюкнуло і разом з морозним повітрям увійшов притрушений снігом господар. Він, не кваплячись, в порозі обтрушував рештки снігу і з усмішкою кивав до всіх лисою головою. Мамина дядина тим часом виймала з брайтрури банячок, загорнутий рушником, і подавала на стіл вечерю.
При вечері дід розповідав, що нового на фермі. Поївши, він умощувався на єдине в хаті широке ліжко, що впиралося до лавки, на яку часто садовили мене.
Бувало, дід викладав ногу з-під ковдри і просив мене:
– Петрику, пошкрябай мене трохи по п'ятці, я тобі цукерків куплю, як поїду до Львова.
Насправді до Львова він ніколи так і не їздив, але завжди обіцяв.
– Діду, ви краще якусь страшну байку розкажіть, – просили його старші хлопці.
– Ай-ай, я б і сам щось послухав від вас, молодих,– і, не дочекавшись відповіді, розпочинав тихенько свою розповідь.
В одній бідній сім'ї не могла розродитися жінка. Вона вже другий день лежала у ліжку і в муках благала помочі. Баби-повитухи вже з ніг збилися, а допомогти не могли.
– За фельдшером потрібно б їхати, – мовила старша з них до її чоловіка, який в зажурі сидів на призьбі. Він димів самосадом і думав тяжку думу. В хаті хоч покотом коти. Їсти нічого. Остання картопля і біб пішли на насіння. Рятує від голоду кропива з-під плоту і лобода. I заробити не було в кого, бо по селах багато таких, як він...
– Вечоріло, коли у двері хтось настирливо постукав. Породілля в гарячці підняла голову і голосно закричала. Її мучили останні потуги. В хату увійшла стара жебрачка і допомогла прийняти роди. Почувся тоненький дзвінкий голосочок хлопчика. Породілля зраділа, почувши голос дитини. А жебрачка, ополоснула народженого водою і, вийнявши з клунка відріз льняного полотна, сповила його.
– Ви напевно, від Бога, бабцю, – промовила Степанія. Та промовчала, лиш попросилася заночувати.
– Я би з радістю, але ж у нас ні їсти нічого, ні вкритися нічим, хіба що на лавці.
Стара добула з клунка хліба, паляниць і різних коржів, усю милостиню, що дали їй люди.
Ой, як тут усього багато! – зраділа Степанія, коли та виклала на стіл своє багатство. – Будьте за хресну моїй дитині, – крізь сльози промовила. Бо все одно ніхто в цьому селі не захоче бідного охрестити, а рідня далеко.
Через тиждень дитину охрестили і справили невеличку гостину. Запросили сусідів, які дивувалися, звідки це у Степки копійчина завелася. Чи не грабує часом її чоловік десь по чужих селах ночами?
Старенька, залишивши трохи грошей, пішла своєю дорогою, пообіцявши через рік повернутися. I справді, вона кожний рік приходила в один і той же час. Приносила гостинців і трохи грошей. Погостювавши декілька днів, ішла собі далі. Так минали роки за роками. Іванко підростав на радість батькам, які у злиденному житті постаріли завчасно. Пас чужу худобу по берегах ріки Мощанки, яка звивалася у заростях лозняку і очерету. Ріка кишіла рибою, і сюди часто навідувались рибалки. Іванко також був спритним рибалкою. Поки худоба напасалася, хлопчина руками ловив рибу.
Додому Іванко часто приносив декілька добрячих щупаків, за що мав похвалу від батьків.
Непомітно збігло шістнадцять років. Хлопець став гарним парубком. Навіть стара поношена одежа не могла затьмарити його вдалої юначої статури. Багацькі дівчата крадькома задивлялися на нього, та полюбити не наважувалися, бо бідняк.
Одного похмурого весняного дня, який почався разом з дощем, селом пішла чутка, що хуторами ходить знову кума Степанії – ота стара жебрачка.
Сім'я чекала на неї, як на свій порятунок, хоч ще далеко було до того дня, коли вона мала переступите поріг їхньої хати.
Вечоріло... Сонце сідало за здоровенні липи, що виднілися далеко за селом. Липи були такі високі та старі, що ніхто в окрузі не пам'ятав, хто їх посадив. Назривати запашного цвіту сходилися жінки з навколишніх сіл. Приїжджали возами, візками і хто чим міг. Дядьки по драбинах вилазили на липи і рубали велике гілля. В повітрі стояв солодкий аромат нектару і гул бджіл. У село в таку пору часто навідувався якийсь аптекар ізі Львова. Він зупинявся у сільського молочаря і купував в людей липовий цвіт. Ось такого літнього вечора поріг знайомої оселі переступила стара жебрачка. Вона була стомлена і чимось стурбована. Іванко з батьком клопотались біля хворої Степанії. Стара покивала головою і промовила:
– Завтра їй буде добре…
На ранок жінка померла.
Проводжали на цвинтар усім селом, бо була роботящою і за своє коротке життя нікого не скривдила, хоч сама горя зачерпнула доволі.
Ще не встигли пом'янути дев'ятим днем небіжку, як на той світ переставився і її чоловік. Іванко плівся за возом, за труною свого батька. Сліз у нього вже не було. За ці дні він змарнів, аж змінився на лиці. I тепер йшов та думав, як йому жити далі.
Сільські жінки, ступаючи крок за кроком за гробом, шкодували Іванка:”I до кого пригорне він свою бідолашну голову?” – бідкалися.
– Він дасть собі раду, бо хресну має, – сказала тітка Явдоха. Хоч і жебрачка, та за пазухою якийсь гріш водиться. Може, й житимуть удвох.
На могилі батьків Іванко залишився наодинці. Всі порозходились, не чекаючи на поминальну вечерю, бо і нічим було пом'янути, окрім молитви, яку прочитали над гробом.
Названа мати підійшла до похресника і промовила, поклавши руку на його схудлі плечі:
– Пора тобі, Іванку, за діло братися. Батьків уже не піднімеш, а жити тобі ще довго. Зроблю я тебе великим лікарем, будеш купатися в розкошах і достатках. Матимеш слуг і великі маєтки. Тільки візьми ось це і закопай під порогом і ніколи не заглядай туди.
Вона вткнула йому в холодні руки якийсь згорток, обв’язаний у вузликах, мотузкою.
– Та як я зможу лікувати, коли я ні читати, ні писати не вмію і на ліках не знаюсь?
– Завтра підеш до Рави, там у багача хвора дитина. Її вже лікували усі знахарі, і ліку для неї не знайшли. Ти берися вилікувати його доньку. Я буду біля тебе і все тобі говоритиму. Ти тільки повторюй за мною. Мене ніхто, окрім тебе, бачити не буде.
Багач обіцяв великі гроші і багато добра тому, хто вилікує єдину доньку. Хоч і чимало лікарів перейшло через його покої, таніхто не зміг вилікувати дівчинку і забрати обіцяну винагороду.
Надворі ледь сіріло, як у високу браму загримав Іванко. На подвір'ї голосно загавкали собаки.
– Кого це несе в таку рань? – невдоволено бубонів слуга. Панночка тільки-но заснула після важких нападів.
Відчинивши важку браму, слуга крикнув:
– Чого тобі тут треба, голодранцю?
– Та я прийшов вилікувати…
Ці слова долетіли до господаря, який походжав подвір'ям.
– Ану, проси його сюди, Йосифе, – нехай заходить – це нічого, що голодранець. Може, він щось зарадить.
В покої, де спала панночка Анна, Іванко увійшов тихенько у супроводі господаря. Покої усі в дзеркальних люстрах і ляльках. Біля великого вікна стояло різьблене ліжко, у якому немов потонула маленька дівчинка. Її майже не було видно із білих перин і подушок, помережених вишиттям.
– Якщо дотримаєтесь моїх порад – дівчина за тиждень одужає, – промовив Іванко. Він твердим і впевненим голосом наказав негайно зварити зілля, приготувати настоянки, поїти ними хвору і не зважати на її болі.
Швидко злинули дні. Хвороба відступала. Панночка бігала і щебетала, неначе недуги й не було, а Іванко вантажив на вози усяке добро. Відтоді по всіх селах і містечках поширювалась чутка про великі здібності бідного сільського юнака.
Поряд із старенькою халупою росла велика камениця. Вдень і вночі возами звозили дерево, камінь, цеглу. Іванка-лікаря навідували пани, запрошували у дорогі візки і привозили до своїх домів. Він лікував тільки багатих, і від того сам безмежно багатів. Що йому було до тих бідняків, які помирали радше з голоду, аніж від хвороб...
Невдовзі Іван взяв собі за жінку Мотрю – одну із жовківських панянок. Весілля гуляли в дорогій ресторації. Другого дня молода пара вже оглядала свій новий розкішний будинок. Мотря була гарною і недурною жінкою. За те мала прихильність односельців і прислуги. А чоловіка вже рідко можна було застати дома. Усім управляла і виховувала маленького Гаврилка сама Мотря. Панич підростав у колі сільських хлопчаків. Залюбки слухав розповіді наймитів, які пасли уже батькову худобу, про свій рід. Гаврилко почуте розповідав батькам, а вони сварили на нього за це, що слухає простих хлопів. Підрісши, Гаврилко навчався в місті і жив у діда. В село лиш повернувся змужнілим юнаком. Якось він проходив біля кузні, що на околиці села. Із старенької будівлі доносилися удари молота. Панич довго стояв на порозі і дивився, як чорний від сажі, з червоним від вогню обличчям коваль клепає леміш.
– Ну чого стовбичиш у дверях? – гукнув на нього дядько Кирило. Підсобив би, он які ручища здоровенні маєш.
– А можна? – запитав зніяковілий юнак.
Молот був важкий, але робота закипіла.
– Діду, годі вже клепати – сідайте пообідати, – почувся дівочий голосочок. – Ой, ви і помічника маєте, а я обіду на двох не збирала.
Дідова онучка Настя накривала маленький, збитий із дощечок закопчений столик. Обід видався смачним. Хлопець краєчком ока зиркав на красуню, милувався нею і серце ціпеніло від її погляду. 3 того дня Гаврилко був частим гостем у коваля, а Настя завжди приносила обід на двох..
Селом від хати до хати повзла чутка про залицяння панича. Дійшла ця чутка до батьків Гаврилка.
– Нізащо! – Кричав, мов той, що навіжений, уже підстаркуватий Іван, – скоріше я помру.
– А ти чого мовчиш? – визвірився він на дружину.
– Ти-ти-ти як... ти чого? – тільки то й вимовила Мотря.
– Та я, я вас всіх прожену, я завтра же вижену тих ковалів із села, – він в люті кричав, поки не впав у істерику, і зліг на цілий тиждень. Коли прийшов до тями, біля ліжка побачив сина, який у смутку просив благословення.
– Ніколи ! – злісно прошепотів старий.
– Тату, а ви згадайте, як були молоді, як вас любили в нашому селі, а тепер он обходять з лайкою.
– Та що мені, синку, до них, вони ніколи не будуть моїми гостями – і баста!
Гаврило покірно погодився з батьком, але ночами все ж учащав до Насті. Молодята, обнявшись, гуляли і милувались нічною тишею.
– Настю, давай втечемо кудись далеко, щоб нас ніхто не знайшов і добре нам буде.
– Не знаю, любий, я боюсь... – Кажуть, що твій батько має нечисту силу і мої батьки нам благословення не дадуть. А я так не хочу – боюся.
– Та звідкіль це ти взяла, дурненька? – заспокоював її юнак.
– Тітка Явдоха сама бачила диво, як ішла якось уночі повз вашу хату. На брамі сиділа стара жебрачка, якої вже давно ніхто не бачив, а поряд неї два чорних ворони люльки курили. Це всі в селі знають, тільки ніхто вголос не говорить. Ось і я боюся. Хоч люблю, та не знаю, як мені бути. А заміж без благословення не піду, краще довіку дівуватиму.
Моросив дощ і вітер пробивався аж за пазуху жупана. Кучер щосили гнав коней. У кареті сидів, приголомшений своєю невдачею, вже не лікар Іван. Сьогодні він не зміг вилікувати хворого. Не зміг знайти для нього ліку і наставниця його кудись поділася. Нікому підказати, як лікувати. Від дощу дорогу розвезло, під копитами чувся цявкіт болота. Близилось до півночі. Вже б давно пора приїхати, а дорозі, здавалось, не було кінця.
– Ти куди це їдеш? – перепитав кучера лікар.
– Я й сам не знаю пане, мабуть, заблукали. Скільки їжджу, а ще такого не траплялося, – шморгнув носом кучер.
– Ось там, збоку, якийсь каганець горить. Їдь туди, може, нам скажуть, куди ми заїхали, – мовив пан.
– Мабуть, корчма якась, – відповів кучер.
Лікар вийшов з карети.
– Ти, Федоре, посидь, а я піду чарчину вип'ю, бо промерз геть увесь, за одно і дорогу розпитаю.
Двері до корчми були напівпричинені. Іван пихнув їх ногою і ввійшов у середину. Було моторошно тихо. Пахло сирістю і цвіллю. За столом сиділа стара жебрачка, а поряд з нею два чорних дебелих ворони. Стара, побачивши Івана, протягнула хриплим голосом.
– Я вже на тебе зачекалася, лікарю... Пора вже… пора...
Лікувати ти вже не зможеш. їдь додому, передавай усе своєму синові і приходь до мене.
Іван від несподіванки вискочив на ганок, біля якого уже зачекалася на свого господаря охолоджена карета.
– Я вже знаю, куди нам їхати, – залепетав з радості кучер, побачивши свого пана. Лікар сів у карету і гукнув:
– Поганяй!
Невдовзі в'їхали на подвір'я.
У світлицях було темно. Всі спали. Тільки біля конюшні миготів вогник, якого засвітив конюх. На псарні вили собаки.
– На щось лихе, – подумав Федір.
Пане лікарю, ми уже приїхали – впівголоса промовив кучер і потряс легенько за плече, думаючи, що той заснув.
– Федоре, відведи мене в світлицю, хриплим голосом попросив господар. – Щось я нездужаю.
– Набрався хмільного за той час, як я чекав під корчмою, – подумав Федір і мовчки зваливши на себе пана, поніс у покої.
На ранок Іван прокинувся у гарячці і шепотів:
– Мотре, ой Мотре, де ти? Чуєш, я помираю? Мотре !
До ліжка підійшов стривожений син.
– Мама вчора до діда поїхали, не дочекавшись вас.
– Синку! Я помираю.
– Та що ви такі нісенітниці розказуєте, вчора либонь напевно, перебрали міру.
– Ні, Гавриле. Допоможи мені, дай свою руку – забери від мене мої муки. Ти станеш лікувати так, як я, тільки забери це все від мене. – Хочу без муки померти. Синку, підійди.
– Ні, батьку мені вашого не потрібно. Забирайте усе з собою.
– Тоді поклич кого-небудь, дуже прошу тебе.
Він стогнав і кидався у гарячці, плакав і сміявся, щось викрикав. У тяжких муках пройшов день. Він просив смерті, та щось не давало йому померти. Гаврило наказав кучерові їхати до Жовкви за матір'ю, та на конюшні раптом послабли коні.
Вечір тягнувся довго, у криках і стогонах. Господар порвав геть усе, що було у ліжку. Слуги порозбігалися. Ніхто не знав, що твориться в маєтку.
На весь дім залишився один Гаврило. Він тинявся по світлицях, бо яке там спання, коли таке в хаті чиниться. Йому було душно,і він, набивши люльку тютюном, вийшов на свіже повітря.
Надворі було зоряно, місяць здавався величезною динею. Тиша. Лишень десь далеко в селі закричала сова, яка жила під дахом старенької кузні. Гаврило сперся до воза, який чомусь посеред двору, де йому не слід було стояти, і завмер.
Під вікном сиділи два ворони. Вони тихенько через вікно заглядали у світлицю.
– Ну що, помер? – запитав один.
– Ще ні, – відповів другий.
Через декілька хвилин перший знову запитав.
– Ну що, помер?
– Помер, – прошепотів другий.
– Тоді пішли.
Гаврило присів біля воза і заціпеніло дивився, як сатана виніс батька з хати і розтанув у темряві.
Він вийняв з рота уже давно погаслу люльку і стрімголов помчав у хату.
Підбігши до ліжка, син побачив, що батько лежить, як і лежав. Та кинувши оком, ще раз здивовано замислився: "Так-так, – щойно батько лежав у порваній білизні, яку рвав на собі від болю, а тепер на ньому чиста, цілісінька." Він взяв у руки лампу і підійшов ближче до ліжка. Сумніву не було – це не батько, хоч і дуже схожий. У подушках лежав біс.
У хлопця майнула думка: спалю.
І він, як ошпарений, побіг на конюшню, де біля дверей стояла велика бочка з гасом. По дорозі хлопець захопив коло криниці цебрик, з якого напували коней. Зачерпнув гасу і побіг у дім.
На ганку Гаврило спіткнувся і впав. Він піднявся, схопив на піврозлитий цебрик, але перед ним двері були зачинені. "Ать, нечиста, недовго тобі панувати", – і він рештки гасу жбурнув у вікно світлиці і підпалив.
Раптом небо прорізала сліпуча блискавка. Стало так ясно, що можна було у траві голку відшукати. А гримнуло так, що земля здригнулася. Звідки не візьмись, дмухнув сильний вітер. Він зривав з хат пошиття, вивертав дерева, тручав плоти. Люди повибігали з хат, усім було страшно.
– Ой, дивіться, Іванів маєток горить, – кричали перелякані односельці. Та гасити ніхто не наважувався.
Над садибою, наче гаряче веретено, крутився стовп полум'я і диму.
Під ранок, коли ще сонце не виглянуло з-за Чорного лісу, люди почали сходитися на згарище. Біля криниці лежав непритомний Гаврило. Він був обдряпаний і побитий, наче по ньому цілу ніч возами їздили. У дворі, окрім криниці нічого не залишилося. Коні і худоба разом з будівлями пішли за вітром. Кучер Йосип підняв Гаврила, хлюпнув на нього водою.
Отямившись, Гаврило розповів кучерові, що з ним сталося і як він вигнав біса з хати.
– Не шкодую, що все пропало – зате душа моя чиста. – Він глянув у натовп людей і побачив серед них Настю. Хлопець без вагань узяв її за руку і запитав:
– Ну що, тепер підеш за мене, люба моя?
– Нам, видно, судилося бути в парі, – із сльозами на очах відповіла дівчина.
На любов та злагоду батьки дали благословення.
Після весілля Гаврило із Настею поїхали до діда, що самотньо жив у Жовкві.
Місце, де була колись садиба, люди обходять стороною. Воно заросло бур'яном. По ночах там блукає стара жебрачка і шукає перев'язаний мотузкою згорток, щоб занапастити ще якусь душу.
У димарі загудів вітер, і в мене від страху побігли мурашки по плечах.
– А з тих лип, що за селом, цвіту ніхто і по сьогодні не рве. Кажуть, що там Івана знайшли, який покінчив життя самогубством. I захоронили його між липами.
Коли дід закінчив розповідати, в хаті запанувала глибока тиша, тільки було чути цокання великого годинника на стіні.
– Ой, і засиділися ми сьогодні! – промовила тітка Марія. Її голос наче розбудив усіх присутніх. Дядина, втомлена домашніми справами, задрімала. За вікнами висвистував парубійко-вітер. Він замітав останні сліди, нагортав великі кучугури снігу під самісінькі вікна. Хлопці і дівчата нехотячи залишали нагріту хату, щоб завтра знову прийти на вечорниці.
Коментарі