В той вечір Федір відчинив невеличку хвіртку високої бетонної огорожі, за якою мовчазно поринув у свій глибокий сон цвинтар. Хрести і фігури злилися в одну сіру масу. По снігу, який рипотів під ногами, виднілися помережані стежинки. Вони розбігалися поміж хрестами, нагадуючи, що живі пам'ятають про мертвих. 3 села доносився гавкіт собак, іржання коней та невиразні вигуки молоді. Село вирувало своїм святковим життям. Різдво сходило на грішну землю. Люди веселилися, забувши про усі життєві негаразди. Раділи, що попри все, слава Богу, є хліб і до хліба. Десь зовсім поруч, наче з розв'язаного мішка, на волю вирвалось: "Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся, ой радуйся, земле…” ”Син Бо-жий на-ро-див-ся," – підхопили жіночі голоси…
Вони зналися ще із шкільної парти, бо разом щоднини долали нелегкі кілометри сільських доріг. Друзями їх важко було назвати, але приятелями таки були.
Кожен з них хотів бути лідером. Навіть до однієї дівчини залицялися. Але це були юнацькі роки і хлопці суперниками себе не вважали.
Федір – високий, стрункий, гарячкуватий парубок. Казали, якщо в компанії є Федір, то бійки не оминути. Дівчата зиркали в його сторону, і жодна не відмовила б хлопцеві у залицянні. Тільки він признавався Олені, що не байдужий до її бездонних голубих очей, і довгої коси, яка звивалась за плечима вродливої юнки. Дівчина дзвінко сміялася, називаючи його вітрогоном.
Сильвестр, навпаки, намагався, як тільки траплялася нагода, усамітнюватися. Його цікавило мистецтво, та и сам парубок міг з одного погляду перенести на папір чарівне обличчя дівчини чи окраєць пейзажу…
Тієї неділі Федір не мав жодного наміру іти до церкви. Надворі дощила осінь. Холодний вітер, здавалося, підбирався з усіх сторін до дерев'яної будівлі. Він шарпав її, наче хотів сховатися від надокучливого дощу.
– Ще трохи полежу, натягуючи на себе теплу ковдру, – подумав той. Коли глянув на двері – на порозі стояв Сильвестр.
– Ти що тут робиш? Адже ти давно помер! - хотів запитати, але все тіло здерев'яніло, тільки очі дивилися вбік Сильвестра, який мовчки протягував Федору своє драпове пальто, в якому ходив на Службу Божу навіть тоді, як потреби одягатися не було.
– На, піди, помолися за мене…
Чоловік на мить зупинив свій невпевнений крок, прислухався до колядки, усміхнувшись, насторожено попрямував у глибину цвинтаря. Він неквапно пробирався по протоптаних стежечках, де одна ненароком зливалася з іншою, обминаючи перед собою могили. На дзвіниці несподівано закричала сова. Від непередбаченого галасу Федору здалося, що у жилах застигла кров. Холодний піт мурашками покотився по плечах.
– От нечиста! – не встиг оговтатись, як майже з-під самісіньких ніг випурхнула якась птаха і, не орієнтуючись у темноті, навмання полетіла від небезпеки...
– Федоре, ось уже два роки, як я не можу залишити цю землю. Ти єдиний, – хто не кинув грудку землі на мою домовину. I тому я можу розмовляти з тобою через сни. Хочу просити тебе помолитися на моїй могилі за всі скоєні мною гріхи і запалити свічку опівночі на Різдво Христове… Я змучився, а вони мене не впускають. Прости мене і виконай мою просьбу. Чуєш? На Різдво... на Різдво... на Різдво…
Звістку про смерть Сильвестра, наче сорока на хвості, ще з ранку принесла сусідка Меланія.
– Федьку, ти не чув, Сильва Марійчин помер, ще вчора ввечері біля самої клуні із оберемком паші. Ніс корівчині їсти на ніч. Так і не доніс бідолашний, впав навзнак. Кажуть, що у саме серце якась “тромба” зайшла, чи що. А добрим чоловіком був для Марії, жаль тільки діточок не нажили…
Федір уже не чув, що тріскотіла Меланія. 3 його грудей наче викотився величезний камінь.
– Таки дочекався, це за гріхи свої маєш, – випалив, усміхаючись у сивий вус. Та ні, Господи, що я кажу… Прости його, грішника.
Ворогами вони стали відтоді, як Сильві приглянулася Марійка. Вона приїхала із Федором після його демобілізації з війська. Східнячка, так назвали її в селі, зразу влаштувалась у шкільну бібліотеку і винайняла житло у тітки Насті, яка мешкала неподалік школи. Селом пішла чутка про скоре весілля Федора і Марійки, бо вже хтось рознюхав, що молодята занесли заяву в сільську Раду.
Весною, після посту, і весілля планували відгуляти. Хлопець уявляв, як поведе молоду дружину у білій фаті розквітлим черешневим садом. Вони втечуть від заздрісних очей і довго блукатимуть у п'янкій пелюстковій заметілі… Дівчина назавжди стане для нього отою єдиною стрункою черешенькою у його квітучому саду. Та не судилося здійснитися його мріям. По селі змійкою повилася плітка, що Сильвестр часто навідується до Східнячки. Хтось бачив, як вона позувала в непристойному вигляді і навіть цілувалася з ним. Та шила в мішку не втаїш усе тайне колись та стане явним. Тим більше у селі, де за версту видно, як на долоні.
Ця новина донеслась і до Федорових батьків, які уже повним ходом готувалися до весілля.
На старого Юхима наче відро окропу вилили. Він, не промовивши ні слова, стиснув зашкарублі кулаки і присів на призьбі. Соломія заспокоїла чоловіка: може, воно і на краще, Олена он сохне за ним, навіщо йому чужинка…
Федір майже наосліп наближався до заданої цілі. Цвинтар за тих два роки прихистив багато односельців, навіть тих, що давно покинули свої домівки і жили у великих містах. На вічний спочинок приходять туди, де народилися.
У задумі він не зчувся, як спіткнувся і розтягнувся на чиїйсь могилі.
Ту бійку Федір пам'ятає смутно. Прийшов до тями лишень в залі суду, коли присудили п'ять років ув’язнення.
Вернувся з далеких країв у порожню хату. Батьки чи то від гризоти, чи від старості відійшли у кращі світи. Так і живе у самотності в старенькій обшарпаній часом хатині…
Ой, що це зі мною? Де я? Неборака підвівся, обтрусив з себе сніг, витягнув з кишені запальничку, присвітив на здерев'янілій від холоду руці годинника. Стрілки наближались до півночі. Федір намацав в кишені свічку і підійшов до Сильвестрової могили, яка зустріла моторошним подихом холодного каменю. Нічний гість присів біля пам'ятника, рукавом засмальцьованого плаща згорнув сніг з надгробка і викрисавши з запальнички вогню, запалив воскову свічку. Над маленьким вогником спершу зігрів свої неслухняні руки, потім потер їх і поклав на груди хрест. У своїй молитві він просив у Господа і за Сильвестра, щоб душа його очистилась і пішла своєю дорогою у вічність.
Свічка гасла, хоч вітер десь сховався і дрімав, чекаючи ранку. І коли Федір її запалив втретє – над гробом закружляв сніг. Переляканий чоловік глянув уверх. Над ним в сніговій куряві стояв небіжчик. Він схвально кивнув головою і, ніби прощаючись, розчинився у темряві...
3 тих пір Федір не бачить у своїх тривожних снах колишнього приятеля.
Коментарі