Було близько опівночі. Над низькими дахами сонної Немори плавно розсіювалося світіння гумігутового місяця, ніжно співали абрикосові зірки, вчувалося бриніння сп’янілої цикади... Здавалося, все містечко потонуло в тому льняному тумані, що його насилала висока фігура пані Скляренко. Дивовижною була жінкою, за весь час роботи вихователем ніколи не промовила і слова, але тримала в страху цілий пансіон Арадна. Пильний погляд василькових очей й нахмурене чоло, ідеально пряма спина, довгі пальці та тверда, впевнена ходьба. Вона завжди вимагала від своїх учениць дві речі – акуратність в рухах і мовленні та дисципліна. Як заступник директора, пані Скляренко вважала це своїм святим обов’язком, тому тишину в Арадні можна було «пробувати на смак». От і зараз, її колючий вираз обличчя виражав найвищу степінь злості, ще б пак, так вивести з себе пані Скляренко могла тільки одна особа – Вітрана. Якби не її надзвичайний талант і феноменальна пам'ять, вона б уже давно була виключена з пансіону для обдарованих дівчат. Варто додати, що причиною її перебування тут була ще й тітка-директор, яка завжди покривала всі витівки непосидючої Вітрани, але це вже нікому не важливі деталі. Так ось, саме зараз вона намагалася не заледеніти від холодного погляду пані Скляренко й водночас проникнути в сни жителів Немори.
– Ну, пані Скляренко, я ж вам уже всоте пояснюю, я взагалі ніяк не причетна до потопу на 3 поверсі, це все експерименти Варни! – жалібним голосом мовила Вітрана. – А карти пані Гамули розсипалися від часу, мені здається вони були намальовані ще раніше за Чумацький Шлях, зображений на них. От чому ви мені не вірите?
Відчувши як температура навколо неї понизилася на декілька градусів, юна винуватиця смиренно замовкла, від гріха подальше, й зосередилася на своєму завданні. Проникати в думки людей й володіти їхньою свідомістю – було дуже рідкісним талантом, але зараз Вітрана більше б тішилася вмінню підчиняти сонячне світло, як це робила Злата, чи ставати невидимою як Дімія, або ж притягувати предмети як Верея. В Арадні вона єдина вміла читати думки, гіпнотизувати й змушувати людей робити те, що вона скаже. Звісно, останнє було суворо заборонене й не діяло на вчителів, як вияснила Вітрана на 4 курсі, проте інші учениці завжди боялися стати її піддослідними кроликами. Тому й оминали дівчину, доки на 3 році навчання до неї раптом не заговорила найтихіша дівчинка курсу, згодом її найкраща подруга Марфа.
Поки Вітрана, закривши очі, подорожувала чиїмись снами, пані Скляренко пильно вдивлялася на темну полосу неба й злегка посміхалася своїм думкам. Вона вже встигла запримітити худу постать директорки, яка зараз спускалася до них з висоти після чергового нічного чергування.
– Тренуєтеся? – м’яко пролунав голос пані Кахній.
– Тітко-о-о-о! – відразу ж розплющила очі Вітрана і, широко усміхнувшись, подалася вперед.
– Привіт, люба, – обійнявши племінницю, промовила пані Кахній з легкою усмішкою на обличчі, радше від незадоволеності своєї заступниці, ніж від гучного привітання Вітрани. – Я щойно закінчила обхід й вирішила подивитися на твої успіхи. Думаю на сьогодні досить, а то Марфа вже й не знає куди ховатися від нашої пані Ягнич доки чекає тебе. Я ваші прізвища на звітах бачу частіше, ніж ваші обличчя. На добраніч, Вітрано.
– Добраніч, пані директорко, – весело мовила дівчина. – Доброї ночі, пані Скляренко.
Легкий кивок голови пані Скляренко і ось Вітрана уже матеріалізувалася у головний хол пансіону, де й домовилася зустрітися з Марфою. Чергова витівка сама себе не виконає, знаєте, та й щось давно пані Ягнич на неї не кричала. Такою любов’ю як між нею та головною надзирачкою Арадни, навіть Ромео й Джульєтта не могли похвалитися.
Після відходу Вітрани, лице пані Кахній відразу ж стало серйозним й замисленим, на високо зібране у хитромудру зачіску біляве волосся й квадратні окуляри в опаловій оправі впала тінь важкої турботи. Здавалося, що перебування поряд з племінницею давало їй стимул усміхатися, як тільки ж вона зникала – директорка Арадни ставала сумною. Проте цієї ночі був ще й інший привід для такого настрою.
– Я думаю ти вже бачила, що керани повернулися. Останній раз їх бачили поблизу пасовищ Немори, коли Амелфа була директоркою. Леда, треба готуватися до її повернення і… я напишу Колояру листа, все ж таки він заслуговує знати правду.
Леда Скляренко тільки скрушно похитала головою, уважно вдивляючись в тонкі постаті керанів. Ці химерні створіння, з 2 парами астенічних очей, довгими вухами і висушеними тілами, покритими брунатною шерстю, завжди навіювали на неї сум. Зрештою, хто б був радий бачити передвісників крові поблизу свого житла…
Коментарі
Я дуже рада!!!
Дуже дякую! Так приємно
Дуже дякую! Так приємно читати такі позитивні коментарі
Дякую за Ваш коментар, обов'язково візьму до уваги!
Дуже дякую!
Дякую за Ваш коментар, обов'язково прийму до уваги ваше зауваження.