У маленькому карпатському селі, захованому між горами та смереками, жив хлопчик на ім’я Марко. Він дуже любив Різдво, але цього року свято здавалося йому іншим — тихішим і сумнішим. Тато був далеко, мама багато працювала, а в хаті панувала незвична тиша.
У Святвечір Марко вийшов надвір. Сніг м’яко скрипів під ногами, а небо було таке чисте, що здавалося — до зірок можна дотягнутися рукою. Хлопчик подивився вгору й прошепотів:
— Якби ж знати, що Різдво справді приносить диво…
Раптом одна зірка спалахнула яскравіше за інші й… повільно почала спускатися. Марко завмер. Зірка опустилася просто на подвір’я й перетворилася на маленьке світле створіння, схоже на клубочок світла.
— Не бійся, — лагідно сказала вона. — Я Різдвяна Зірка. Я приходжу туди, де люди майже втратили надію.
— А яке диво ти можеш зробити? — тихо спитав Марко.
— Я не виконую бажання, — усміхнулася Зірка. — Я нагадую людям, що світло вже є в їхньому серці.
Вона торкнулася грудей хлопчика, і Марко відчув тепло — не як від вогню, а як від обіймів. Він раптом згадав усі добрі миті: як тато колись ніс його на плечах колядувати, як мама сміялася, замішуючи кутю, як сусіди ділилися хлібом.
— Ти вже маєш диво, — сказала Зірка. — Бережи його й поділися з іншими.
І з цими словами вона знову стала зіркою та повернулася на небо.
Марко зайшов у хату з усмішкою. Він обійняв маму, запалив свічку на столі й заспівав колядку — тихо, але щиро. І раптом хата наповнилася теплом, ніби Різдво повернулося на своє місце.
А далеко на небі одна зірка світила трохи яскравіше, ніж інші.
Коментарі