На конкурс Міжнародного фестивалю «Рекітське сузір'я – 2021» у номінації «Проза»
Не дочекавшись відповіді матері, Вітрана впевнено занурилася в її свідомість. Повільними кроками юна чаклунка щораз більше заходила в темну меандру минулого Амелфи. Перед очима поставали тисячі картинок, довгі нитки спогадів спліталися воєдино, показуючи найпотаємніші спогади. Найпершим вона побачила суперечку двох дівчат, вбраних в однакові червоні сукні, в яких впізнала тітку Лідію і власну матір:
– Амелфо, ти ж не злишся? – тихим голосом запитала ще молода Лідія Кахній, гостре лице якої зараз виражало найвищу степінь схвильованості.
– Чи злюся я? – гостро відповіла Амелфа, стоячи спиною до молодшої сестри. – Ну що ти, як я можу злитися. Радість то яка! Відразу дві майбутні хранительки, та ще й з однієї сім'ї! Ну, сестричко, як графік складати будемо?!
– Амелфо, квітка сама так захотіла. Ти ж знаєш краще за всіх, її воля таємнича і незрозуміла. Я невинна…
Наступна сцена показала Вітрані все ще молоду матір в бібліотеці пансіону, оточену височезною стіною старих запилюжених книг. Вогонь в темних смарагдових очах, після тої сварки з молодшою сестрою, розгорівся не на жарт, тому майбутня хранителька енергійно гортала старі фоліанти, шукаючи відповідь на своє запитання.
А ось перед очима дівчини постали великі різьблені двері кімнати Вієто, де знаходилося основне джерело життя всіх чаклунок Арадни – священна квітка. Туди могла заходити тільки директорка, водночас і хранителька Лотосу. І саме в ці двері зайшла вже доросла Амелфа Кахній, перш ніж Вітрана перемістилася в інший спогад.
Тут вона побачила величезний стіл посеред кабінету матері, на той час директорки пансіону, завалений все можливими магічними пристроями і дзвенячими амулетами в дивних кольорових опереннях. Над однією з таких чудо-штуковин схилилася темна голова Амелфи, шепочучи дивні формули. Позаду стояла висока постать Колояра. Враз з дзеркал полилося дивне фіолетове світло. А слідом з обличчя чаклунки зникло невелике суцвіття, залишивши після себе шрам біля лівого ока. Пролунав задоволений сміх Амелфи і тихий приглушений голос батька Вітрани, за вікном стурбовано змахувала довгими крилами золотиста крешана.
Останньою сценою стало прощання Амелфи з маленькою донькою, на руці якої виднілася блискуча чорна фенічка – знак непослуху матері, яка, порушивши всі правила, піддала юну Вітрану темному прокляттю. За вітражним вікном розгулював протяжний осінній вітер, де-не-де виднілися яскраві спалахи нічних «лампочок»…
Тим часом Марфа, поставивши на ноги увесь пансіон, направлялася у західне крило Арадни, де знаходилась кімната Мандрівників у часі. Переконавшись, що ніхто не бачить, дівчина хутко зайшла в просторий кабінет, заповнений тисячами найрізноманітніших годинників. Над кожним висів короткий опис, написаний незрозумілими для Марфи буквами. Вона ж, чітко виконуючи дані їй настанови, впевнено доторкнулася 17-го п'ятикутного годинника і, прошепотівши химерну комбінацію звуків, зникла. Відразу ж після неї, з темної лабораторії поблизу, зникла і темна фігура в довгому плащі.
У кабінеті директорки Колояр Яровий уважно читав коротку записку, віддану йому пані Кахній, вдивляючись в знайомий дрібний почерк та гострі літери. Після, різко підвівши погляд на бліду директорку, чиє лице зараз зливалося з кольором волосся, різко піднявся із зручного крісла і, кинувши в ледь тліючий камін червоний шматок паперу, покинув кабінет. Двері так і залишилися прочиненими, впускаючи, в і без того холодну кімнату, морозяний вітер.
Коментарі
))
Дякую!!!
Велике спасибі!
Щасти!