Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (3 голосів)

Мені було лише шість років. Як і усі рекітські хлопчаки любив взимку кататися на санях, бавитися у сніжки, спостерігати за пташками. Але найбільше хотілося купити глиняного свистка-півника про що не один раз і не два благав матусю. Щоправда, вона уже давно погодилася, навіть казала що відклала на це ганчір’я. Єдине – треба було дочекатися весни, коли приїде у село на возі гончар, привезе на ньому різний крам і омріяні мною свистки-когутики.

Майже щодня я виглядав весну через невелике віконечко нашої крихітної хатинки, але вона не поспішала приходити. Аж тут раптом, із гори Кичери під церкву, побігли невеличкі струмки, появилися острівки на протилежному боці, ласкаво усміхнулося сонечко зігріваючи землю.

Над садом цвірінькотіло птаство, шукаючи собі смачну поживу. Моя невтомна матуся, як завжди навесні, поралася га грядці висівала на розсаду капусту і бур’яки. Аби я часом не наробив якоїсь шкоди мусив знаходитися біля неї.

Та хіба міг я з цим змиритися? Звичайно-ні! Як тільки відвернулася в інший бік матуся, мерщій заскочив у пивницю і захопивши клунок із ганчір’ям щосили біг вузькою стежинкою що петляла понад цвинтарем. Навіть і не помітив як добіг до церкви, а далі через місток – від нього до гончарської підводи рукою подати. Підбігаю. Дарма, що тут жінок і дітей зібралося чимало, гончар-продавець побачивши мене запитав:

– Що ти хочеш у мене купити, дітваче?

– Когутика, – відповідаю.

– Добре, але у мене тих когутиків, знаєш скільки, вибирай найкращого.

Мені впав у око когутик із червоним гребінцем і золотаво-білими крильцями.

– Добре, бери, зваживши ганчір’я – cказав продавець.

Це був найщасливіший день, бо тепер маю свого когутика і можу свистіти ним скільки хочу. Радісний і веселий повертався додому і свистів півником так, що аж гори здригалися. Саме у цей час зі школи поерталися кичерянські школярики, а із ними і сусідський Василь, прізвище у нього було також Тарчинець, доводився родичом. Свого свистка він ніколи не мав, попросив мого, казав що лише один раз свисне і віддасть. Вихопивши когутика із моїх рук, Василь почав втікати. Звісно, що я був не в силах його догнати. Від такого відчаю гірко заплакав і мерщій побіг до матусі аби знайти розраду.

Мама навіть не дослухавши мою розповідь про вкраденого когутика мовила:

– Так тобі і треба, бо не сидиш біля мене а лише вулицями мандруєш. А де ти взяв когутика? – поцікавилася ненька.

Діватися було нікуди чесно розповів все як і було. І тут матуся змилостивилася:

– Будеш мене слухати, куплю тобі нового когутика ще май файного, постеливши ряднину під сливою, сказала тут сидіти і нікуди не ходити, а сама тим часом пішла щось приготувати їсти. Та де там до сидіння? Тільки й думок було, як у Василя відібрати свого когутика, яким він певно тішиться, свистить, вихваляться дружкам, які вигнали худобину на пасовище в урочище ”Тюховий”.

Не дового думаючи я зірвався із місця і крадькома понад хатою і стайнею, аби не помітила матуся вибіг на стежку між сусідніми хатами і навіть не помітив як уже був над селом в урочищі “Млака”.

Через невеликий час примчався до кичерянських пастушків у “Тюховому”, серед них побачив і мого кривдника Василя Тарчинця, який витягнувши мого когутика із своєї кишені “видавав” такі пташині трелі що тільки заслухатися можна було.

Рішуче наблизився до нього і кажу:

– Віддай мого когутика!

– Щось заспівай, затанцюй, тоді віддам.

Сестра Марія та наш двоюрідний брат Михайло Маркович збагнули що і до чого, бо я випрошував свого когутика із плачем.

Підступившись до Василя запитували:

– Навіщо над малим дітваком знущаєшся, хіба не бачиш як він уже не плаче, а ридає, а ти бещеснику радієш?!

– Віддай дитині забавку, нехай тішиться і не плаче, бо не будемо твою ви брикливу корову завертати, ягнят стерегти, давати списувати домашні завдання і контрольні уроки, бо ти добре знаєш, що є неуком клятим. Як не дивно, але Василь, не довго думаючи, витягнув із кишені когутика і з гонором, віддаючи безцінний скарб сказав:

– Забирай, мені за ним не жаль, куплю собі май ліпшого, може і пістолет стрийко із Мукачева привезе…

Забравши когутика я видерся на невелику смерічку, сів на гіляку і немов постовий міліціонер почав подавати свистки. Напевно довго сидів би тут, але почав накрапати дощ. Сестра Марія зі своїм двоюрідним братиком Михайлом і складниковою Гафійкою розпалили багаття і покликали мене аби погрітися.

Підставляючи рученята і ноги ближче до вогню не міг натішитися цим дивовижним чудом. Трохи підсохли сорочина і штанята промочені густими росянами травами і мокрими гілками. Не життя – а рай. Мені захотілося тут побути довше. На це погодилася і моя сестричка Марія, яка разом із кичерянськими пастушками погнала худобину на водопій. Пообіцяла після цього мене забрати. Залишившись біля вогнища я підкладав у нього хмизу і гілки. Скоро це все набридло – ліг на траву-мураву біля вогниша і заснув. Ніхто не розбудив мене, бо пастушки захоплені розмовами пігнали худобину додому.

Проснувся я від холоду, тоді коли згас вогонь, глянув, а навколо темрява непроглядна. Думаю, все – з'їдять мене голодні вовки, або медведі, роздеруть на шматки злющі кабани-іклани. Навкруги темінь. Від такої безпорадності і відчаю гірко заридав. Ступив пару кроків, але зачепившись за якусь гіляку впав у рів і ледь-ледь з нього викарабкався. Стою і ридаю. Тут враз на протилежному боці до мене обізвалася жінка:

– Що сталося з тобою скотарю, корову чи вівці загубив?

– Не знаю куди йти додому, – відповідаю.

– Іди сюди до мене, туй долі, перейдеш через потік, над ним побачиш мою невеличку хатинку у якій живу.

– Ти чуєш мене?

– Чую, чую, – відповів я притихшим від переляку голосом і побіг вниз.

Не біда, що кілька разів довелося падати на мокру траву. Продираючись через густу хащу наблизився до потічка, дорогу до якого перегородила повалена буревієм смерека. Чіпляючись за її гілки я крок за кроком наближався до протилежного берега, відгукуючись щоразу на магічне слово моєї рятівниці:

– Де ти?

– Я тут, тут, уже іду.

Через якийсь час я був уже біля хатинки-зимівки у якій всеньке літо до глибокої осені господарювала Соляникова Анна, вона тут тримала худобину, випасала її, жила у маленькій кімнатці до якої припровадила і мене. На столі світив каганець, але у хатині було тепло, пахло гарячим теплим хлібом який щойо із печі достала господиня і наливши у велике горнятко теплого, щойно видоєного молока пригощала мене, потім зняла з мене верхній одяг, який до самої нитки був мокрий хоч викручуй його і повісила на жердину.

– Залізай на піч грійся, бо тремтиш весь і зубами клацаєш. Вона завила мене у якесь ганчір’я, добре що сухе було і я швидко зігрівся, а потім поцікавився у неї чи зайде за мною тато.

– Зайде, він тут десь недалеко, ходить із рушницею, ліс оглядає, як і належиться лісникові, звірів боронить, коли закінчить обхід забере тебе додому.

Від таких заспокійливих переконань і нічних мандрів я швидко заснув. Напевно спав би цілу ніч і день, якби перед світанком не навідався сюди наш сусід Іван.

– Вставай легіню, тебе ми цілісіньку нічку шукаємо, мати сльозами заливається, місця собі не знаходить…

На дущі було моторошно і лячно. Напевно від того що вся ця історія зі мною не пройде так спокійно.

В голові роїлись невеселі думки, що висіче мене прутом за такі прокази мама. Та вийшло навпаки – жодного докору не було в її голосі, тільки сльози, мов град, котилися по її лицю… Мовчав і батько. Напевно обоє були раді, що знайшовся їх скотарик. Тепер за ним вони будуть дивитися пильніше.

Багато десятиліть сплило із того часу, давно на цьому світі немає тих людей, які врятували моє життя. Дякую вам за виявлену любов до мене і те, що попри всі негаразди, які і клись, долаю важкі, невідані стежини фізичного, духовного і творчого життя.

Василь ТАРЧИНЕЦЬ.

Коментарі  

shturman-inter
+2 #1 shturman-inter 06.11.2019, 17:06
Добре, що знайшовся пастушок. Хто знає якби було по іншому.

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

brat yrko tato

106 років прослужили ми у війську!

Василь Тарчинець
10 червня 2021

Напевно на Закарпатті, а може й Україні не знайдеться сім'я у якій би чоловіки прослужили у...

Оплакування

Маркіян Лехман
08 червня 2021

(Невигадана історія)

На околиці міста, у парковій смузі росте білокора красуня береза, висока,...

Понеділок 1941 року

Софія Сорока
02 червня 2021

Війна – найстрашніша річ! Вона приносить розруху, голод, смерть, насміхаючись грається людськими...

Життєвий план

Софія Сорока
02 червня 2021

Кожна людина робить «свій» план на реалізацію свого життєвого шляху. План на життя це пазли мрій...

krajina talantiv

Щo є найважчим у моїй роботі?

Василь Тарчинець
27 травня 2021

Слово головному редактору журналу
Василю ТАРЧИНЦЮ

Напевно багато читачів скажуть, що це вичитати...