Андрійкові виповнилося три рочки. Та енергії в ньому стільки, як у всіх атомних електростанціях світу, разом узятих. Не те що хвилинки – секунди не міг без руху. Сидіти і спокійно гратися численними іграшками було не для нього. Він мав кудись нестримно летіти, стрибати, бігти, щось трощити, ламати, перевертати, у щось гриміти, стукати, малювати, дерти і т. д. і т. п. Ми не раз сердечно вибачалися перед сусідами поверхом нижче за шум, який він постійно здіймав.
За це мати тільки лагідно покрикувала на нього.
Зате я інколи не мав сил стерпіти і після неодноразових зауважень йшов до нього і смикав за волосся або долонькою давав понижче спинки. Він починав плакати. Але не так, легко плакати, а невтішно ридати-завивати, аж тільце смикалося. Крізь рясні сльози дивився на мене так жалібно і беззахисно, що серце моє завмирало. Та я тримався. Мужньо і незламно Хотів був суворим батьком і справедливим.
Але перед кого героєм прагнув виглядати? Перед янголятком-дитинкою? Ненька ж (бо серце її – не камінь) одразу бігла приголублювати його, цілувати і заспокоювати.
Хоч і моє, батьківське серце, не було спокійним, але я тримався і на його плачі-сльози не давався. В той же час і мені було гірко, що дитина зростатиме у нелюбові до занадто суворого тата, та інакше я не міг. У мені жило моє дитинство, що слово батька-матері – закон.
…Малий завше ночував у окремій кімнаті.
Тої ночі він крутився і зітхав. Я раз за разом звично покрикував на нього: «Чш-ш-ш… Спи-и!» Але Андрійко на мить замовкав, а потім знову починав зітхати-рюмсати.
Раптом чую: вилазить зі свого ліжечка і у напівтемряві чепеляє до нашого з дружиною ліжка. Минувши сплячу маму, нечекано для мене лягає не їй, завжди люблячій і всепрощаючій, а мені на груди, обіймає за шию і шепоче: «Погано, погано…» Від несподіванки у мене аж сльози на очах: «Як? Чому саме до мене? Адже я часом до нього занадто суворий…»
Миттю ми піднялися, увімкнули світло, зміряли температуру. Підвищена. Мати, яка була за домашнього самоучку-дохтора, почала лікувати дитя. З допомогою офіційної і народної медицини, а також набутого досвіду, бо вже другу дитину ростила.
Скоро маленький заснув у пресолодких і лікувальних обіймах найріднішої.
Я ж заснути не міг. Тихо-тихо гризла совість – невмирущий страж людської душі: «Справді, чому я інколи такий невитриманий до дитинки? Чому грубим окриком і навіть фізично (хоч і зрідка), та всетаки караю її? Щоб відчувала тверду батьківську руку. Дитя ж, виявляється, довіряється мені навіть більше, як неньці. То як це не цінити, я-ак?..»
Коментарі
Бажаю Вам удачі і творчості. Пишіть уже сьогодні і не відкладайте на завтра, бо думки як приходять, так і швидко тікають...