Сім’я у Макаля була багатодітною. Але всі порозтікалися з тих гір, де дихати легко, а жити тяжко. Хто куди. Навіть по Росії, у Чехії.
Дружина, яка народила йому дев’ятеро дітей, померла. Їй було сімдесят два. І він у вісімдесят літ лишився один, як палець.
Робити на землі, як колись, сил не було. Отримував пенсію і з того жив. А гірські плаї та схили, які всеньке життя обробляв, чужим людям віддав.
– Чого ви, тату, туйки будете самувати? – спитала його якось дочка Марія, приїхавши додому в гості. Вона мешкала у обласному центрі. – Переїжджайте до мене, на поверх. Квартира у три кімнати, чоловік весь час по заробітках, двоє дітей та я. І мені буде легше, і вам. Та й кажуть, що добре, як є старий хтось у домі.
Він усіх своїх дітей любив, а найбільше її, Марьку. Бо була наймолодша. І сердечна така, щира дитина. То не довго й роздумував.
Продав хатчину в горах і переїхав до дочки. Вона жила у багатоповерхівці неподалік від автовокзалу.
Але Макалю тут усе було чужим. Дочка вранці на роботу, діти – в школу. Сам лишався. Ні до кого піти, ні з ким погомоніти, бо ні друзів, ані родичів.
Почувався, ніби в пустелі. Хоч довкола стільки народу, але всі чужі. Дивився на них з сьомого поверху – і тихо заздрив. Бо щаслива людина, поки спішить кудись, турбується про когось, переживає…
«А мої відшуміли літа, як у полі жита», – думалось йому. Але без гіркоти думалось. Як людині, яка чесно і вчасно робила і зробила все, що від неї вимагалося.
Коли вдома не залишалося нікого, старий щоранку ліфтом спускався вниз і йшов на автостанцію, мов на роботу. Вистоював на пероні, куди приїжджали автобуси з усіх районів. Йому неважко було вгадати, звідки прикотила та чи інша машина, набита людьми. Якщо йшли поважні, краще вдягнені, свіжіші з лиця – це з низинних районів, де життя краще. Якщо ж бідніше вдягнуті пасажири ступали
на перон, якісь аж занадто скромні, навіть худіші – це горяни.
Коли приїжджав автобус з рідного гірського району, у нього аж сльози наверталися на очі: ачей когось знайомого увидить, зі свого села чиз ближніх населених пунктів. І погомонить з ним. І вже буде легше на душі…
Ці вистоювання-вичікування у людському гармидері старому наддавали сил. У свої майже дев’яносто був худеньким і жилавим. І хвороби його не брали. Але від одинокості й нудьги навіть почав курити. Хоч не палив усеньке життя, а тут...
Та якось не зчувся, як у три погибелі зігнувся. Турботлива дочка – по лікарях, лікарнях…
Потрапила до знайомого авторитетного ескулапа. Все розповіла.
Той довго оглядав хворого, робив аналізи, щось прицмокував. Потім наодинці мовив Марійці:
– На свої роки він здоровий, нівроку. Дай, Боже, кожному таке здоров’я. Але за ним уже могила плаче, – мовив безапеляційно.
– Та ж ви самі кажете, що здоровий…
– Тіло здорове, а душа... Його немилосердно з’їдає туга…
– І рятунку нема? Може, в гори його знову повезти?
– Не треба було його відти забирати.
– Айбо він не впирався, не протестував проти переїзду…
– Недуги і старість знайшли б його й там, але там протягнув би довше. А зараз… Як кажуть, коню вороненький, дубни на помості, хворото стареча, не муч мої кості…
– Не морочся зі мною, Марько, – лагідно просив її батько. Він був на диво спокійний. Він не боявся смерті. – Дохторі мені не поможуть. Літа вже, літа-а... Прошу тя: підведи ня до вікна, оби я видів автобуси, що приїжджають. Може, увиджу когось із своїх…
– Кого ви звідси увидите, тату?
Але виконувала батькове прохання.
Ніщо не помагало старому.
В’янув на очах.
***
…Свого останнього земного дня голосом геть ослаблим попросив:
– Марько, я вже ніколи не вийду у своє село, у наші гори. Приходить мій час. – Передихнув. Старі люди завжди відчувають свою кончину. – Підім ще раз на вокзал. Може, когось увиджу з наших... Най лише слово з ним заговорю…
Не хотіла, бо бачила, що він зовсім слабий. Але не сміла заперечити.
Спустилися.
Поволі-поволі пішли до автостанції.
Сіли на лавочку, де прибувають автобуси.
Прикотив один, другий, третій з рідного райцентру, але, як назло, жодного знайомого пасажира…
– Автобус з гір. Хоч воздуху привіз нашого… І вже легше, – аж щасливим почувався Макаль.
Його обличчя ставало красивим і якимсь аж одухотвореним. Це відразу підмітила Марійка. І заспокоїлася: значить, виздоровлює тато, Богу дякувати.
Березневе сонце ясніло і гріло, та вже вивітрювалося тепло з старенького тіла.
– Йдім домів, – лагідно попросила. Як дитинку. Він завжди слухався її, свою кровинку.
Але тоді вже не мав сил навіть піднятися.
Жінка враз перелякалася. Хоч поруч проходили люди, але всі були заклопотані і всім було байдуже до чужого лиха. У кожного – свої проблеми.
– Прощай, дочко… Прощай, дітинко. Горам поклонися і… – враз заговорив швидко, ніби дуже поспішав кудись і хотів сказати найважливіше.
А він і справді поспішав. На той світ спішив, додому, де нас – встократ більше, аніж на цьому.
У світи незнані його світла душа полетіла раптово, тихо й напрочуд легко…
Заплакала-заридала Марія, яка цієї миті стала круглою сиротою.
І в пам’яті недавні лікарські слова по-новому зблиснули, мов живі:
«Коню вороненький, дубни на помості…»
Коментарі