Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (0 голосів)

Сім’я у Макаля була багатодітною. Але всі порозтікалися з тих гір, де дихати легко, а жити тяжко. Хто куди. Навіть по Росії, у Чехії.

Дружина, яка народила йому дев’ятеро дітей, померла. Їй було сімдесят два. І він у вісімдесят літ лишився один, як палець.

Робити на землі, як колись, сил не було. Отримував пенсію і з того жив. А гірські плаї та схили, які всеньке життя обробляв, чужим людям віддав.
– Чого ви, тату, туйки будете самувати? – спитала його якось дочка Марія, приїхавши додому в гості. Вона мешкала у обласному центрі. – Переїжджайте до мене, на поверх. Квартира у три кімнати, чоловік весь час по заробітках, двоє дітей та я. І мені буде легше, і вам. Та й кажуть, що добре, як є старий хтось у домі.

Він усіх своїх дітей любив, а найбільше її, Марьку. Бо була наймолодша. І сердечна така, щира дитина. То не довго й роздумував.

Продав хатчину в горах і переїхав до дочки. Вона жила у багатоповерхівці неподалік від автовокзалу.

Але Макалю тут усе було чужим. Дочка вранці на роботу, діти – в школу. Сам лишався. Ні до кого піти, ні з ким погомоніти, бо ні друзів, ані родичів.

Почувався, ніби в пустелі. Хоч довкола стільки народу, але всі чужі. Дивився на них з сьомого поверху – і тихо заздрив. Бо щаслива людина, поки спішить кудись, турбується про когось, переживає…

«А мої відшуміли літа, як у полі жита», – думалось йому. Але без гіркоти думалось. Як людині, яка чесно і вчасно робила і зробила все, що від неї вимагалося.

Коли вдома не залишалося нікого, старий щоранку ліфтом спускався вниз і йшов на автостанцію, мов на роботу. Вистоював на пероні, куди приїжджали автобуси з усіх районів. Йому неважко було вгадати, звідки прикотила та чи інша машина, набита людьми. Якщо йшли поважні, краще вдягнені, свіжіші з лиця – це з низинних районів, де життя краще. Якщо ж бідніше вдягнуті пасажири ступали
на перон, якісь аж занадто скромні, навіть худіші – це горяни.

Коли приїжджав автобус з рідного гірського району, у нього аж сльози наверталися на очі: ачей когось знайомого увидить, зі свого села чиз ближніх населених пунктів. І погомонить з ним. І вже буде легше на душі…

Ці вистоювання-вичікування у людському гармидері старому наддавали сил. У свої майже дев’яносто був худеньким і жилавим. І хвороби його не брали. Але від одинокості й нудьги навіть почав курити. Хоч не палив усеньке життя, а тут...

Та якось не зчувся, як у три погибелі зігнувся. Турботлива дочка – по лікарях, лікарнях…

Потрапила до знайомого авторитетного ескулапа. Все розповіла.

Той довго оглядав хворого, робив аналізи, щось прицмокував. Потім наодинці мовив Марійці:
– На свої роки він здоровий, нівроку. Дай, Боже, кожному таке здоров’я. Але за ним уже могила плаче, – мовив безапеляційно.
– Та ж ви самі кажете, що здоровий…
– Тіло здорове, а душа... Його немилосердно з’їдає туга…
– І рятунку нема? Може, в гори його знову повезти?
– Не треба було його відти забирати.
– Айбо він не впирався, не протестував проти переїзду…
– Недуги і старість знайшли б його й там, але там протягнув би довше. А зараз… Як кажуть, коню вороненький, дубни на помості, хворото стареча, не муч мої кості…
– Не морочся зі мною, Марько, – лагідно просив її батько. Він був на диво спокійний. Він не боявся смерті. – Дохторі мені не поможуть. Літа вже, літа-а... Прошу тя: підведи ня до вікна, оби я видів автобуси, що приїжджають. Може, увиджу когось із своїх…
– Кого ви звідси увидите, тату?

Але виконувала батькове прохання.

Ніщо не помагало старому.

В’янув на очах.


***
…Свого останнього земного дня голосом геть ослаблим попросив:

– Марько, я вже ніколи не вийду у своє село, у наші гори. Приходить мій час. – Передихнув. Старі люди завжди відчувають свою кончину. – Підім ще раз на вокзал. Може, когось увиджу з наших... Най лише слово з ним заговорю…

Не хотіла, бо бачила, що він зовсім слабий. Але не сміла заперечити.

Спустилися.

Поволі-поволі пішли до автостанції.

Сіли на лавочку, де прибувають автобуси.

Прикотив один, другий, третій з рідного райцентру, але, як назло, жодного знайомого пасажира…
– Автобус з гір. Хоч воздуху привіз нашого… І вже легше, – аж щасливим почувався Макаль.

Його обличчя ставало красивим і якимсь аж одухотвореним. Це відразу підмітила Марійка. І заспокоїлася: значить, виздоровлює тато, Богу дякувати.

Березневе сонце ясніло і гріло, та вже вивітрювалося тепло з старенького тіла.
– Йдім домів, – лагідно попросила. Як дитинку. Він завжди слухався її, свою кровинку.

Але тоді вже не мав сил навіть піднятися.

Жінка враз перелякалася. Хоч поруч проходили люди, але всі були заклопотані і всім було байдуже до чужого лиха. У кожного – свої проблеми.
– Прощай, дочко… Прощай, дітинко. Горам поклонися і… – враз заговорив швидко, ніби дуже поспішав кудись і хотів сказати найважливіше.

А він і справді поспішав. На той світ спішив, додому, де нас – встократ більше, аніж на цьому.

У світи незнані його світла душа полетіла раптово, тихо й напрочуд легко…

Заплакала-заридала Марія, яка цієї миті стала круглою сиротою.

І в пам’яті недавні лікарські слова по-новому зблиснули, мов живі:

«Коню вороненький, дубни на помості…»

Коментарі  

shturman-inter
+1 #1 shturman-inter 06.01.2020, 19:03
Дякую письменнику, почесному професору за розташовані твори. Сподіваюся, що їх з великим захопленням прочитать юні колеги - маліжани і почерпнуть у них багато корисного.

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

Духовне і пізнавальне

Маркіян Лехман
27 лютого 2021

Приємна несподіванка очікувала на мене. Нещодавно отримав поштою бандероль від Богдана Ладаная,...

Ініціатива «Панорами»

Маркіян Лехман
27 лютого 2021

Редакція газети «Панорама» (м. Червоноград) виступила з доброю і цікавою ініціативою: вона...

Літературна гордість Лемківщини

Маркіян Лехман
25 лютого 2021

(Прочитайте цю книжку!)

Богдан-Ігор Антонич (1909-1937 рр.) – неперевершений лемківський поет,...

dwa kurs

Юність в курсантських погонах

Василь Тарчинець
25 лютого 2021

Продовження. Глава із книги "Доля під сузір'ям"

ЯК МИ ЗІ СТЕПАНОМ ЧЕЙПЕШОМ ДО УЖГОРОДА ЛІТАЛИ…

...

Польська, або «Майже французька» мова ввічливості

Владислав Лазарик, керівник корпункту м.Ужгород
20 лютого 2021

Польська мова належить до західної гілки слов'янських мов і виділяється серед інших цілою купою...