– Завтра – день зустрічі птахів… – на останньому уроці нас повідомила наша сива навчителька Настя Петрівна. – Співучих гостей ми повинні стріти гарно, як і належить добрим господарям. Не можемо жити без сонця, без дерев, трав і криниць… І без пташок, що виспівують нам. Ми ж природолюби, правда?
– Природолю-уби, – загомоніли учні.
– Тому завтра ті, хто найбільше вболіває за природу, нехай принесуть шпаківні, щоб птиці мали в чому жити. Вони віддячать нам, а через рік знову прилетять у наше сільце, ще й своїх родичів сюди запросять, і буде Черлена Купіль у пташиному гомоні-щебеті… – та й, відвернувшись, закашлялася вчителька у платочок. Вона мужньо витримувала грипову атаку, що вже стільки днів безжально мучила її.
– Я захворіла ось. Тому прошу: й за мене зробіть подарунок пташкам… Пішла б на лікарняний, вилежала, – віддихуючись, мовила до нас хрипливим простудженим голосом. – Замість мене дали б заміну. Але не зможу спокійно лежати у своїй кімнатці, коли вчую ваші голоси.
Повірте, солодкі мої… Ви проросли в моїй душі, вкоренилися, мов деревцята у весняну землю. Я не можу без вас. – Її вицвілі очі заблистіли, жінка похапцем втирала їх. – Не маю своїх дітей, тому люблю вас… Я просто не можу вас не любити. І не чужі ви мені, не чужі… – голос її зірвався, й вона почала плакати перед нами, як дитина.
У класі запала мертвотна тиша. Здається, було чути, як стукають наші дитячі сердечка, сповнені пекучим жалем.
Мені згадалася минулорічна рання весна. Настя Петрівна теж грипувала. З сусідньої Березовопадської восьмирічки до нас прийшла нова вчителька – молоденька така, чистенька. Від неї несло такими пахучими духами, що по її відходу ще довго той дивний аромат не міг вивітритися з класу.
Новенька була суворою, злюкуватою, аж колючою, і перші дні ми боялися її. Щоразу приносила з собою маленький березовий прутик, яким потім немилосердно била по ручках того, хто провинився. Не вірилось, що в ній, такій пахучій, тендітній, красивій, може міститися така жорстокість.
Я безумно любив її чарівницький запах. Коли піднімав руку і щось запитував у неї – підходила, нахилялася наді мною і терпеливо пояснювала – раз, удруге, втретє… А я на всі груди вдихав її божественний аромат. Але скоро я прозрадив себе, бо зухвало спитав щось уже таке просте, всім зрозуміле, що її голівка з маленькими голубими-голубими очима, повернувшись у мій бік, завмерла. Підійшла до мене вчителька вже з прутиком.
– Постав руки на парту долоньками вверх, – попросила ніжним, просто миленьким голосочком.
– Навіщо? – спитав я, дихаючи її неземними пахощами.
- Хочу подивитися, чи чисті.
- Ні, не чисті. У чорнилі, - одповів я.
Хтось пирснув – і замовк. «Це, мабуть, Румин (так ми називали розбишакуватого Петьку Беленчука)», – подумалось мені.
Врешті-решт я виконав її прохання і дістав пару разів прутиком.
Пекли посмуговані долоньки, але не сердився на неї з-за її п’янких пахощів.
Потім усі зненавиділи її, окрім мене. Від моєї ненависті її рятував запах духів.
Дійшло до того, що однокласник Петька Беленьчук, або Румин, на вчительчин стілець під час перерви налив якогось із дому прихопленого клею, тоненьким шаром розмазав його...
Молоденька вчителька була у модних штанях жовтуватого кольору, які щільно обтягали її стрункенькі ніжки. Ззаду справа поблискувала продовгаста бляшечка з чужими нам літерами.
Урок почався напрочуд організовано, мирно. Давши обидвом класам, другому і четвертому, контрольну роботу, дівчина повільно сіла на стілець, підперла рукою голівку і слідкувала за учнями...
Швидко розв’язавши завдання, я крадькома дивився на неї. Вона не рухалася. Аж завмерла.
Завмер і клас, чекаючи страшної бурі. Лиш Румин вовтузився, місця собі не знаходячи.
– Чого вертишся, Беленьчук? – спокійно запитала вчителька.
– Пустіть ня надвір. Щось ми недобре, – жалібно, якось по-собачи заскімлив Петька. Хотів утекти, мабуть, від страху.
– Задачку виконав? – не піднімаючись, спитала вчителька.
– Ще ні.
– Виконаєш – підеш...
Повільно тягнувся час, кволо. За вікном гула заметіль, загрожуюче так завивала, тужливо... На душі в мене було щемко, тривожно. Чекав блискавок і грому.
Раптом навчителька ойкнула: хотіла встати – і... Не змогла. Тримаючись руками за стіл, піднялася. Стілець міцно приклеївся до штанів на сідницях. Вчителька, зашарівшись, пробувала підірвати його, але даремними були потуги. І так і сяк вихиляла сідницею, оглядаючись назад, та все це було безуспішно.
Вона знічено сіла і страшними заокругленими очима обвела учнів.
Клас заціпенів.
Довго вивчала нас, думала. Потім встала і, однією рукою тримаючи стільця, повільно, коротенькими кроками, смішно так рушила прямо до Румина, сіла біля нього. І нічого не кажучи, вийняла з-під парти його полотняну сумку, порилася в ній і знайшла... маленьку скляночку з клеєм. Обдивляла її з усіх боків, розкрутила для чогось,
понюхала.
– Чиє це? – спокійно спитала в ні живого ні мертвого Петьки.
Мовчав Петька, як партизан, похнюпившись. Вчителька глянула на годинник.
- Одягніться і вийдіть трохи в коридор. Всі, крім Беленьчука, - мовила.
...Ми не знали і ніколи потім не взнали, що діялося тоді в класі.
Жодного звуку не долинуло звідти, жодного скрику-окрику.
– Заходьте, – врешті запросила дітей учителька, стоячи на порозі вже у пальто, із своєю сумочкою в руці.
Учні – до класу, вона – геть. Всі заспішили до Румина.
– Що? Як? Розкажи...
Мовчав Петька. Його м’ясисте лице було побуряковіле, здавалося, ось-ось із нього бризне кров. Двома червоними вогниками стирчали вуха. Аж пашів Беленьчук.
– Петько, що вона тобі? Га? Ну?.. – допитувалися, але хлопець мовчав. Він був змучений, якийсь впрілий. То там, то сям валялись жмуточки повисмикуваного Петькового волосся, густо посмуговані руки недбало втомлено лежали на парті... Поруч стояв стілець. На сидінні залишився приклеєний шмат з учительчиних модних штанів...
Більше ніколи не приходила в нашу школу та вчителька.
Ще не виздоровівши, нас знову почала вчити Настя Петрівна.
– Ну, в кого ви такі пішли? – не раз по-доброму дорікала. – Хіба я вас поганому вчу, діти? Скажіть мені, своїй старенькій учительці, як думаєте жити на білому світі? Не завжди ж я буду біля вас, діточки мої милі, – вона зверталася до всіх, не лиш до Румина. Після тієї події він із батьком приходив до школи, щось там говорили у вчительчиній квартирі (Настя Петрівна й жила тут, за стіною). – Да-а, не можна мені хворіти, вас покидати, нізащо не можна. Бо ви ще й не таке накоїте...
І кріпилася Настя Петрівна з усіх сил, не давалася грипу, невтомно вела дітей чарівницькою країною Знань... Бачили, як їй важко, і жаліли свою добру стару навчительку, по-своєму берегли.
Своїми дитячими серцями відчували, що ця посивіла в школі жінка по-материнськи любить нас. І те, що сказала Настя Петрівна, було своєрідним неписаним законом не лише для нас, дітей, але й для батьків наших. Хоч народилася не в горах – аж у неблизькій Чернігівщині, одначе для всієї Черленої Купелі не просто своєю стала, рідною – живою совістю села була! Тому не виконати якесь її прохання – це просто злочин. А тим паче змайструвати таку дрібницю, як шпаківня. Раз плюнути!
Повернувшись додому, переодягнувшись, поївши, я відразу пустився в пошуки нетовстої дошки, з якої б можна зробити шпаківню. Час ішов, а потрібної знайти не міг.
– Що глядаєш? – спитала Христина.
Все розповів.
– Задаремно трудишся. Неє в нас такого. Є товсті, на поді, айбо вони не підійдуть.
Зажурений і сумний сидів я у дровітні. Зі стріхи капало. Хоч довкіл ще лежали почорнілі залишки снігу, але у всьому вже бриніла весняна хвиля. На низинах, мабуть, як Петро казав, сади бубнявіють, цвіт висипають сонцю, впоєна земля радісно дихає на повні груди, зеленню вкривається, а тут... Е-ех, і життя, ще й шпаківню ніяк зробити...
Раптом – я ледь не підскочив з радощів. Є ідея. У Громовому – початкова школа. Там на деревах багато шпаківень. Я бачив, коли з Христиною ходили до церкви, в тих гостях незабутніх були... Туди ввечері можна автобусом, що останнім рейсом їде з Підголиці, а назад – опівночі, тим, що робітників другої зміни Річнянського пластмасового заводу розвозить. Ним найстарша сестра Галя їздить на роботу. Цю операцію можна здійснити лише з Бурчиковим.
– Христино, я до Бурчиків побіжу...
– Йди, вдома й так нічого робити.
Щодуху помчав до Васьки.
– На біса мені здалася тота чортова шпаківня, - сплюнув той сердито, підгодовуючи корову в стайні. – Тисячі літ, доки в селі школи не було, потята жили без шпаківниць – і не вмирали. Нич їм і теперки не буде, не суши собі голови задурно.
– Та ж Настя Петрівна просила... Як її не послухати, Василю? А ще й хвору?
– Чини, як хочеш, а я шпаківню робити й не збираюся.
– А в мене є ідея. Дуже проста і доступна. Лиш дай слово, що ти – «за».
Пом’явшись, Васько згодився. Іншого від нього я і не чекав.
Я відкрив карти.
…Дорога.
Місток, під яким води каламутні шиплять.
Видираємося на узвишшя.
Рівнина.
Недалеко бовваніє будівля. Темні вікна школи Громового.
Стоїмо вночі. А якщо там сторож? Собаки? Пороздирають нас на сміх людський.
– Чого ти? Школу ж нашу ніхто не сторожить, – заспокоюю Василя, хоч сам тремчу від страху.
- Бо в нашій жиє Настя Петрівна, а туйки, бізівно, нихто не жиє...
Можуть сторожити.
– Що ти мелеш дурне? Школу ніхто ніколи не охороняє...
– Кидь’ись такий сміливий, то лізь перший, а я за тобою, – мовив мій напарник.
Я перевалився через штахетник
Завмер.
Земля була м’яка, аж ніби тепла. Не так далеко від високої Черленої Купелі, а вже, бач, не те.
Крадучись по-злодійськи, дійшли до саду. Спинились під високим крислатим деревом. Причаїлися. Ні звуку.
– Ну, неборе, се твоє. Ти напрактикований лізати по смереках, – мовив Василь. – Я сторожитиму коло штахетника, а ти йди глядай дерево зі шпаківнею – і вперед.
Одиноко я посунув у найглухіший закуток, задираючи голову вгору. Врешті на тлі неба помітив два ящички. Оглянувшись, поліз.
Стовбур був мокрий і слизький. Сів на гілляці передихнути. Внизу - ріка гуде. Над нею - пустельна дорога. Метрів через двадцять-тридцять - школа. Старезна. Від когось я чув, що колись тут жила графиня. Отруїла чоловіка, бо раз ’го застала в ліжку зі служницею...
Сама потім зійшла з розуму; інколи ночами виходила надвір і пововчи завивала... Люди жахалися виття старої графині... Я уявив собі худющу бабу в дорогому платті. Лице - спотворене старістю, смертельно бліде, безумний погляд з-під пасма сивого волосся, складені трубочкою зморшкуваті губки - і:
– У-у-у, йй-у-гу-у-у!..
У темряві під хатою мовби щось заворушилось.
– Ваську, ей, Ваську-у, – тихо покликав. Однак ніхто не відізвався, і я, повний страху, тихо поліз вище, торкнув ящичок... Тої миті звідти з шумом вилетів якийсь переполоханий птах. З несподіванки я аж відсахнувся і мало не впав.
З величезними зусиллями врешті-решт скинув один, потім другий ящички донизу, і скоро ми, позагортавши їх у газети, крадучись, пішли вулицею Громового...
Довго чекали транспорт, причаївшись скраю дороги, в кущах.
Боялись, аби хтось на вулиці не причепився, що та звідки несете, хлопчики. Пронизливий вітер вивіював з нас усякі надії на автобус. Рушили пішки. П’ятикілометрову відстань долали важко й нудно.
– Христова діва би їх побила, і тих птиць чортових, та я так мучитися маю з-за їхніх квартир? – кляв Василь пернатих, потім переходив на себе: – Здурів, послухав салагу (малося на увазі мене), попер Бог знає куди, в ніч, у пітьму, коли люди нормальні сплять у теплі...
Закоцюблими пальцями то однієї, то другої руки я тримав ящик і радів, що все-таки виконав учительчине завдання і завтра матиму за це похвалу. Може, й це наддасть сил хворій?
Спочатку зайшли до Василя і в дровітні обережно порозбирали ящички, почистили трохи дощечки, знову їх збили, тільки навиворіт, аби шпаківні здавалися новими...
Мені снилися червоні, аж вогняні птиці. Вони летіли з далекихдалеких країв, по одній сідали на присінку і крізь вікно людськими голосами щиросердно дякували.
– Господи, та скільки дякуватимете? Я лиш на одну квартиру змігся, а вас ачей сто, або двісті, – казав їм спересердя. Але вони не дослухалися до моїх слів, а дякували, дякували - й надякуватися не могли...
У школу вранці я не йшов, а летів - гордо, мов на світовий парад.
Хоч у тілі була млявість, утомленість, але душа весніла, виспівувала голосами щасливих птахів.
– Ну, хто з вас зробив хатку для птиць? – на першій перерві спитала Настя Петрівна.
Я першим поспішно підняв руку. З двох класів – другого й четвертого, таких було кілька чоловік.
До кожного підійшла, й до мене, взяла ящичок з дірочкою. Довго вертіла в руках, обдивляла. Я з нетерпінням чекав похвали, бо стільки енергії витратив, часу, як ніхто з тих, що новенькі поприносили. Ачей тому ж Пойді, Марковичу, Редею батьки вирізали, вистругали, збили... Бери готовеньке, хвалися. А я стільки страху пережив, недоспав...
– Звідки це ти вкрав, Митре? – раптом холодно і суворо спитала Настя Петрівна.
Я встав, сам не свій, опустив, червоніючи, голову. Всі осуджуюче дивилися на мене, як на останнього нечестивця й запроданця.
Тим часом вона підняла чортів ящичок догори і стала показувати що і як робив я, Митро Граняк, кращий учень, аби обманути її, стару вчительку... З кого-кого, а з мене такого не чекала. До чого світ докотився, до чого...
Який би я був безмежно вдячний Богові, аби в ту мить розколов землю піді мною, щоби впасти в геєну огненну, в попіл перетворитися, аніж сором такий пережити. Перед учителькою, однокласниками... Господи!
– Я все прощу тобі, Митре, лиш дай слово честі, що повісиш цю шпаківню на те саме місце, звідки взяв, – поклавши мені на плече руку, раптом лагідно мовила Настя Петрівна. – І не робитимеш так більше, ніколи не робитимеш.
– Даю слово... Клянуся... – прошепотів, схлипуючи, і з моїх очей бризнули сльози сорому й каяття...
Не виконати дане вчительці слово не міг. Цього разу в Громове їхав удень, по уроках. І сам, без Василя. Він сміявся з того всього.
Свою шпаківню тоді, після мого провалу, вже не показував навчительці, а потім викинув у збурунені весняні води струмка. «Най у ній замість птахів риби поселяються. Се теж природа», – мовив усміхаючись.
А в чистім небеснім океані пливли птиці – тихі, втомлені й мовби ображені. Не зваблені ані Черленою Купіллю, ні Березовою Паддю, ні Громовим. «Є в них, мабуть, місця сердечніші, праведніші, де їх ждуть з більшою любов’ю і теплом, без обману й лицемірства», – подумалось мені з гіркотою...
Коментарі