Андрійкові виповнилося два рочки і три місяці.
Якось мати поралася на кухні, а синок у кімнаті хазяйнував. Найулюбленішим його заняттям було витягання книг з книжкової шафи і складання їх на підлозі у тільки йому зрозумілому порядку чи, правильніше буде сказати, – безпорядку. Серед них були й видання, автором яких був батько маленького.
Того разу дитинка, яка ще не вміла до пуття розмовляти, одну з книг свого тата принесла неньці.
– Кака, кака, – приговорював маленький, даючи найріднішій книжку свого батька.
Мати на це не зважала і продовжувала готувати сніданок дитині.
– Кака, кака, – не вгавав малий і тицяв матусі принесене.
Не витримала настійливої пропозиції Андрійка, взяла в руки книжку, а він повторює одне й те ж слово, як заведений.
Взяла книжку, а малий пальчиком показує на портрет автора в ній – і:
– Кака, кака.
– О, Господи, – аж сплеснула долонями. – Це ж свого татка ти упізнав і так називаєш, бо він за все, що візьмеш у ротик, каже, що кака. Тому й він у тебе, синку, кака... А то – батько твій, Андрійку.
Гм-м, а може, це синова оцінка батькової книжки? Бо ж кажуть, що устами дитини говорить істина...
