Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (0 голосів)

Останні дні того серпня тягнулися так повільно, мовби чорти пов’язували їм ноги.

З важкою душею я йшов скотарити. Знаходив маленький горизонтальний майданчик, здирав траву, вирівнював, креслив на ньому щось подібне до кола, забивав у центрі патичок і виходив саморобний годинник. Забувши про все на світі, невідступно слідкував за тінню палички, мовби підганяючи її.

Я не міг дочекатися першого вересня.

Якось корову Сірю з телям лишив буквально напризволяще, втупившись очима в циферблат. Через якийсь час згадав про худобу.

Зирк сюди-туди – нема. Побіг за хащу, поза зворину – не видно. На верх, над Черенину – пусто. Я не мав великої жури: до вечора далеко, знайду. Однак час минав, а її не було. За Кичіркою набрів на Василя Бурчикового і з сльозами в очах розповів про своє лихо. Василь був із когорти хлопців, які не кинуть у біді.
– Бертольдо, сторожи худобу, – суворо наказав своєму охоронцю.

Відбігши вбік, пес висолопив язика і видивився на хазяїна, мовби питаючи: «Що, знову в мандри, а мені тут самому? Ждати і виглядати? Ну, хазяїне, мені це набридло».
– Чув? – ще суворіше спитав хлопець.

Бертольдо взагалі втік у смерічник, сховався. Після насильницької п’янки він нам не дуже довіряв.
– Кілько раз я тебе вчив, як глядати маржину? На тому місці, де видів її востаннє, плюнь на ніготь великого пальця руки. Візьми стеблину трави два-три сантиметри довжиною, поклади на той ніготь – і диви. Куди повернеться тонший кінець, там і є корова, – вкотре повчав мене Василь, показуючи.
– Пробував кілька разів – і не знаходив, – промимрив я.
– Погано пробував. Чому я таким способом знаходжу, а ти не можеш? А ще в школу збираєшся йти, радієш їй, як царству якомусь. Гадаєш, там тебе пряники-цукерки ждуть? Ого-го, якби. Була б моя воля – я б таких, як ти, і близько до школи не підпускав. Нащо воно тобі, Митре? Паси собі корову в толоці. А виростеш, трави косити будеш, смереки рубати, булі садити, овець доїти, сіно возити… селі ж роботи: роби – не переробиш, як тато каже. Бо й справді, яка наука буде братися тебе, кидь ти такий тупуватий?

У такі хвилини мене охоплював страх перед наукою. Я буду старшим від своїх однокласників майже на рік. У минулому році не взяли в школу. «Хай підросте, сил набереться. Слабенький він у вас», – сказала батькові Настя Петрівна, вчителька, коли прийшла до нашої хати напередодні навчального року. «О, знали б ви, дорога вчителько, як я бігаю по горах, лізаю по смереках, друся по урвищах за ягодами та грибами, то не казали б, що слабий», – хотілося мовити їй в ту мить. Але бесіда була не зі мною, а з батьком…

Мені зробилося гірко-гірко – і я заплакав. Батько, відхаркавшись надворі, втомлено ступив до хати, взяв у долоні мою голову, погладив. «Не журися, Митре, не журися. Нікуди не втече наука. Всьо ще перед тебе, всьо», - мовив він голосом таким серйозним і смутним, що я вмить стих. Обійнявши похуділу батькову руку, завмер. Мені було з ним так добре і супокійно, що ніякі лиха, які тільки можуть
статися, не страшили.

З батьком дитині завжди легко. Бачив, що тяжка хворість-шашіль точить мого щиросердного лагідного татка, але не думав, навіть припустити не міг, що так скоро мої брати і сестри стануть півсиротами… Не буде вже цієї дорослої рідної руки, з якою почуваєшся впевненим, сильним.

Багато що для мене було недосяжним, але ніщо так не вабило, як школа, де сухо, тепло, дощ не січе. Сиди спокійно, пиши, рахуй, книжечки читай… Книги! Я бачив, як вечорами після всякої денної роботи, здавлюючи в собі втому й сон, над ними коптіли мої старші сестри. Книги в моїй уяві були чимось неземним, таким, з чим більше нічого й порівняти.

Кни-ги! Нерідко сестри плакали з ними, втішаючи одна одну, розповідали матері – й вона теж починала схлипувати та проклинати якогось книжного нечестивця.

Деколи сестри сміялися над помережаними сторінками, шепотілися між собою, зітхали…

Інколи та, що читала (найчастіше це була Галя, найстарша), відкладала книгу вбік і, лежачи, задумувалась… Думала вона красиво, глибоко. Не питай тоді її ніщо: знаходилася мовби в іншому світі. І той світ приходив до неї з книжок. Тому книги завжди були для мене чимось аж божественним. У них – і сльози, й радощі, й печалі…

Я прагнув книг – і водночас боявся їх. Вони мені уявлялися чарівною рікою з берегами обривистими й пологими, кам’яними й глиняними, пустинними й зарослими, з водою стрімкою й повільною, чистою і живою, теплою і крижаною… У студену, каламутну воду людина добровільно не ступить, як і нецікаву, байдужу книгу без принуди не читатиме.

Є книги мудрі й чисті, як ріка, в якій добре видніється дно… Ця велетенська, світла ріка кликала до себе, загадково посміхаючись, світила блискітками, ніби підморгувала. А я стояв на її березі…

Пройшов рік, і треба в школу, яку я так чекав і якої побоювався. Соромно ж буде, гірко, що я, Митро Граняк, найстарший у класі – й останній у науці. Бевзь. Тупак. Двійочник.
– Це тобі не гавкати з дерева ци курей споювати, а вчитися умурозуму, з книг отаких, – і Василь розвів руками.
– А де такі великі книги?
– У школі, де їм ще бути. Там голову треба мати, а не дзбан.

Це явно стосувалось мене. «Господи, який я нещасний на цім білім світі. Ножик мав – загубив, корови ось відпас, та ще й голову ношу на плечах пусту, як… Ех, доле моя, долечко». Я з великою шаною дивився на Василя, який уже в третій клас ітиме. Усе знає, все може, все має. Є ж на землі щасливі люди, є…

Врешті ми дійшли до Котихи.
– Туйки вони востаннє пасли, – показав я на місце.

Василь плюнув собі на ніготь, поклав стебельце, мов стрілку. Війнув вітерець – і воно сповільна повернулося й завмерло.

Пішли по вказаному маршруту. Я не повірив очам: в улоговинці, недалечко, між молоденьких смерічок паслася Сіря й теля біля неї.

Як остання бездара, знічено похилив голову, а Василь дивився на мене. Я знав напевне, що в тім погляді не було й краплинки такого, щоби мене восхваляло чи возвеличувало. Так стоїть перед своїм правителем полководець, що вернувся без війська, зазнавши безславної поразки в нескладнім бою.

Ввечері я радо гнав маржину до стайні. Петро повинен був купити мені костюм. Казав, що перед школою мали завезти в магазин маленькі костюмчики. Продавець обіцяв.

Перший у житті костюм! Не вірилось: невже це й справді може бути в мене?

Але Петра ще не було. Я так чекав його, як ще ніколи. Книжки, зошити, олівці, лінійка, ручка, гумка, пофарбована в зелене тайстрина з домотканого колопняного полотна в мене вже були. Романко і Степанко спали, а я вкотре оглядав своє багатство, листав «Буквар», у якому впізнавав тільки одну-єдину букву – «о». Все у книжці для мене пахло таємницею, яку ось-ось належить відкрити.

Мені дуже подобались малюнки – великі, якісь аж свіжі, соковиті.

І люди – усміхнені, рум’яні. Перед ними, мабуть, не стояло ніякісіньких проблем, і в діточок на листках не було труднощів, як у мене – хоча би з тим чортовим скотарством, яке вже в самих печінках стоїть.

Радісні, круглолиці, в костюмчиках, сорочечках біленьких, черевичках… От живуть. Але де? У Черленій Купелі таких нема. Це, мабуть, десь далеко-далеко, в охайних красивих містах, де фабрики та заводи з трубами, довжелезні поїзди, машини всякі… Краса!

Врешті рипнули сінешні двері. Зайшов Петро, човгаючи чоботищами.
– Тихше ти, малих побудиш, – тепло завуркотіла Христина. – Митро жде тебе не дождеться. Ходиш кудись, як нічний розбійник.
– На, міряй, ци підійде, – дав мені згорток. Серце застукало в грудях, коли вдягнув на себе обнову.
– Завеликий трошки, айбо ти ще підростеш. Не будеш же вічно малим, як кордупель, – мовила, обдивляючи мене, Христина. Що таке кордупель – ні я, ні хазяйка, яка часто вживала це слівце не лише щодо мене, але й до будь-кого замалого, мабуть, не знали.

…Ніч перед школою.

Ще звечора обстрижений і помитий, я вовтузився на печі й не міг заснути. Тільки сопіння сплячих порушувало нічну тишу. Здавалося – навіть час зупинився. Прислухався з жахом до настінного годинника: цок-цок, цок-цок. А що треба б скоріше, бо я тут мучуся, не сплю в чеканні. І ведмеді, що на циферблаті, позасинали, мабуть, у тому глухому лісі… Їм добре: не журяться нічим, лиш бігають собі,
граються. А взимку сплять. Не життя – благодать.

Тої передвересневої ночі мені здавалося, що вранці піду в школу неграмотним, простим пастушком, а повернуся назад набагато поважнішим, розумнішим. Може, й не вся, але добра половина загадок світу стане зрозумілою.

…Світало. Я вже не спав, боячись пропустити школу.
– Петре, ей, чуєш? Хто піде нині рано з коровою? – пошепки питала чоловіка Христина. Він щось забурмотів і перевернувся на другий бік. Вона повторила.
– Хто, хто. Відки я знаю хто. Ти підеш, – відповів.
– А з дітьми хто буде?

Дивні люди, чесне слово дивні. Тут серйозна справа – я йду в перший клас, а вони журяться такими дрібницями: хто корову пастиме. До обіду і в стайні побуде, дадуть якогось бур’яну, й нічого з нею не станеться. А по обіді я, освічений уже, грамотний, пожену її з телям на пашу.

Ранок був якимсь таким величним і рожевим, що здавалося: не лише для мене – для всього світу починається нова ера. Сонце теж встало святковим, і обиті ним вершини передосінніх гір стояли якісь зажурені й печальні, мовби прощалися зі мною.

Інших першокласників до школи вели батьки, матері, старші брати чи сестри.

З гордо піднятою головою я йшов сам. Досі, іноді проходячи білятнеї, дивився у її великі білі вікна з такою поштивістю і шанобою, як у очі самого Бога. Мов велика таїна, стояла вона під жовтіючими кленами та ясенами. За її дерев’яними стінами творилися чудеса, завше так думалось мені.

Сива вчителька впізнала мене одразу, обережно взяла мене за руку й повела до класу, посадила за парту.
– Отут, Митрику, сидітимеш…

Школа була початкова. Дві вчительки, дві кімнати. В одній – перший і третій, в іншій – другий і четвертий класи. У нашій кімнаті, трошки більшій і світлішій, – два ряди парт: для першокласників і для третьокласників.

Раптом я завмер: на той, другий ряд всідався Василь Бурчиків. Щойно прийшов. І навіть не глянув у мій бік. Нащо я йому – зелений, необтесаний, ще й до науки нездатний…

Ми вчитимемося разом! Господи, за що кара така велика на мене? Він буде свідком моєї дикої неграмотності і тріумфуватиме тихцем…

«А я так радів школі, так чекав її. І ось – на тобі, дочекався. Буду Василевим посміховиськом», – думав із жахом.

Навчителька вже після урочистої лінійки стала біля дошки. Шум вщух. Я дивився на неї зі страхом і самозреченістю.
– Встаньте.

Ми встали. Якусь маленьку мить стояли, як стоять перед дуже далекою дорогою.
– Добрий день!

На свіжопофарбованій парті лежав новенький «Буквар» і з цікавістю зиркав на мене…

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

Життя українського студента в Польщі

Маркіян Лехман
16 травня 2021

Нещодавно у мене відбулася розмова в онлайн-форматі з Романом БЕРЕСТОМ, випускником Української...

ramazan bayraminiz

Ramazan təbriki

Seyyub Asadov
12 травня 2021

İslamda ilin ayları arasında Ramazan (”on bir ayın sultanı”) ayı ən şəfaqətli və müqəddəs ay...

Вечірнє диво

Маркіян Лехман
10 травня 2021

(З фенологічного щоденника)

Кажуть, що, зазвичай, птахів вітають уранці. Це вони своїм щебетом і...

Qələbə - 76

Qələbə - 76

Seyyub Asadov
08 травня 2021

Ми з повагою згадуємо всіх синів і дочок, які віддали свої життя за свободу нашої Батьківщини...

Стежками старого фотоальбому

Струкова Анастасія
03 травня 2021

Полтава, "Перевесло", Анастасія Струкова

Було мені сумно, я дещо нудьгувала. Усе думала: що б...