Бібліотека дитячих творів
1 1 1 1 1 (4 голосів)

Людина повинна завжди читати дві книги:
книгу природи, і книгу людства – Біблію

І частина

Я йшов по землі, свіжій, живій. Я йшов по землі, думками облітаючи небесну сферу. Шукав я істини земні у тих стежках. Де ж бо таїться зернина правди книг тих вічних двох?

Навкруги – книга природи, книга живої вічності. Величний Писар оновлює її сторінки. Щороку приходить у зимових обладунках і мечем морозу й справедливості весь бруд і гріх вбиває, викидаючи їх трупи в небуття. А після цієї пори приходить найпрекрасніший час – весна.

Іду стежиною польовою, намагаючись прочитати ці невмирущі весняні рядки. Та не так легко це зробити, непросто відрізнити ганебні людські виправлення на тлі пульсації відновлення природи. Хіба ж можливо думку Автора відчути серцем, коли Його слова щомиті, щосекунди перебиваємо ми, люди, брудними вчинками. Ми боремося з кущиком і трощимо травичку, але природа не опускає руки. Вона буйним квітом до нас звертається: «Пробач, що заважаю я тобі, але поглянь, он, подивися на ніжну квітку. Хіба не ніжності прагне людина в своєму жорстокому світі?» Та ми не чуємо того слова у щебетанні пташок навкруги. Ми не бачимо тої ніжності в трепеті молоденького пелюсточка. Не відчуваючи краси, ми нищимо те слово істини, і далі серце кудись рветься в пошуках гармонії. Ми наче в трансі сірої буденності, а переливи золотого сонячного ареалу і пишність свіжої гори асимілюємо до того сірого і звичного, що повсякчас нас оточує. Людина дуже слабка й неграмотна. Не встигнувши вивчити гармонію мови пташок, оксамитову глибину мови річок, ми вже забруднюємо всі аспекти діалектів природи. І на сьогодні, на жаль, ми живемо на струпі. На струпі страждань нашого довкілля. Адже ми ранили прекрасне Слово, й зеленою кров'ю воно пролилося. Загоїться колись ота рана, і ще раз, і ще. Ще буйним квітом вкриється долина. Та шрам залишиться назавжди, і насінинки горя проростуть на тих безжурних галявинах щастя сухою терниною. Не своє слово я кажу, сама природа в думку вплітає мені істину: «Навіки разом житиме і дерево, й людина. Але стихія вічності й закони на таблицях кам'яних споконвіків керують цим світом, і влада їх триватиме аж до кінця всього сущого».

Людина має зрозуміти це. А для того, аби це зрозуміти, треба небагато: усамітнення з природою. Найлегше це зробити в будні. Всі люди на роботах, всі заклопотані, всі працюють. А ти бери собі та йди на прогулянку. Прекрасна пора дитинство. В цей період всі дорослі справи здаються несуттєвими. Але згодом, з кожним роком дитина дізнається все більше про те, як ми запрограмували цей світ. І навіть якби чиста, «недосвідчена» людина, тобто дитина, помітила якусь значну помилку в цій системі людства, вона б не могла, на превеликий жаль, нічого змінити. Ми не приймаємо веселого м'якого подиху лісу або тиші заплави річки. Натомість ми виріжемо з дубів мертві столи й стільці, аби поставити їх для комфорту в кімнаті, наповненій смутком. А на річці, порушивши тишу, збудуємо електростанції, щоб їхня енергія через різноманітні прилади сучасності забирала від нас сили крадькома. Хіба це правильно? Але чи є, скаже дорослий хтось, у цих дитячих нісенітницях доля правди? Та я дам чесну відповідь: в словах дитини немає ні крапельки брехні. Ми вміємо аргументовувати свої аргументи аргументами наших попередників. А діти говорять аксіомами серця, чистого, даного вищими силами природи. Але не доведене в нашому світі не заслуговує на існування...

Тож у молодому віці, в розквіті сил, коли на першому місці ще не буденні справи, людина черпає знання з поривів теплого весняного вітру, дзюркоту кришталиків струмка, безжурного польоту чайки над швидкою рікою. І душа починає окрилятися й линути до небосхилу багряного. Згодом людина придивляється до неспішного плину заплави, до її сизої глибини, до мудрого сонця, що гордо котиться по небесній гладі. І починає думати глибше, обмірковувати світобудову, сенс життя. А вже потім матеріальний світ сповільнює наш політ і осушує океан наших думок, аби заповнити його помиями земних самопроголошених суддів і законотворців. Ми навчаємося в університетах день та ніч, аби отримати диплом, який дасть змогу день і ніч сидіти а офісі або ж, скажімо, за кермом автомобіля. Єдине, що ще здатне визволити нас із кайданів і пустити на плин щастя – то любов. Вона є своєрідним мостом єднання матеріального і духовного світу. Та чи готова людина отримати той дар та перейти через той міст у країну чистоти й краси? Чи вона підтримає той благодатний, посланий Богом дощ, який породжує останню яскраву веселку на тлі нашого життя? Адже більшість наших вчинків перетворює величне на ганебне, вічне на ефемерне. Рубаючи дерева, ми перерізаємо собі вени, не усвідомлюючи того. Так само ми робимо і з почуттями. Але буває так, що, отримавши трохи досвіду з дитячих років, навчившись на помилках свого «дорослого» життя, людина схопиться за цю останню соломинку надії, що дає можливість врятуватися з небуття і канення в лету, і лізтиме по ній за щастям, намагаючись досягти вершини духу. Тож усамітнення з природою може бути нестандартним для розуміння мозку людини. Воно може відбуватися в дуеті кохання. Якщо людина шукає мудрість природи саме в такий спосіб, то це найщасливіша людина, і вона по-правжньому розумна особа. Повноцінну ж бо радість має, повноцінним діамантом стали ті два прекрасних серця, створивши союз, мов атом, неподільний та сильний. І має те розуміти людина та берегти вогник того почуття, як зіницю ока! Інакше що ж буде зі світом нашим, якщо всі атоми його основ розсипатимуться?

Але в дитячих прогулянках є щось своєрідне, якийсь інший присмак має те щастя бути вільним і не тікати постійно від сірої буденності. Дитинство – це інший світ. Юність – поріг, як кажуть, у доросле життя. В роки юності людина, здавалося б, востаннє може відчути дорогу ціну кумкання жаб над вечірнім затоном, вдихнути на повні груди свіжість світанкової річки, розслаблено насолодитися концертом хору пташенят, що відлунює передзвоном від скель гори над тією чарівною річкою. Юнак перед важким шляхом пізнання коду програми, яку ми створили, ще раз, і майже вже востаннє таким чистим, непорочним, може зрозуміти, переосмислити ту книгу Природи, засмічену людьми.

 

ІІ частина

Тож я, виконавши свої домашні обов'язки, з легкою душею полетів на Тису, прихопивши із собою свого собаку. Ми йшли сільськими вулицями повільно й обережно. Навкруги було наче у вулику. Всі заклопотані, всі готувалися до великого прийдешнього свята. І все це створювало важку атмосферу, атмосферу тиску. І саме тому Герда чимдуж тягла мене за собою. Вона була переповнена бажанням покинути селище якнайшвидше, щоб хоч на декілька годин вільно побігати долиною Тиси, забувши про неволю, та весело кинутися в її сизі хвилі. Вона хотіла скинути з себе все буденне, хотіла відчути грандіозну велич широкого поля, разом зі мною подорожувати сторінками книги Природи. Окрім людей, своїм вічним поглядом нас проводжали старовинні булівлі, височезні храми й сучасні будиночки. Найбільше в нашому селі мені подобається ансамбль церкви, що майже останнім стоїть на цьому шляху. Ця церква разом зі статуєю Пресвятої Богородиці ніби охороняють ауру і традиції селища на виході в іншу ауру, ауру природи. І хоч цим ансамблем наше селище не закінчується, проте храм цей мені завжди нагадував кам’яного велетня-охоронця. Дзвіниця його здіймалася високо-високо, і навіть на дамбі, що за селом, її було помітно. Здається, що ця будівля одна з небагатьох у нашому селі, що щиро проводжала кожного, і довго-довго дивилася вслід своїм високим годинником з-під хреста. Проводжала благословляючи подорожуючого, і з нетерпінням чекала його повернення з далекого походу. Для мене ці дві споруди стали символом Королева, його матір'ю-оберегом.

Я йду, минаючи цей ансамбль і беручи його посмішку з собою в кишеню. Обабіч дорога залита білим вишневим цвітом, і де-не-де, визираючи з цього цвіту, пишається рожева сакура. В цьому ароматі весняному відчувається наближення чогось величного. А величне чекало за дамбою, на березі вічних хвиль Тиси. І це відчував не тільки я. Герда вже хотіла полетіти на крилах того біло-рожевого аромату, і тому ще сильніше тягла мене, ніби говорячи: «Хутчіш, на нас чекає скарб річки». І вже минула остання хатинка. І вже ми підіймаємось на дамбу зелену. Ще трохи, – і перед нами відкриються ті широчезні береги Тиси, наповнені свіжістю, оповиті весняним життям. Сонечко згори весело спостерігало за нами, а маленька ластівка, весело щебетала, сповіщаючи про те, що Чорна гора підготувала для нас сьогодні щось надзвичайне. Ще декілька кроків – і ми її побачимо, усміхнену, заквітчану вінком весни. І ось – ми побачили цю красу.

Долина була вільна. Жодної людини в таку прекрасну днину не було тут, адже завтра Великдень. Лише де-не-де сліди людські виднілися: купи сміття, а далі пляшок замок, ще далі мішком целофановим «увінчана» засмучена верба. На жаль, і тут нема порятунку природі від людських рук. Та я намагався не звертати на це уваги. Герда вже гасала неподалік від мене, пірнаючи в густі молоді трави. А я шукав дива, я намагався знайти щось незвичне сьогодні. Я йшов, сонце припікало плечі, навкруги навздогін одна одній літали пташки, а на деревах, спочиваючи, співали свої чарівні пісеньки. Я уважно придивлявся до них, до тих дерев, до кущиків. І раптом помітив перше диво: яблунька, спіймана у сіті терену. На перший погляд нічого незвичайного, навіть печальне. Але йдучи далі, я помітив по-справжньому сумну картину. Така ж яблунька, вкрита ніжно-рожевим квітом, була переламана. Товста гілка, що мала родити смачні яблука, сумно лежала під деревом. Напевно нема такої людини, яка б не любила солодкого смаку яблука. А тут я зустрів таке варварство. Тоді я зрозумів зміст попередньої картини. Тернина пожертвувала собою заради того, аби маленьке деревце змогло вирости і принести нам радість. Тернину яблуня переросла і навіть, що здавалося парадоксальним, придушила. Чи то був приклад самопожертви, чи недооцінки допомоги друга? Напевно то була самопожертва. Але заради чого? Навіщо яблуні ті яблука, таким скдадним шляхом отримані? Для кого? Для людей звичайно ж. Захищаючись від нас колючками терновими, це дерево скине восени налиті сонцем і сльозами горя за сестрицю зламану плоди смачні. Для нас природа живе і заради нас жертвує собою. Чому ж ми такі безпечні? На це питання в мене відповіді не було. Тож я пішов далі. Може знайдеться... Стежинка звивалася поміж очерети, попід дерева, через поле. Йти було легко, думка живилася й росла, як все навкруги. То ж весна молода джерелом всього цього є! Гармонія життя пронизувала мене, і я вже не усвідлмлював меж часу. Серце билося легко, душа ніби літала. Я вдихав на повні груди повітря наповнене цією аурою. І було так добре, наче я йшов не долиною Тиси, а Едемовим садом. Проте пластикові пляшки й викинуті мішки затьмарили підступно всю цю красу. Та все ж природа перемагала. В її тріумфі я бачив яскраві іскри й скрегіт чув з-під її меча й  меча людини. Час від часу удари ці й оборона щитом чергувалися, як під час стародавніх боїв славного лицарства. І в цій дуелі я тримав кулаки за лицаря природи, намагався підртимувати його. Та чи може один юнак протистояти потужній залізній руці людства, яке не знає, що творить? Я сумно зітхав, дивлячись на те сміття, і йшов далі. А далі на мене чекало ще одне диво. Я зупинився і почав розглядати його. Праворуч стежки росла висока тополя. Її крона прийняла життєдайний подих весни і вкрилася зеленими шатами. Це було чудове дерево. А далі, правіше від якого, розкинулось озеро, біля нього такі ж оживлені велетні намагалися сховати спокій. А салатовий очерет попід тими красенями зеленими, наче маленький хлопчик, що бігає під ногами дорослих, допомагав створювати неприступну стіну до цього глибокого сапфіра. Та роздолля, ліворуч від стежини, виявилося абсолютно протилежним. Це була чорна сторона медалі. Чорна тому, що з цього боку я побачив випалене вогнем поле, сірі теплиці, електричні стовпи над дамбою. Дзеркально високій тополі справа – зліва мертвий скелет дерева. Він вже не зміг вдихнути весняну свіжість і прийняти дар цвітіння з її крил. Гілок залишилось небагато, вкриті вони були не звичними своїми шатами життя, а хітоном смерті. Це чорне вбрання подарувала цій чи осиці чи то тополі людина. На жаль, я вже не зміг побачити її лице. Скоріш за все це була колись верба, сестриця зеленої топольки, що росла праворуч від стежинки. Раніше вони, напевно, разом весело гомоніли. Тепер же одна молодиця залишилася і самотньо раз у раз листячком тужливу пісню співала. Співала, що хоче знову поринути в сон той зимовий навіки, шкодує тепер, що весна її збудила.

Ми часто журимося, що життя нас розлучає з близькими людьми, нарікаємо на долю. А може, навпаки: то доля встановлює справедливість  за такі наші вчинки? Але життя продовжується. Плин його не зупиняється в жодному випадку, хоча в цьому місці лише праворуч русло своє життя направило. Воно не зупиняється – не затримуюся надовго і я. Продовжую свою подорож. Стежинка веде мене вперед, знову на дамбу, що паралельною ниточкою лягла біля Тиси. Але це стара дамба, невдосконалена. Нова ж вища і ближче до селища. А ця, старенька, вже заросла травами густими, кущиками квітучими. Природа вернула цей вал грунту під свою владу, вернула його додому. Ця дамба наче рана, що вкрилася струпом. І здається, що струп вже давно змито дощами. Але в памяті природи завжди живе кожний вчинок, і вона ще все відчуває біль того шраму. І з ним вона живе і житиме повіки. Та це ще незначний шрам. А кар'єри, а вирубки лісів, а викиди заводів? Напротиріч цьому всьому той лицар ще живе, і зеленим мечем бореться з підступними воїнами найгірших якостей людини. Та хто знає, який буде фінал? Я сподіваюся на тріумф життя в бутті і нескінченності. І, сподіваючись, я йду далі спосерігати цю боротьбу споконвічну.

Весна – чудова пора року. Часом маленька ящірка зашарудить у травичці, а Герда весело за нею побіжить. Вона така щаслива тут. Напевно теж вважає, що її домівка саме тут, а не в селі. Ми долаємо чималий кілометраж, та в гармонії пташиних пісень невпинних і теплого вітру хочеться йти в унісон, хочеться подорожувати далі і пізнавати цю Книгу знову і знову. Вже стежечка збігла зі старої дамби й замаскувалася в дорозі, витоптаній вантажівками. Вони тут давно вже їздять, порушуючи спокій і гармонію. Вони тут ступають своїми гумовими колесами і з друзями-екскаваторами крадуть багатство Тиси: її грунти, і гравій, і дерева. Для них багатства Тиси – це товар, заробіток, а для Тиси – діточки, яких вона голубила ніжними хвилями, в жаркий день по спрагу, а взимку – сталь морозу. Але людина цього не помічає. Дорослі в трансі «боротьби за життя». Однак ми лише розорюємо нашу домівку і, спалюючи її, нищимо себе. Ось такі ми, борці за життя. І я спостерігаю за цим  не в змозі щось змінити. Я йду, і раптом переді мною плавно, наче бутон рути м'якої, розпускається наступне диво. Це наче театральна сцена. Високі густі дерева – то лаштунки, які поступово з моїм рухом вперед розкриваються. А вистава – то велична Чорна гора. Вона колись була страшним вулканом, що допомагав лицареві боротися з людською рукою. Але згодом його сили забрала ніжна Тиса, оскільки любила нас, королівчан. Вона підкралася до камяного боку цієї гори і заколисала її гнів. Відтоді жорстокий вулкан поринув у глибокий сон. Тиса зробила це для того, аби люди могли милуватися тим, що я тепер бачу: чіткі силуети гострих скель, яких торкаються своїми ніжними ручками посланці Тиси: ніжно-зелені дуби й граби, золотистий дерен і небесно-сині квіточки. Невеличкі галявини поміж тих скель вкрила маленька травичка, а веселий ломикамінь їй допоміг. Над скелею, наче дракон, літає орел і спостерігає своїм гострим оком за порядком навкруги, чи ніхто не хоче порушити сон цієї гори. Він подорожує верхніми та нижніми ярусами скель, наче вартовий, перевіряючи кожний їх закуток. Улоговина, що була колись гарячим кратером, тепер вкрилася зеленою ковдрою лісу і спить солодко. Орел спокійний, що все добре. Ковдра лісова, наче пухнастий мох, намагається заполонити всю гору. І їй це майже вдалося. Але скелі гордовиті не хочуть вкриватися. Вони хочуть пишно височіти, створюючи цю прекрасну картину. Це дивовижно, це шедевр, довершений зразок мистецтва. І все це я бачу завдяки добрій Тисі. Вона ризикувала своїм звивистим тілом, щоб ми всі могли це бачити. А замість того, аби бачити це, і не тільки цю красу, але і її вчинок, ми кидаємо сміття в її русло і крадемо від неї багатсво життя. Так людина віддячила Тисі за приборкання смертоносного вулкану і створення прекрасного пейзажу. Я йду. Та потім розумію, що задивився на це диво надто сильно, ажде ледве не впав в невеличкий потічок. Справа в тому, що дощі і танення снігів у горах підживили Чорну і Білу Тису, які змогли передати свої сили і характер дитині – цій прекрасній і добрій Тисі. І через цю радість вона затанцювала весело, пустившись гопаком в кожну заглибину. Влітку біля цієї річки є багато затонів і великих ям, відрізаних від її русла. Весною ж оживає все. Тому Тиса оживила свої вени і до цих віддалених озерець, до її мешканців, аби дати їм нових сил. Я схопився за кущик, і з його допомогою пепебрів цей потічок. Напевно, мало хто звертає увагу на те, що кущики допомагають в таких випадках завжди. А я звернув. Це ще один доказ того, що природа із задоволенням допоможе людині, аби вона лише зрозуміла її мову зелену. Я вийшов на берег, вкритий камінням. Якби не Герда, я б не помітив ще одного дива: то були незвичні картини, то були німі картини самотнього художника. Майже біля самої води берег встеляв чистий пісок. Цей піщаний мольберт принесли хвилі річки із самого дна. І я зрозумів для чого, коли побачив це диво. Тиса, виявляється, справжня художниця, проте самотня. На піщаній частині берегу вона малювала візерунки, нетхненна весняним подихом. То було щось схоже до малюнків морозу на вікнах. Але в цих візерунках я побачив сльози. І це були сльозинки самотності Тиси. Маленькі білі камінчики – частинки розбитого мармуру. То було її серце, безпощадно знищене вщент. Вона закохалася в когось, а потім той хтось блискавицею розбив її почуття на маленькі частинки. Хто ж міг такий злочин зробити? І прекрасна Тиса, наче відповідаючи мені, почала нашіптувати свою сумну історію засмученими хвилями. «Любила я молодого парубка. Красень він був, вродливішій за будь-кого. Я своїми хвилями сягала небес, забула, що таке битися об сумні береги. Заради нього я  перлину в моря забрала і йому хотіла подарувати. Я заспокоїла мого дядька Вулкана, перехрестивши його ім'ям Чорна гора. Все я зробила, аби ми могли бути щасливі разом, щоб він міг жити зі мною. І ми жили разом. Але не довго. Він почав зневажати мене. Ах, як же я не хотіла в те вірити, не слухала нікого. І дядечка Вулкана не слухала. А він же мене захищав, попереджав! Та я його усипила. І що ж зробив мій коханий для мене? Порізав мене, порубав моє серце. Ах, Королево, мій Королево. Полюби ж мене тою любов'ю палкою, що і я тебе. Не розбивай моє серце – чистий мармур оксамитових глибин...» Вона, сумна й самотня наречена, завжди малює ці картини на берегах своїх, і чекає, що наречений прийде, аби залишитися з нею навік. Але він, невірний наречений, приходить з возом, і, не зважаючи на те страждання на березі, вантажить пісок у нього, аби замурувати стіною товщелезною своє серце. Потім екскаватором насипає гравій, перемішаний з білосніжними частинками серця нареченої. Розбитого, засмученого серця частинки він хоронить в фундаментах заводів і фабрик. Вирубує дерева, палить їх, оточений холодним камінням. «Подарунком» його стає сміття – подяка за її доброту. Королево плюнуло в обличчя Тисі, але вона без надії таки сподівається на взаємну любов. І смутком своїм розсіює мільйони частинок своєї розбитої душі берегами просторими в надії, що вони проростуть радістю в людських руках. Вона безкорисливо кохає нас, вічно і незрадливо. Хіба не диво? Парадокс людини в тому, що вона нищить почуття, а потім сама їх же й шукає там, де їх вже нема.

Я дійшов до кінця берега. Цей берег нагадує косу. І тому моя увага знову розбивається на два боки: з одного боку заплава, оксамитова й чиста, спокійна і тиха, а з іншого – каламутні хвилі річки, бурхливі та невпинні, сповнені сліз. Та каламутні вони тільки від смутку, адже весна нагадує Тисі про втрачене щастя, даруючи яскравий віночок Чорній горі. І так відбувається щовесни.

Швидкоплинні каламутні потоки – то молодість, юність. Життя людини, сповнене сліз щастя і горя, поспішності і бадьорості, незрозумілості. Але згодом воно заспокоїть свої хвилі, збавить свій темп, і стане, як та заплава, чисте, прекрасне, спокійне, легке. Але то не роки старості. Ні! То той момент життя, коли людина знаходить щастя і заспокоюється, нікуди не спішить, адже стає поміркованою. Вчинки стають сповнені любов'ю, ніжністю. Вже влітку Тиса відчує, що Королево не залишило її. Діти купатимуться в її водах, спішитимуть до неї в обійми й дорослі. А вона із задоволенням даруватиме свою любов і свіжість люду королівському. Тоді вона буде тиха, спокійна, чиста. Тоді, коли людина знайде своє щастя, свою любов, вона стане чистою і доброю, адже в процесі дарування любові вона забуває про горе і смуток. Місія кожної людини – кохати і бути коханою. Тиса мені показала це, і я цю істину зрозумів. Людина в щасті тиха і спокійна, а в горі – «каламутна», сумна і бурхлива. Природа відкрила мені двері у потаємні кімнати розуміння світобудови. Бог дав їй ці ключі. Вона в свою чергу готова з нами поділитися цими знаннями будь-коли. Питання в тому, чи ми цього бажаємо? Найцікавіше відкриття для мене сьогодні відбулося в кімнаті буття. Там безліч папірусів і постулатів, наче в бібліотеці людства. Але все те було перифразом одої істини. Істини, що закарбована в двох величних книгах: в книзі Природи і в книзі людства – Біблії.

Моя прогулянка підходила до кінця. Я відпочивав, лежачи на принесеному Тисою дереві й пірнаючи в глибини своїх думок. А Герда тим часом весело бігала довкола, копалася в піску, стрибала по перекату, намагаючись зловити маленьку рибинку. «Таке безжурне наше дитинство, – міркував я, дивлячись на бурхливу річку, – І таке складне й швидке наше доросле. Непросто буде розібратися із кодом програми «Життя». Але я вдосконалю цю систему!»

Повертаючись, я дістав із дна маленького струмочка біленький, навіть прозорий маленький камінчик – символ розбитого кохання Тиси, спогад про мою прогулянку. Колись восени я повернусь сюди, але вже з другою половинкою, і віддам цей камінчик Тисі, щоб відчути щастя пізнання повноцінно. Я берегтиму це чарівне місце впродовж життя в серці, даруючи Тисі любов і опіку, аби восени я міг показати цю казку коханій і дати їй ключі від тієї кімнати. Хтозна, може, вона не здивується, знаючи ті тайни… Хто знає, яка саме то буде осінь… Хто знає, яким буде світ тоді і чи справжні книги Природи і людства я читав сьогодні...

Коментарі  

andrijfodor
+1 #6 andrijfodor 08.06.2021, 22:26
Цитую markrk21:
Унікально!

Дякую)
andrijfodor
+3 #5 andrijfodor 08.06.2021, 22:24
Цитую Ісаєвич:
Я прямо скажу - це "ПІДРУЧНИК ЕКОЛОГІЇ" і не тільки для середньої школи, бо тут така глибина, що її вистачить і для вишів.
А ще це справжня вакцина від пандемії байдужості, від людського невігластва, що веде до божевілля, до руйнації усього живого на Землі.
Щоб цього не сталося МАТІНКА ПРИРОДА дає добро на народження таких просвітителів, як ШЕВЧЕНКО, СКОВОРОДА, ЛЕСЯ УКРАЇНКА, а нині це АНДРІЙ ФОДОР, ще зовсім юний, але з ВИСОКИМИ АМБІЦІЯМИ на ПРАВО БУТИ СЕРЕД НИХ.
БАЖАЮ МОЛОДОМУ ПОЕТУ-ФІЛОСОФУ БОЖОЇ ПІДТРИМКИ І ЗАХИСТУ. Я ВРАЖЕНИЙ МАСШТАБАМИ МИСЛЕННЯ АНДРІЯ - ЦЕ ФЕНОМЕН, який ВАЖКО ЗБАГНУТИ.

Дякую гарно, стараюся). Так, екологічна ситуація сьогодення така, і легко би було сказати, що просто жаль. Але ми повинні не просто пожалкувати, ми повинні боротися на стороні лицаря Природи за життя проти недалекого бачення людини, байлужого ставлення
Дякую гарно також, що ви прирівняли мене до таких великих поетів та філософів)
andrijfodor
+2 #4 andrijfodor 08.06.2021, 22:18
Цитую Ісаєвич:
Світ переходить у руки молодих, бо тільки оновлений розум планети зможе її врятувати. Бачимо відкриттям юних українців дивується світ, Бо вони пропонують жити за законами МАТІНКИ ПРИРОДИ,а не надуманими,необдуманими егоїстичними планами освоєння природи.
Як каже автор АНДРІЙ ФОДОР, з природою слід жити душа в душу, бо тоді і тільки за тих умов між ПРИРОДОЮ І людством настане мир і благодать. Людині слід змінити себе, а воно замість цього підкорює ПРИРОДУ.
З жалем і болем погоджуюся з думкою, що Земля засмічена людьми. Але, признаймося - це правда, хоч і гірка.
Візьмемо Чорнобильську зону, створену людиною. Пройшли роки і ПРИРОДА сама себе виліковує повільно, але ТАК.
Якщо колись первісну людину можна було впізнати по маленьких слідах її ніг, то нині ці сліди гігантські і також впізнавані, бо тільки людина здатна залишити після себе стільки бруду, отрави, непотребу... І це шлях до самознищення.
Важко прийдеться Андрієві йти своєю стежкою по життю через нетрі людського сміття, як тій яблуні, щоб дати свої плоди-яблука.
Це справжня висока поезія, бо як ще можна назвати це, складене зі слів, творіння: "Праворуч стежки росла висока тополя. Її крона прийняла життєдайний подих весни і вкрилася зеленими шатами. Це було чудове дерево. А далі, правіше від якого, розкинулось озеро, біля нього такі ж оживлені велетні намагалися сховати спокій. А салатовий очерет попід тими красенями зеленими, наче маленький хлопчик, що бігає під ногами дорослих, допомагав створювати неприступну стіну до цього глибокого сапфіра."

Дуже приємно за таку високу оцінку моїх думок. Надзвтчайно приємно, що моя поезія читається. Також радий, що маю таких однодумців, як Ви)
markrk21
+3 #3 markrk21 07.06.2021, 12:44
Унікально!
Ісаєвич
+4 #2 Ісаєвич 06.06.2021, 09:45
Я прямо скажу - це "ПІДРУЧНИК ЕКОЛОГІЇ" і не тільки для середньої школи, бо тут така глибина, що її вистачить і для вишів.
А ще це справжня вакцина від пандемії байдужості, від людського невігластва, що веде до божевілля, до руйнації усього живого на Землі.
Щоб цього не сталося МАТІНКА ПРИРОДА дає добро на народження таких просвітителів, як ШЕВЧЕНКО, СКОВОРОДА, ЛЕСЯ УКРАЇНКА, а нині це АНДРІЙ ФОДОР, ще зовсім юний, але з ВИСОКИМИ АМБІЦІЯМИ на ПРАВО БУТИ СЕРЕД НИХ.
БАЖАЮ МОЛОДОМУ ПОЕТУ-ФІЛОСОФУ БОЖОЇ ПІДТРИМКИ І ЗАХИСТУ. Я ВРАЖЕНИЙ МАСШТАБАМИ МИСЛЕННЯ АНДРІЯ - ЦЕ ФЕНОМЕН, який ВАЖКО ЗБАГНУТИ.
Ісаєвич
+5 #1 Ісаєвич 06.06.2021, 09:44
Світ переходить у руки молодих, бо тільки оновлений розум планети зможе її врятувати. Бачимо відкриттям юних українців дивується світ, Бо вони пропонують жити за законами МАТІНКИ ПРИРОДИ,а не надуманими,необ думаними егоїстичними планами освоєння природи.
Як каже автор АНДРІЙ ФОДОР, з природою слід жити душа в душу, бо тоді і тільки за тих умов між ПРИРОДОЮ І людством настане мир і благодать. Людині слід змінити себе, а воно замість цього підкорює ПРИРОДУ.
З жалем і болем погоджуюся з думкою, що Земля засмічена людьми. Але, признаймося - це правда, хоч і гірка.
Візьмемо Чорнобильську зону, створену людиною. Пройшли роки і ПРИРОДА сама себе виліковує повільно, але ТАК.
Якщо колись первісну людину можна було впізнати по маленьких слідах її ніг, то нині ці сліди гігантські і також впізнавані, бо тільки людина здатна залишити після себе стільки бруду, отрави, непотребу... І це шлях до самознищення.
Важко прийдеться Андрієві йти своєю стежкою по життю через нетрі людського сміття, як тій яблуні, щоб дати свої плоди-яблука.
Це справжня висока поезія, бо як ще можна назвати це, складене зі слів, творіння: "Праворуч стежки росла висока тополя. Її крона прийняла життєдайний подих весни і вкрилася зеленими шатами. Це було чудове дерево. А далі, правіше від якого, розкинулось озеро, біля нього такі ж оживлені велетні намагалися сховати спокій. А салатовий очерет попід тими красенями зеленими, наче маленький хлопчик, що бігає під ногами дорослих, допомагав створювати неприступну стіну до цього глибокого сапфіра."

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

 

Коментарі

  • Пригоди киці Пушинки

    markrk21 markrk21 15 липня 2021
    Сподобалось і через вправність юного ...
     
  • Кабан

    markrk21 markrk21 15 липня 2021
    Гарна казка лісова!..
     
  • Мрії

    dImA22845 dImA22845 14 липня 2021
    Хай так і буде!
     
  • Кабан

    admin-malig admin-malig 14 липня 2021
    Владиславе, вітаю тебе з опублікованою ...
     
  • А вже весна

    markrk21 markrk21 14 липня 2021
    Надихає весною. Вдало відтворено образ ...
     
  • Мрії

    markrk21 markrk21 14 липня 2021
    Хай здійсняться мрії!
     
  • А вже весна

    Ісаєвич Ісаєвич 10 липня 2021
    Наталія Копча пробує себе ще в поезії. З ...
     
  • Пригоди киці Пушинки

    Ісаєвич Ісаєвич 10 липня 2021
    Вітаю Наталію Копчу - вийшла цікава ...
     
  • Врода XXI століття

    markrk21 markrk21 07 липня 2021
    У кожного свої вподобання. Але ...
     
  • Безлице місто

    markrk21 markrk21 07 липня 2021
    Ставлю плюс!