Блакитне небо трепетно переймало печаль грудневого дня. Маленькі холодні краплинки котились гарячою щокою. Тремтіло навіть серце.
Усмішка була штучною, а погляд – холодним.
Ти застиг у щирому нерозумінні того, що відбувається. Тієї хвилини очі й справді були дзеркалом душі. Наче стрічкою з кінофільму, блимали кадри, уривки розмов. Зовсім нещодавно я просила не дивитися твоїм скляним поглядом в мій бік… і не мовчати. Це було найгіршим покаранням, яке тільки можна уявити. І ти це знав.
Минуло кілька днів. Байдужість в очах нікуди не зникла, але тепер вона прочитувалась у моїх. Що сталось? Життя обертає хід гри на сто вісімдесят градусів, зі швидкістю світла. Зміни вдарили струмом душу тієї ж миті. У повітрі настала мовчанка, наповнена словами.
Пояснити бодай щось – постати дурепою, а не пояснювати зовсім неможливо. Такий собі ребус долі. Розгадавши його, можна сміливо переходити до наступного рівня. За невирішеною задачею першої складності криється прощання. Історії вагою у вічність не закінчуються так. Я знаю. Якщо ж навіть і закінчуються, то на них чекає відповідне прощання...
Коментарі