Сухе повітря душило, вбивало хвилини кульовою чергою десь між розтину зворушених рейок. Порожні вагони пливли океаном акваріумних мрій. Чомусь не хочеться дихати, відчувати, бажати...
Цокіт коліс чеканив недолугі байки. Чіплявся за гачки для одягу чи, може, для людей. Від мінус нескінченності до невизначеного майбуття. Колії поховали забутих привидів на далекому шляху зорі. Звідсіль ніколи не видно ні сходу, ні заходу сонця.
- Скажи, а завтра буде краще? Чи сподіватися дарма?
- Страждання породжують любов на долоні. Та й «завтра» збудуєш сама, - промовила тиша в голові.
Сидиш, бувало, біля віконечка, споглядаєш акварельні горизонти розчуленого від співу пташок десь там, за кордонами вагону, неба. Жадібно кутаєшся в смугасті сторінки Бредбері. І здається, що й ти зовсім не зачерствів, що залишився буяти як і десять весен тому.
- Повір, ти все така ж неваляйка, якою була в прадідовій хаті.
Точно знаю: це лише початок казки про дівчинку з недолугим іменем, яке вона втопила. І ніхто не говорив, що не навмисне...
Коментарі