Перші лапаті доньки зими залетіли прямісінько в серце й оселилися там надовго. Головне, щоб від полум’я думок не розтали…
Підбираю з землі паперові крила, знаходжу в найдальшій шухлядці улюблені рукавички й взуваю теплі чобітки. Вилажу на дах покинутої багатоповерхівки і… лечу!.. Не вниз, а вгору. Вальсую зі сніжинками над прірвою безпорадного міста. І як у тій гнітючій рутині, що на землі, можна знайти промінчик світла? Зимова ковдра заховає під собою всі хвилювання, негаразди, помилки, побудує нові мури й перешкоди для фантазії.
Блищить білосніжне небо під ногами, хрумтить, зачаровує. Тону в океані холодної ковдри-хмаринки. Забуваю про плин часу ненадовго, поки мороз кусає за боки. Як можна вижити серед мільярдів глухих кутів? На кожному кроці спіткають сльози, біль, утрати…
Зима навіює гіркі думки за термосом кави з кардамоном та імбирними пряниками о третій ночі на даху закинутого будинку на околиці міста, у якому, мов у заметах, поховані мрії. І сніг вже не білий, а посинів, як і губи від холоду.
Коментарі