Подряпинка майже на лінії долі. Ну, нічого ж страшного, правда? Я думала, що вже була мертва. А ні, як бачиш… Душа не пропала. Усього лише залила долоню кров’ю. Швидко витерла, продезінфікувала. За лаштунками власних страждань… За вкрай логічним і пропорційним доповненням: у мене є все й одночасно — нічого.
Дивно пазли склалися, друже. Це правильний курс, але ручка ж таки — боліла… Під гуркотіння дороги й перемелених мрій головна героїня знову зникала з міста. Чи надовго? Чергове дурне питання. Хіба не краще питати: з якою метою? Пояснюю просто: там нове життя.
Схоже, усі зміни так і трапляються. Спитай хоч кого з пасажирів: нічого й нікому не відомо. «Найтемніше буває перед світанком», — торочить квиток безперестанку. Ще чорніше, схоже, уже й не буває. Тож готуюсь обіймати світло.
Як там буде? Не знаю… Востаннє було кепсько. Зараз хочеться думати про краще. А чи є взагалі інші варіанти? З неба знаку немає — хіба розстріляні надії при дорозі. Але на те не зважай: війна.
Коментарі
Дякую за ОБРАЗ і НАДІЮ...