Ми зі смертю граємо в карти: туз на двійку лягає вправно. Каже мені: «Нащо продовжуєш шукати варіанти? Я вже все про тебе знаю». Я ж мовчу зі стриманим виглядом, позираю уважно у віяло. Хай там як — ще козирятиму. Не здаватимусь бабі без бійні. Вона дихає мені в потилицю навіть за тисячі кілометрів. Кілька днів тому забрала моїх бійців — передчасно, не обумовлено. Злюся на неї, кидаю шпильки. Хай знає, що так не можна! Я вже п’ю ліки проти ненависті, аби не стати до кісток чорною.
Ця пані ж сидить без поруху: схоже, лише з поваги до мене. Вона поки надсилає поцілунки. Не підходить — експлуатує повітря. Каже: «Тобі ще стільки всього зробити треба. Ну що ж ти мене не відпустиш? Я просто роблю свою роботу — їх цього світу позбавляю гідно». Хочу луснути її ще сильніше, та знаю, що то неможливо. Думаю тільки: «Вона що, знущається?! Я вже бачила мертве тіло! Як це так: вона ні до чого? Чого ж прийшла на запах крові!?». Гра в нічию. Знову. Перетасовую колоду.
Чи можливо в неї виграти душу? Ну, хоча б одного з них… Наслати на ворога кару Божу?! Хіба ця страта не страшніша за гріх?!
Смерть нудиться від мого завзяття. Знає, що маю що їй сказати. Бо до того я сиділа мовчки. Вона мене невпинно чекає… Десь…
Я ж на неї – червоною пікою, і все одно, що там скажуть. Вона безбожна й невмолима. Патріарха для мене немає*.
Чорна пані вдивляється в очі, ніби хоче почути покаяння. Нарешті кажу: «Ну, чого ТИ від мене хочеш? Після кожної наруги вже й не знаю, як жити далі. Скажи, який в тому сенс, якщо ти просто всюди літаєш? Кожна моя секунда може бути останньою! Будь-яка дія немає значення».
Смерть безпристрасно побила карти, довго сиділа в тотальній тиші. Вона точно знала, що я її це запитаю — стільки воєн одній довелося витримати. Та відповіді навряд чи мала. Натуру катів їй не спізнати. «Ти надто часто говориш про «далі» в контексті на противагу. А треба — заради»…
***
P.S. Показова страта в Оленівці страшенно мене підкосила. Руки опускаються. Подібні метафоричні розмови зі смертю допомагають усвідомити, що далі потрібно робити своє не На противагу тому, що ми помремо, а заради Того, щоб жити. Як виявилося, мене хрестили в церкві московського патріархату, тож цей Бог для мене мертвий. Прислухаюся хіба до нашого Бога, до віри в перемогу. І життя заради життя. Бо полк «Азов» саме за це стояв. Як і кожен військовий! Як і кожен українець!
Коментарі
цілком погоджуюсь. Розмовляти зі смертю вкрай не приємне заняття... читала цей твір на мітингу - плакали усім народом. треба ж бо відболіти ці жахливі страти, аби мати могу жити далі...
Цим нелюдам-рашиста м слід постійно нагадувати, що роблячи комусь зло з метою покращити особисте життя, вони цим завдають шкоди своїй душі, своєму майбутньому і своїх дітей. Адже відомо, що щастя на чужому горі не збудуєш. А ще знаємо закон бумеранга чи карми. Їх ніхто не відміняв. Кожен, що посіяв, те і пожне. Скоро, а то і вже, заподіяне українському народові, повертається і повернеться дуже тяжкою розплатою.
ТВІР НАПИСАНО ТАК, ЩО БЕЗ СЛІЗ НЕ ЧИТАЄТЬСЯ. А це робить талант і обдарованість авторки. Як пишеться, так і передається. Пропоную найвищий бал.