Та квартира пропахла тобою. Хоча зовсім тебе не бачила. Там були тільки квіти. Білі квіти, які я ненавиділа. Але зараз війна й кожне слово важить більше, ніж доти здавалося. Є почуття занадто сильні. Занадто сильні, щоб ними розкидатися.
Хтось сказав мені, що зараз час говорити саме про любов. Хоча б якусь. І, чесно, уже й не знаю, чи її переживала. Бо он люди й під сиренами цілуються… Але щось таке, подібне до нашого, просто мало б відбуватися…
Армію в бій веде любов. Так скромно коментував Гончар, а хіба маю право заперечувати? Просто знаю ще й те, що моя, ота найсправжнісінька любов, була перекреслена цими подіями. Тобто так, досі маю свої історії, і вони справді варті всіх слів, які я їм присвячувала. Але, як не дивно, війна показала, що, мабуть, в оборонній тактиці вона не мала для мене аж такого важливого значення. Тож переконана: любов рятує світ. Значно більша за ту, що вмістилася в коханні. А я живу. І таємно згадую білі квіти, які чомусь ненавиділа…
20.03.2022
Коментарі
любов багатолика! дякую щиро!!
Авторка заслуговує високої оцінки за цей свій твір.