Усередині випалили все, ніби АЕС таки зірвалася. Від новин голова обертом, і завжди питання німе: чому мене там нема? Провину заглушити не вийде, як би сильно ми не намагалися. Повітряна тривога тисне не психіку: кричу своїм не здаватися. Усе, що відбувалося хвилину тому, миттєво забуваю. Тобто, якби в мене відняли перо, я б нічого світові не сказала. Тобто, якби я дозволила собі відпустити цей плин почуттів, то ніколи б ніхто не дізнався, як катували кожного з нас, як потопали ми в постійному стресі. Як зривалися бомби в знайомих місцях, як із землею зрівняли рідні міста. Що під завалами Маріуполя вбило ще одне шестирічне дитя. Як ракета впала на облдержадміністрацію Харкова, як у ту мить померло щось всередині кожного з нас…
Оминати цей біль не можна: його треба карбувати навіки. Бо пояснити кровну ненависть варто й цими словами. На допомогу їм наша агонія, яку за кілька хвилин видалить психіка. Тремтячі руки, втрата свідомості, холодна підлога для сну й бомбосховища… Наші діти мають знати, яке пекло влаштували нам і як ми безжально відповіли на це…
12.03.2022
Коментарі
То ж карбуйте все те, що зараз відбувається в Україні та так, щоб нікому і ніколи більше не хотілося повторити знову.
Дякую!