Сумно, коли історії довжиною у вічність закінчуються мовчки. У темній квартирі. Коли ти вдивляєшся в порожнечу вулиць і розумієш, що ви сягнули фіналу. Коротко й безповоротно. У такі миті думки подібні зграї безпритульних кошенят: усе блукають мало освітленими куточками спогадів і шкребуться в зачинені двері… Колись ви могли проломити їх сокирою, але нині брак ключів вважається вагомою причиною бездіяльності.
Сумно, що очі, повні щирості, теж уміють брехати. Навіть якщо, зазираючи в мої скельця, ти була певна, що ті пробачили Ернсту, який безсоромно зраджував і нарешті кається, маю розчарувати! Виявляється, я не Елізабет, котра звикла все прощати. Мені потрібно значно більше часу для того, щоб відпустило… Та й після цього «красиве прощання» за помахом магічної палички не трапиться. Ти ж знаєш це. Хоча б на рівні підсвідомості.
С-У-М-Н-О.
Але якщо на мить забути про метафори й епітети (хоча це навряд чи вийде), письменницям, мабуть, таки судилося нестерпно прощатися. Почергово ховаючись між рядків одна одної. За мовчазною домовленістю запевняю: я докладу зусиль, аби зберегти наш бал у ХІХ сторіччі, листи, глінтвейн, затишну піцерію й те, як завжди чекала, поки ти бігла з іншого кінця міста… (Бачиш, довго не говорила про хороше, але кошенята продерлися до спогадів і, схоже, пробивають мене на сльозу…) Тож…
Моя люба співрозмовнице з потягу. Мушу повідомити, що вже купила інший квиток, змінила перон і напрямок руху. Стукаю рядочками у твоє вікно й бажаю (від найглибшого жолоба душі) усього найкращого. Відпускаю і CONTRA SPEM SPERO, що так буде краще. Бережи в серці той наш дружно-вокзальний закон…
P.S. Без метафоричності таки не обійшлося. Це вже ніби окрема мова, яку зрозуміємо лише ми. Єдине, що прошу: будь щасливою і… бувай здорова!
Коментарі