Бібліотека дитячих творів
1 1 1 1 1 (5 голосів)

Вузька дорога зміючкою повзла в невідомість. Туди, куди хотіла душа. Море…Я відчувала його блакитний запах, чула пристрасні поклики хвиль, які манили мене у свої теплі вогкі обійми. Уже скоро. Так, ми нарешті зустрінемося. Віч-на-віч. Я і море. Минаю знайомі краєвиди…

«Уже близько»…

Я відчуваю: ще один поворот… О ні, що це таке? Невже знову він? Цей звук... Ні…

Із напівзаплющеними очима я намагаюся підвестися з ліжка, щоб уже вкотре припинити це божевілля. До нестями набрид мені цей пекучий звук, який щоранку гострим лезом нещадно шматує мій сон. І сьогодні знову будильник, крик якого обпікає мою свідомість, розвіяв, як вітер сріблястий попіл від старих газет, мою давню нездійснену мрію – зустріч із морем… Щодня бачу той самий сон, і цей набридливий звук його руйнує.

Насилу розплющивши невиспані очі, я озираюся довкола. Від мого втомленого погляду здригнувся навіть сам сірий ранок… Усе довкола настільки набридло, що здається якимось чужим. Я знову заплющила очі з надією на те, що щось зміниться. Наївна. Стіни, меблі, стіл – усе пропитане буденністю. Воно наче давить на мене.

«Набридло»…

Скоріше збираюся до школи. Здається, одноманітність цієї кімнати щомиті отруює кожну мою клітину, сковує розум, розлякує мрії.

Іду. Здається, ніби мене хтось переслідує. Озирнулася. Ах, так, це моя сіра тінь. Але тут є ще хтось. Дивний силует, який намагається взяти в полон мою тінь. Буденність вп’яла в мене великі сірі зуби, як дикий звір у своє жертву, і не відпускає. Перебуваючи в її черствих зловісних обіймах, я не можу відчути свободу. А як же хочеться вдихнути повітря на повні груди!

«Скована»…

Небо сьогодні пригнічене. Знову. Хмари збилися в одну велику сіру пляму, наче безпомічні налякані овечки. Навіть сонце виявилося безпорадним! Воно кинуло на мне співчутливий погляд і заховалося…

«Усі безсилі»…

Школа. Ті ж самі кабінети, обличчя. Нічого не змінилося. Уроки, учителі, коридори, калейдоскоп фальшивих посмішок однокласників, на які я заслуговую лише перед контрольними, адже дарують вони їх лише з метою власної вигоди. І так з дня в день… Усвідомлення цього випікає в моєму серці глибоку рану.

«Набридло»…

І знову вдома. Тут ми вже вкотре зустрілися сам на сам. Я і ворожа німа тиша. Намагаюся не звертати на неї уваги. Незатишно і сумно…Ну що ж, потрібно робити уроки. Натягнула нерви, немов снасті в бурю, і до роботи. Після кількох годин праці поглянула на годинник, який нервово відраховував кількість потраченого часу та гнав його в забуття… Уже пізно. Сьогодні не висплюсь. Знову… Коли я вже зібралася лягати, до кімнати увійшла мама.

– Коли ти завтра вставатимеш?

– Як завжди… – понуро відповіла я.

– Справді?... – трішки помовчавши, вона додала: – Завтра на тебе чекає сюрприз. Солодких снів тобі, доню!

Ах, солодких… Я вже й так знаю, що мені буде снитися, і на якому моменті все знову зникне.

«Знову»…

Та ж сама змієчка-дорога, чисте повітря, шепіт хвиль. Лише один поворот – і знову почую той звук… Невже? Ми їдемо далі? Я його бачу! Це море!

Стою на березі та не вірю своїм очам. Ласкавий вітер, неначе граючись, розвіває моє ніжне русяве волосся, золоті промінці лоскочуть білосніжне обличчя. Я чую кумедний сміх сонця! Зловивши долоньками промінчики літнього морського тепла, назавжди заховала їх у серці. Сповнена радістю та щастям, я, наче випущений із клітки птах, полетіла в обійми грайливого моря. Довкола кружляли теплі хвильки, лоскотали моє юне тіло та сміялися разом зі мною. Нам було так весело, так добре…

«Довгождана радість»…

Солоні хвильки вирішили влаштувати справжні перегони. Несамовито несучись до фінішної лінії берега, вони настрибували одна на одну, із шаленим гуркотом намагались обігнати своїх суперників. Як справжній суддя, вітер пильно стежив за грою і вболівав за улюбленців, підганяючи їх, додаючи швидкості та підбадьорюючи вигуками морською мовою. Я вирішила їм не заважати. Берег гостинно прийняв мене до себе, зустрівши м’якеньким теплим золотим пісочком. Аж раптом усе затихло. Спокійне море легенько наспівує мелодію таємничих глибин. Мабуть, на морському дні гнівний Нептун нарешті приліг спочити, адже це він найчастіше організовує перегони. Яка ж солодка моїм вухам ця тиша! Не та, що мешкає в кімнаті, сіра, німа, жорстока, яка щодня нахабно сміється з моєї безпорадності перед її владою. А ця – морська, свіжа, солодка, ніжна, жива, прохолодна, блакитна!

«Море»…

Нарешті я відчула довгождану свободу, але, скоріш за все, не надовго…

Розплющую очі. Моя кімната. Але… чому я не чую того звуку? Здивовано глянула на вимкнений будильник. 12 година… Я проспала! Школа! Зіскочивши з ліжка, вихором помчалася збиратися. Аж раптом зауважую, що написано «субота»… А, тепер усе зрозуміло. Перевчилася… Раптом бачу – записка. Мамин почерк.

«Доню, це ще не весь сюрприз, підійди до столу».

Дивлюсь – якийсь конверт. Тремтячими вустами прочитала напис: «Твоє інтермецо…» У грудях так тривожно забилося серце, ніби в ньому замкнулася моя рішучість. Повільно розриваю конверт… Це неможливо! Тут зображено краєвид з мого сну! А зверху великими літерами надруковано: «Двотижнева поїздка на море».

«Дякую, мамусю…»

Коментарі  

buchek_olha
0 #2 buchek_olha 16.06.2020, 23:09
Дякую!
julia_tatsynets
+1 #1 julia_tatsynets 16.06.2020, 18:39
Ого! Дуже цікаво

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

 

Коментарі