Люди – створіння настільки неідеальні, що при створенні фальшивого зовнішнього образу допускаються стількох помилок, головна з яких – прагнення до тої недосяжної привабливої досконалості. Не існує її. Це аж смішно.
Люди роками вимальовують із себе і навколо стільки незв'язної абстракції, що самі плутаються в ній. Тоді в їхньому «ретельно продуманому, чітко спланованому житті» з'являються наслідки з тих дріб'язкових прорахунків, мізерних, на перший погляд, деталей. Витрачають все життя заради «я» ідеального, забуваючи, часом, про справжнє. І вірять у свій витвір. І часто так ламаються.
Природний порядок речей. Самостворений чи укладений тою марою безпомилковості – хтозна. Якби він не дозволяв гратися людям штучною версією себе, якби не няньчив нас, дітей своїх, не було б нам місця в його по-своєму довершеному світі.
Йому приготована роль володаря, не захисника. Нерідко під чиїмось протекторатом виявляємо слабкість. А є також ті, хто бунтує проти природного порядку. Вибір повинен бути непримусовим. Обидві крайності довго не витримують. Тут-таки і їхній розлом. Ось то і функція порядку.
Та ж сама історія з «полегшувачами» життя свого людського. У тіні немає тіней. Та от коли сонце в зеніті…
Кожен через це проходить на шляху до… Просто на шляху. Що після нього – невідомо. Чи життя лише етап, чи вся подорож? Падаємо, розчаровуємося, пліткуємо. А людям віримо, людей любимо, бо і самі ними є. Зламане не ламається. А дух має здатність зцілюватися. Лише за єдиної умови.
Якщо щирий.