Під'їжджаю автомобілем до вже старої хатини, з де-не-де облупленою фарбою, посохлими стеблами колись прекрасних квітів і стежкою, щільно вкритою осінньою листвою.
Ось воно – місце мого дитинства. Колись таке рідне і дороге, а тепер… А що тепер? Сім'я, новий дім, діти, безліч справ…
Я відхиляю уже геть затрухлявілу хвіртку. Вона гучно рипить, немов картає мене за відсутність, а я згадую цей звук і в пам'яті виринає безліч моментів.
…Ось я ще геть малий та босий бігаю по ранковій росі; а тут вже дорослий школяр, відчиняю хвіртку, ховаю щоденник під розлогим дубом; тут я розлючений зауваженням матері тікаю, гостро брязнувши все ж тією хвірткою…
Ступаю далі… Стаю на сходинку старого ганку, де ліворуч завжди була плетена корзина з яблуками, а одного разу й теплий клубочок ще геть малого кошеняти.
Спогади, спогади… Заходжу в хату і вже маршрутом, давно забутим, йду до колись просторої кімнати з безліччю образів та вишиттям, а тепер… А тепер на такому знайомому ліжку лежить мама.
Мати… Це вже не та вічно енергійна, не знаюча слова «втома», жінка. Я вдивляюсь в такі знайомі колись риси обличчя: очі, кольору безхмарного неба; вуста, як спілі черешні; темно-чорні коси… Ні, тепер все не таке: очі потускніли; губи стали безкровними, а волосся посивіло.
Я хочу стільки всього сказати, вибачитися за заподіяний біль, розповісти про дітей, дружину, розпитати про все, а зривається тільки хрипле: «Мамо!» А вона мовчить… Не картає, не сварить, не вигукує врешті-решт радісні слова вітання. Просто дивиться і мовчки очі промовляють: «Сину, сину…» З очей зриваються сльози. Спочатку одна, друга… Запізно щось виправити, вибачитися за вчинене.
Мовчить вона. Мовчу і я… І в тому мовчанні щира розмова. Десь у глибині погляду бачу її прощення, а, може, прощання? Я цілую натомлені руки… Вона з останніх сил посміхається. Заплющує втомлені очі і тихо востаннє зітхає…
Коментарі
На жаль так, сподіваюся, що мій твір приверне увагу і допоможе запобігти такому сумному розвитку подій