Здавалося, цього дня весь світ зупинився в тремтливому очікуванні свята. З-за хмар ніжно поблискувало жовтогаряче сонечко, сором'язливо ховаючи золоте ластовиння; птахи в нетерпінні спритно перестрибували з однієї яблуневої гілки на іншу, в пустотливих струмках бриніла студена вода, м'яко шелестіло листя малахітової верби… І якщо всі люди в селищі ходили сумні й понурені, сторонячись кожного задля власної ж безпеки, то природа радісно вела танок незмінного круговороту, несучи тепло, щастя і надію!
У великій корзині, дбайливо плетеній дідусем Іваном з тонкої гнучкої лози, зараз поважно лежали головні гості завтрашнього Великоднього столу. У кожного «пана», або ж «пані» було своє поважне місце, вибране Яринкою. Юна господиня постаралася на славу, складаючи смаколики до кошика, але всім, як то кажуть, не вгодиш.
– Як же тут красиво! – радісно вигукнула червона в молочну смужку писанка. – Просто неймовірно, стільки місця! Старий кошик був набагато менший.
– Ну не знаю, як на мене нічого не змінилося, – неквапливо розтягуючи слова, сказало синє яєчко, – я вже геть не чую лівий бік, мене придавило шинкою.
– Ти завжди чимось незадоволена, писанко, бурмочеш цілий день, – роздратовано мовило масло. – Краще б сиділа тихенько, як інші й так важко всім.
– А що мені до всіх, я про себе думаю! Ото як пощастило нашій пасці, в самому центрі стоїть собі й горя не знає, – нахмурившись, сказало синє яєчко.
Всі здивовано переглянулися між собою, чекаючи відповіді рум'яної паски. Проте вона продовжила задумливо сидіти в кошику. Цього року Яринчина мама перевершила саму себе, паска й справді вийшла просто чудовою: висока, пахуча, з різнобарвними перлинками на білосніжній глазурі, повна ізюму й така пухкенька.
– Сумний Великдень чекає на нас всіх, – зрештою сказала зажурена паска. – Не такий як завжди. Я от доки в посудині підходила, то хоч як не вслухалася, а так і не почула лункого церковного передзвону. Та й господиня зазвичай щось наспівувала, цього ж разу тихенько вимісила й поклала пектися. Й святити нас до церкви не понесли, не побачились ми з місяцем…
– Ти не сумуй, пасочко. Великдень – це ж свято для людської душі і серця, тут головна молитва й радість Божого чуда! – проникливо мовила сіль. – Не важливо, де молитися, Господь всюди почує.
– Ну звісно ж! Для чого сумувати в таке світле свято, якщо вся сім'я збирається за багатим столом й під таким ясним васильковим небом, – дзвінко сказала воскова свічечка. – Дякуймо Богу за те, що маємо, Він ніколи не дає випробувань, які ми б не могли здолати!
А тим часом за гранатовий небокрай повільно сідало маренове сонце. Черговий день доходив до кінця, несучи за собою щось нове й неодмінно хороше!
Коментарі
Мені дуже приємно!
Гарно дякую!
Дякую!
Дуже дякую!
Надзвичайно вдячна за Ваш коментар!
Вітаю!