Був уже глибокий вечір. Подружжя Семен та Олена з останніх сил трималося, щоб не заснути, хоч очі закривалися неначе самі по собі. Та задрімати їм не давало лиш одне, те, що вже з хвилини на хвилину до них має приїхати улюблена та єдина внучка Вікторія. Дідусь з бабусею любили дівчинку всім серцем і завжди хотіли порадувати її.
Так пройшло ще півгодини, і все ж, не дочекавшись внучки, дідусь Семен задрімав, та, не встигши навіть побачити перший сон, він почув, як в їх з бабусею Оленою подвір'я під'їхала машина.
– Скоріше ходімо, – сказала своєму чоловікові Олена, бажаючи скоріше побачити гостю.
– Уже йду, – відповів Семен, який досить швидко прокинувся від цих декількох хвилин міцного сну.
Вони вийшли у двір і одразу побачили, як з машини радісно вибігла Вікторія, і помчала до них.
– Я так рада вас бачити! – радісно викрикнула дівчинка й додала: – Адже ми не бачилися майже місяць!
– Ми також дуже раді тебе бачити, – сказала Олена.
– Завтра на тебе чекає сюрприз, – вирішив вже зараз сповістити внуку Семен. – А зараз іди розкладайся у своїй кімнаті, а важчі сумки я зараз принесу.
– Добре, вже йду, – також весело відповіла Віка.
«Який же сюрприз підготувала бабуся з дідусем?» – подумала вона.
Дівчинка обожнювала приїжджати до бабусі та дідуся, бо у їхньому селі під назвою Полум'яне (таку назву йому дали тому, що багато хто, як кажуть, знаходив у лісі папороть, що цвіла на Івана Купала. Ті, хто побачив цвітіння, розповідали, що воно було неначе справжнє полум'я з відтінками золота) на неї завжди чекало безліч пригод, а сюрприз, який Олена та Семен готували до дня її приїзду, вже став традицією, та Віка раділа йому завжди, як вперше.
Зайшовши в кімнату, що колись належала її матері, Віка поклала речі й вже було хотіла тут же заснути, бо вона була дуже втомленою з дороги, але тут її увагу привернуло, щось, що неначе поблискувало з вулиці. Віка виглянула у вікно та не повірила своїм очам. Прямо перед її вікном на дереві сиділа сова й дивилася на неї.
«Вона так дивиться, немов хоче щось сказати, та не може», – подумала Віка.
Дівчинка дивилась на пташку ще деякий час та потім вона вирішила все ж піти спати, але наостанок обернулася, щоб поглянути на сову востаннє, та з подивом не побачила її.
«Невже здалося?» – промайнуло в її голові.
Дівчинка могла б довго думати про нічну гостю, але втома взяла своє – Віка все ж лягла спати й моментально заснула.
Настав ранок. Віка прокинулася й одразу відчула запах піци.
«Так смачно пахне», – подумала вона, здивована тим, що бабуся вирішила приготувати саме цю страву, пам'ятаючи, що минулого разу цей кулінарний експеримент їй, м’яко кажучи, не вдався, адже тоді піца була схожа на вуглини.
Зайшовши на кухню, Віка побачила бабусю, яка додавала до піци соуси.
– Доброго ранку, – привіталася дівчинка.
– Привіт, Вікусю, – весело сказала бабуся.
– Ти вирішила приготувувати піцу? – запитала Віка.
– Так, – відповіла Олена, – нумо скуштуй, адже за словами дідуся вона вийшла досить непоганою.
– Добре, – сказала Віка, уже беручи перший шматок.
Уже через декілька хвилин внучка з апетитом наминала страву, нахвалюючи її.
– Вона неймовірно смачна, – з повним ротом ледь промовила Віка.
– Дякую, – привітно відповіла бабуся, – тільки їж повільніше, а то живіт болітиме, – додала вона.
Закінчивши снідати, Віка вирішила піти трохи погуляти, адже дідусь косив траву і гул стояв такий, що поговорити з ним не вийшло б аж ніяк, а бабуся була зайнята на кухні.
Дівчинка почала роздумовувати, куди піти, але тут її покликала бабуся.
– Що таке? – запитала Віка, зайшовши в кухню.
– Ось гроші, сходи-но в магазин за маслом, – промовила бабуся.
– Добре, – відповіла внучка.
Чимчикуючи в магазин, Віка мимохідь подумала: «Невже бабуся з дідусем забули про сюрприз?»
Ще трохи поміркувавши над цим, дівчина дійшла висновку, що вони просто хочуть презентувати це у слушний час.
Прийшовши з магазину, Віка відразу пішла на кухню, та бабусю там не застала.
«Можливо вона у саду», – подумала дівчинка, знаючи, що там ЇЇ бабуся дуже любила проводити час і подекуди була там годинами.
Як тільки Віка зайшла у сад, побачила бабусю з дідусем, які, очевидно, її вже чекали.
– Внучко, – почав дідусь, – ми обіцяли тобі сюрприз.
– І зараз з радістю готові його презентувати, – доповнила бабуся.
З цими словами вони показали на старий дуб, якому було щонайменше 100 років і на якому висіла гойдалка.
– Дякую! – радісно сказала Віка.
– Нема за що, – відповів дідусь.
– ЇЇ дідусь власноруч зробив, – сказала бабуся.
– Нічого собі, – здивувалася внучка, – вона просто чудова, але тільки в ній дечого не вистачає, – додала вона.
– Чого ж? – запитала бабуся.
– Квітів, – відповіла дівчинка, – зараз я піду назбираю їх і зроблю із них віночок. Якщо потім обмотати ним мотузки, на яких тримається гойдалка, вона стане ще красивішою! – весело додала вона.
– Це чудова ідея, – підтримав дідусь, – тільки спершу випробуй гойдалку, – додав він.
Дідусь та бабуся пішли по справах, а Віка, вдосталь накатавшись, взяла кошик і пішла на пошуки найкращих квітів. Згодом вона була вже біля самого лісу, та у кошику в неї було лише декілька квіточок…
«Напевно нічого не станеться, якщо я зайду на деякий час у ліс, адже там ростуть найкращі квіти», – подумала вона й пішла до лісу…
Через деякий час кошик був уже повним, але Віка не помітила, як зайшла всередину лісу, збираючи квіти і спостерігаючи за природою, яка була вельми мальовнича.
Та не встигла дівчина запанікувати, як почула шелест листя й у наступний момент побачила, як з гнізда на дереві випало пташеня. Віка блискавично помчалася до місця, де воно могло впасти, і встигла спіймати його над самісінькою річкою.
«Це ж совеня!» – тільки й встигла подумати Віка, як побачила, що до них підлітає інша сова – велика.
Дівчинка простягнула матері совеня й спостерігала, як та полетіла з нею в гніздо.
Повернувшись, сова поглянула на Віку, і та зрозуміла, що це та сама сова, яку вона бачила напередодні з вікна. Роздуми дівчинки перебила сама пташка, яка почала говорити людською мовою:
– Дякую за порятунок моєї дитини.
Віка не повірила своїм вухам. Вона не знала що й думати і не змогла зрозуміти: це відбувається уві сні чи наяву.
Помітивши те, що Віці відібрало мову від здивування, сова продовжила говорити.
– Не лякайся, я маю тобі дещо роз'яснити. Тільки спочатку згадай мене, адже бачила ти мене вже не раз.
Віка почала копатися в пам'яті й згадала зовсім забуті спогади, коли вона кожне літо поспіль бачила цю сову.
– Пам'ятаю, – почала Віка. – Але ж це неможливо, – здивовано додала вона.
– Можливо, адже я – сова, берегиня цього лісу, і живу вельми довго, та я прийшла не за цим, – продовжувала пояснювати сова.
– А за чим? – запитала Віка.
– Усі ці роки я приглядалася до тебе й тепер точно зрозуміла, що саме ти нам допоможеш.
– Якій небезпеці? – також здивовано промовила Віка.
– Багато років тому, коли я була ще совеням, зла чаклунка наклала закляття на ворон цього лісу. Зараз вони неначе зомбі й тероризують жителів лісу, хоч чаклунка вже давно померла. Розчаклувати їх може лиш пил із цвіту папороті, але це має зробити людина, інакше не подіє, та ми не можемо взяти будь-кого, адже тоді нас буде викрито, хоча ми й хотіли відправити людину, що знаходиться під нашими чарами, але ворони загіпнотизували її, і нічого не вийшло. Тож допомогти нам можеш тільки ти, та чи ти погодишся? – сказала сова.
– Так, – уже серйозніше сказала Віка, більш менш розуміючи все, що їй розповіли.
– Добре, тільки для цього тобі знадобиться це – і вона принесла в дзьобі кулон, який тут же кинула Віці – він блокує темну магію, якою користуються ворони, щоб загіпнотизувати людину, – додала вона.
– Добре. Та чому саме я? – запитала дівчинка.
– Бо твій рід вже допомагав нам, – сказала сова, – колись твоя прабабуся також врятувала нас від біди, тоді вона була приблизно твого віку – вела далі вона.
– Ніколи б не подумала, – сказала Віка, – тож коли і що мені треба зробити, щоб розчаклувати ворон?
– Сьогодні вночі буде Івана Купала, тобі треба прийти на це ж місце, адже тут буде цвісти папороть. Ти маєш зірвати цвіт і висипати весь пилок на ворон й тільки тоді ти їх розчаклуєш, – розповіла сова.
– Вони будуть тут? – запитала Віка.
– Так, вони кожного року охороняють папороть, – відповіла сова.
– Добре, – сказала Віка, – та мені вже пора – додала вона, уже біжучи додому.
Пізніше дівчинці було вже не до квітів. Вона хотіла все обдумати й пішла в сад. Дівчинка сіла під дубом і не помітила, як заснула.
– Прокидайся, соню, – сказала бабуся, щоб розбудити внучку.
– Скільки годин? – одразу запитала Віка.
– Самий час іти на свято Івана Купала, – відповів дідусь, який стояв біля бабусі.
– Ой, я ледь не забула, – сказала Віка.
– То йди скоріш, – промовила бабуся.
Зібравшись, Віка й справді пішла святкувати, але ненадовго…
Як тільки настав назначений час, Віка пішла до лісу, на ту саму поляну. Вона зайшла на неї й тут же на неї полетіла зграя ворон, що ледь не збили дівчинку з ніг. На якусь мить вона хотіла піти геть, та все ж поборола себе й пішла далі, усе яскравіше бачачи папороть і її цвітіння. Ще декілька кроків – і ось цвіт уже в її руках. Через мить вона осипала пилком усіх ворон і з подивом дивилася, як знімаються чари…
Пройшло вже декілька днів, а Віка й досі в деталях пам'ятала ту ніч, коли вона зняла старовинне закляття й пам'ятала, як потім їй дякувала сова-берегиня, яка у винагороду залишила дівчинці кулон. Аналізуючи це все, Віка могла точно сказати лиш одне – це було її найкраще літо в бабусі з дідусем, яке вона точно запам'ятає на все життя…
