Колись давним-давно за кожним містом і селом наглядали феї. Люди нічого не знали про них, та вони знали все про людей і завжди давали кожному по заслузі і тому називалися феями справедливості. Зазвичай, люди розуміли свої помилки, але в них була одна неприйнятна риса, із якою жодна фея не могла впоратись. Це було лицемірство й проявлялося воно ледь не кожен день у кожної людини. Не торкалася ця жахлива риса характеру, що була вже немов хвороба всього світу, від якої не було ліків, лиш дітей, і то тільки до певного часу, але потім вони ледь не кожного дня спостерігали, як брешуть в очі іншим і говорять геть не те, що думають їхні батьки й ледь не всі дорослі, які, здавалося, ще декілька хвилин тому вчили їх, що завжди треба говорити правду й ніколи не брехати. Зрозумівши це, діти також вирішували не бути щирими вже ні з ким, і саме тоді лицемірство переходило ще й до них, від тих, хто мав би навчити дітей добру.
Спостерігаючи за цим, феї не знали, що й робити. Одна з них, яка наглядала за містом Сільчево, наклала прокляття на все місто:
«Нехай у них зовсім лиця не буде й ховатимуть його вони за маскою. Бо ж і без цього кожного дня в них на лиці не справжні емоції, а маски лицемірства. Та все ж закляття це буде не вічне, як тільки люди в місті навчаться говорити, що думають і не обманювати заради своєї вигоди, і в ту ж мить прокляття спаде й знову повернуться до людей їх обличчя», — як тільки фея це промовила, ударила блискавка, що немов прорізала небо…
Тим часом, у місті зчинився шалений переполох. Усі дорослі не могли повірити в те, що сталося й одразу ж звернулися до лікарів, яких також торкнулася, як вони думали, жахлива хвороба.
Пройшло декілька років і місто вжахнулося, адже в майже всіх підлітків і деяких дітей також зникло обличчя й ліків від цього не було. Тоді люди почали носити маски, наївно думаючи, що цим вони зможуть захистити майбутні покоління від, як їм здавалося, хвороби.
Так проходили десятиліття й місто все більше потерпало від прокляття феї, яка зрозуміла, що нічого не вийшло й всерйоз почала задумуватися про те, щоб спробувати зняти його, хоч і розуміла, що це навряд чи вдасться.
Тим часом, у місті майже нічого не змінювалося, окрім одного: так звана «хвороба» з часом приходила до кожної дитини, але була одна дівчинка, яка на подив іншим, доросла до дванадцяти років повністю здоровою й ніхто не міг зрозуміти чому, адже вона не відрізнялася від інших майже нічим, лиш одна в неї була особливість, а саме вона завжди говорила те, що думала. За це її мало хто любив, а деякі навіть бажали їй, щоб і її чим скоріше торкнулася хвороба, бо дуже мало хто хотів чути правду про себе й щиро не розумів, чому це нахабне дівчисько дозволяє собі казати не те, що їй завжди нав`язували, а те, що вона справді думає і з цієї причини Карині (так звали дівчинку) не раз намагалися читати нотації, та вона завжди мала, що на це відповісти й ніколи навіть не задумувалася, що, можливо, вони мали рацію, бо вважала, що немає нічого гіршого за лицемірство, що так часто присутнє ледь не в кожної людини.
Одного разу Карині довірили виголосити промову на її випускний з дев’ятого класу й, прочитавши те, що їй дали, вона не повірила своїм очам, бо там чи не половина всього тексту була присвячена її однокласниці Аміні, мама якої була мером у місті й тому її донька була «королевою» у всій школі й ніхто не насмілювався перечити їй, адже не хотіли стати предметом «дружніх» підколів та насмішок з боку багатьох учнів. У промові однокласницю вихваляли, як могли, хоч це було заслугами радше її матері й це обурило Карину й вона вирішила переписати сценарій на правдивий лад, адже їй, як й іншим учням набридло те, що Аміна вже багато років вважає себе кращою за всіх і командує ними.
Ось і настав день, коли мали святкувати випускний. Карина підготувала свою промову, яку мала говорити. Те, якою злою була пані мер, не можна передати словами, як і те, наскільки червоною сиділа її донька, яка знала, що все зараз промовлене Кариною правда, але Аміна все одно залишилася при своїй думці. Закінчила Карина тим, що попросила задуматися всіх присутніх, чи потрібне їм лицемірство, адже воно спотворює душу, як зробило це з Аміною та її матір`ю, які вже не могли побачити щось далі свого носа…
Випускний все ж відбувся й, на диво, Карині ніхто й слова не сказав, адже на її захист став директор, якого до глибини душі пройняла її промова. Дехто поставився до слів дівчини скептично, та більшість почала розмірковувати. Люди для себе вирішували, чи слідувати її прикладу й бути завжди щирими, та згодом вони не вірили своїм очам, адже до них повернулися лиця. Усі мерщій розповідали про це іншим і так, з часом, майже все місто було позбавлене «хвороби», от тільки не Аміна та її матір.
Побачивши це, фея зрозуміла що, можливо, коли майже всі зрозуміли урок, вона зможе зняти прокляття, однак доля розпорядилася по-іншому. Відтоді прокляття було лише на роді Аміни, який так нічого й не зрозумів.
Після всього, що сталося, фея здивувалася не тільки тому, що від прокляття все місто врятувала одна дівчина, й для цього їй не знадобилася жодна магія, а тільки сміливе й світле серце…
Коментарі