(Казка про незвичну дружбу).
Життя на фермі – це безкінечна робота. Ти прокидаєшся з першими променями сонця, лоскочиш півня, аби той збудив решту «сплюх», збираєш росяну ковдру й подушки з павутиння, і аж до першої зірки працюєш не покладаючи рук. Народитися тут означає бути готовим до «мозолів на мозолях» і я не жартую. Хоча в такому житті є багато й плюсів. Наприклад, фантастичний запах свіжоскошеної трави, неймовірний хор із дзвінкоголосих пташок і сюркотливих коників-стрибунців, ласкавий погляд молодого теляти і… свіже повітря у поєднанні з багатьма іншими запахами. Та найбільше я люблю землю. Здавалося б, що такого може бути в звичайній «суміші» глини й декількох мінералів? Але якщо вдуматися, то своїм існуванням ми завдячуємо саме їй, адже вона годує таку кількість людей. Аж не віриться, як у природі все геніально й водночас просто.
– Лілі, мріяти будеш потім, а зараз швидко снідати, роботи сьогодні дуже багато.
– Уже йду, матусю!
Ну де цей капелюх-непосида? Якщо я зараз же не спущуся вниз, то про запашні млинці з бабусиним чорничним варенням залишиться лише мріяти. Ах, ось де ти, вирішив не засмагати на сонці, а поніжитися у приємній прохолоді моєї кімнати.
– Лілі, ну де ти?
– А ось і я! Всім доброго ранку!..
– Еге ж, добрий. Що це ти найпізніше всіх встала, зазвичай тебе й не наздоженеш, – весело бурмотить моя мама.
Описуючи її, мені вистачило б декількох простих іменників, а от епітетів не набралося б і за декілька днів. Вона сама родом з міста, але ще зовсім молодою вийшла заміж за мого любого татуся і ось уже 20 років «гне спину на це безкрає господарство». Звісно ж вона знала на що йде, але безмежні татові очі, кольору прозорої річки в ясну погожу днину зі сліпучими відблисками пустотливих сонячних зайчиків, відібрали її останні сумніви, завдяки чому я тепер можу ось так спокійнісінько ласувати смачнючими налисниками.
– Я не могла знайти свого солом'яного капелюшка. Це ж подарунок дідуся, без нього у мене ніяка робота не клеїться.
– Ну гаразд, гаразд. Роботи дійсно багато, сходи-но сьогодні в грядку, треба квіти прополоти, а потім підеш в магазин, я на вечерю хочу спекти пиріг із ревеню, то купиш трохи цукру. А ще бабуся дзвонила, просила, аби ти зайшла до неї після обіду. Ох ця ваша конспірація, невже знову якусь сукню тобі шиє?
– Не знаю, матусю, – хитро усміхнувшись, відповідаю я.
– Ну звісно ж. Ех, іди вже, і я такою колись була.
– Побачимося ввечері.
Я швиденько беру рукавички і, наспівуючи веселу пісеньку, простую на квіткову грядку. Правду кажучи, це одне з моїх улюблених місць, такої краси, як тут, важко знайти: ніжні братки із незвичайним поєднанням кольорів, запашні флокси, примхливі астильбії, пахучий ірис, тендітні волошки, пишно вбрані гордовиті жоржини, грайливі маргаритки, сором'язливі чорнобривці і надзвичайно вродливі гіацинти – усі ці «земляні діти» кожного дня зачаровують око й наповнюють цілісіньке подвір'я чудесним ароматом чогось такого незбагненного, солодкавого. Проте моїм улюбленцем є цитриновий соняшник. Цей янтарний «довгоногий» красень уже давно став для мене чимось більшим, ніж просто гарненьким суцвіттям. Він має свій власний, огороджений білим парканом клаптик землі й знаходиться трохи на відстані від своїх «родичів». Я люблю розмовляти з ним, ця церемонія у нас уже незмінна. Він чудовий співрозмовник, завжди вислухає й одним лише порухом своєї круглої золотавої голівки з чудним «оперенням» скаже більше, аніж хтось інший. Так і цього разу:
– Уявляєш, я ледь встигла відвоювати свою порцію, життя з моїми братами ще гірше за постійне проживання тут, як би ти мені не жалівся. Сьогодні я нарешті приміряю нову сукню, мені здається мама вже ось-ось розвідає всі наші з бабусею секрети. Ах, який прекрасний сьогодні ранок, так сліпуче світить сонечко, хилиться до землі напоєний його щедротами пшеничний колос, десь біля озера повільно літають обважнілі від спеки гострокрилі бабки. От скажи мені, чому люди такі дивні? Женуться за тим, аби якомога швидше стати дорослими, а потім жаліються на свою тяжку долю. Я б хотіла бути дитиною завжди. Це ж так чудово! Ніяких турбот, окрім переляканого кота, що так і норовить втекти, ніяких проблем, тільки й думаєш, чим би зайнятися, як згаяти час. Куди всі поспішають, життя і так одне, воно все одно коли-небудь закінчиться. Єдине, що добре бути малим, коли дитинство щасливе. Не розумію дорослих, які забороняють дітям бути дітьми. Та хай пострибають в тій калюжі досхочу, насміються голосно так дзвінко й щиро, як вміють тільки вони, хай набігаються. Ви ж уже були дітьми, ми ж дорослими ще ні!
– Перепрошую…
Я перелякано підвела голову вверх і побачила якогось незнайомого симпатичного юнака, вдягнутого дуже чепурно, як на таку місцевість й таку пору. Я звела брови на переніссі, від чого він почервонів ще більше.
– Я… кгм… я проходив тут неподалік і зовсім випадково почув вашу розмову. Мені стало цікаво і…
– Тобто ви підслуховували, а тепер ось так спокійнісінько про це говорите?!
– Ну що ви, я просто шукав натхнення для своєї нової картини і був так вражений тією простотою й узуальненістю вашої манери спілкування із звичайнісіньким соняшником, що просто зобов'язаний вас намалювати.
Я була так вражена нахабністю того молодого художника, ім'я якого я навіть не знала, що просто мовчки встала й, окинувши його поглядом повним скептицизму, пішла додому. Вслід мені донісся веселий голос:
– Я можу вважати це, як позитивну відповідь?
***
А зараз тихесенько, дуже тихо переступити гармидер моєї кімнати, не збудивши при цьому половину планети й особливо мою маму, відкрити засув цього скрипучого вікна і я на волі! Так, я зробила це. Босоніж, в одній лише нічній сорочці й з воронячим гніздом на голові я біжу до свого друга.
– Мені здається я закохалася. Не знаю в який саме момент, чи коли він подарував мені ту картину, яку пообіцяв намалювати під час нашої першої зустрічі, чи як зловив мене, коли я падала з драбини, а, може, коли наші погляди пересіклися в магазині 3 дні тому. А вчора він запропонував мені поїхати з ним! Я була така розгублена, що й не знала, що відповісти. Я не зможу покинути усе це – рідних, ферму, тебе врешті-решт. Думаю, сьогодні наша історія закінчиться, так і не почавшись… Пробач.
***
Бачили б ви його очі, коли я дала йому в руки мій соняшник. В ту мить я зрозуміла, що зробила все правильно, бо просто не могла б відпустити його без найменшої згадки про мене. Ми ще довго стояли на тій зупинці, аж поки звук падіння важких крапель дощу об розжарілий асфальт не змусив нас попрощатися. Я прибігла додому геть промокла, але з безглуздо щасливою усмішкою на обличчі. Тепер хоч в однієї людини серед тих кам'яних джунглів сірого міста буде своє власне маленьке сонце.
***
«Привіт, мила Лілі!
Пишу тобі й щоразу кидаю схвильований погляд на наше маленьке сонце. Він став таким високим, що вже не поміщається на моєму письмовому столі. Важко було знайти місце, де б запах фарб відчувався не так сильно, але я впорався. Пам'ятаю всі твої настанови, будь спокійна. Вчора купив уже 6 банку золотистої фарби, здається, скоро я малюватиму лише нею. Скучив за тобою, твій друг теж…
Побачимось через трошки і 5 днів,
Твій нахаба і сонце»
Коментарі
Дякую за Вашу думку, мені дуже важливо чути, що думають про мою творчіть ті, хто читають мене
Мені надзвичайно приємно почути Вашу думку. Цей твір є моїм улюбленим, адже він справді напівреальний. Дякую за вашу підтримку і допомогу
сприймаємо все, що нам присилають, але і наше
завдання - це допомога і порада. Можеш подзвонити мені.