Починався звичайний день у школі. Оксана виймала із портфеля речі. Останніми на парту поклала ручку й олівець.
Готово!
– Піду поспілкуюся з подружками, до уроку ще є час, - подумала дівчинка й вийшла з класу. І тут трапилося неймовірне.
– Привіт, Юрко, – прошепотіла Ручка до Олівця.
– Доброго дня, Марійко. Ти сьогодні дуже гарна, – сором'язливо відповів Олівець.
– А ти, як завжди, усе в чомусь сумніваєшся.
– Може, знову сьогодні не знадоблюся.
– Можливо й так, от я – перша помічниця. Ручка – рука, бо без мене учень, як без рук, нічого зробити не може… А чому твоє прізвище Олівець, ти хоч знаєш?
– Так, ще більше засоромився Юрко, – мені татко розповідав. Нас звали Малювцями. Дуже любила меча. Ми допомагали дітям і малювати, і розфарбовувати… Та через те, що найменший хлопчик у родині, де ми жили, погано розмовляв, став кликати прапрадіда Олівцем. Так і залишилися ми… На очах з'явилися сльози.
Ручка не знала, чи сміятися їй, чи плакати…
Пролунав дзвоник. Прибігла Оксанка, узяла до рук приладдя й мовила:
– Ну що ж, Ручко, до роботи рвучка, і ти Олівець-малювець, до роботи! Тільки разом ми зможемо добре працювати й хороші оцінки мати.
Коментарі