Сонце,
Віриш: усі зорі до нас схилились,
Склалися в долю візерунки забуті давно.
У нас під очима
Ховаються сльози,
Що втекли, аби окропити всесвітню журбу.
Не дивися на те, що далеко від дому.
Не дивися на шрами, залишені Богом.
Він добре знав, коли мене скинуть:
Над урвищем вчишся довіряти собі,
А не зламаним крилам.
Над урвищем згадуєш усе:
Ким ти був,
Де спліталися твої мрії,
Чому над тобою немає богів,
Як ти віруєш далі, якщо зовсім болить?
Розумієш: Бог дає нам випробування.
Не стверджую, що кожне нам під силу
Ми помирали. Помирали жахливо.
Сильно.
Надовго.
Завжди. Назавжди.
Раз і навіки…
А потім крешана,
Та сама жар-птиця,
Викрешувала з нас життєдайний вогонь.
Ми воскрешалися з попелу,
Бо
У вогні лиш запеклі продовжують бій.
Нам же треба, аби він не пік.
Нам вдосталь відкритих ран,
Шрамів, окроплених потом.
Наше тіло – це храм,
Пошрамоване, як і міста.
Замість ікон — там наша чиста душа.
Люди приходять і йдуть, Сонце.
Головне, аби в цьому коловороті ти не забув:
Як день посуне ніч, усміхнись мені,
Пригорни до серця
І продовжуй
Життє-
Рух
