Мене замало, щоб долонями топити лід,
Замало, щоб зігріти себе зранку,
Попри те, що всі мої вікна виходять на схід
І сонце просковзує повз фіранки,
Прозорі, білі, та на мої,
Принаймні поки я їх позичу.
Сни то туманні, то димові,
То позапам'ятні, без обличчя.
Рамковане деревом старе скло,
За ним різноформні химерні речі –
Жодна із них не бувала ні сном,
Ані знаряддям чи праці, чи втечі.
Осінь забрала моє тепло,
Тепер ми із нею трохи рівніші.
Їй треба був аж двадцятий том,
Аби все таки стати ніжнішою
